Театральний центр держави часом перебуває далеко за межами її адміністративної столиці. Наприклад, маленький литовський Паневежис уславився завдяки режисерові Юозасу Мільтінісу та акторові Донатас уБаніонісу. Єжи Ґротовський ніколи не працював у Варшаві — його театр-лабораторія розташовувався спочатку в Ополе, потім — у Вроцлаві, нині ж, аби опанувати знамениті методики, з усього світу їдуть до Ґардженіце — села неподалік Любліна.
На звання театральної (ширше — культурної) столиці України постійно претендує Львів. У славнозвісні часи «донецької експансії» останньою амбітно проголошувався саме Донецьк. Та й Києва ніхто не «скасовував».
Насправді ж бажано, аби «театральна столиця» була чимось на зразок господаря Олімпійських ігор — тобто повсякчас «мандрувала» б, а вистави, імена, тенденції — «вибухали» геть у різних місцях, стимулюючи усю країну.
За результатами Першого всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА» Київ усе ж взяв своє — не переважаючи кількісно на кожному з етапів, він у підсумку здобув три премії з шести. Але за абсолютним результатом (2 заявки — 2 переможці) театральною столицею України можна — принаймні, до наступної «ГРИ» — оголосити Чернігів.
І тут знову спливає сакраментальне: «Кадри вирішують все». В даному разі — це два «дуети»: Бакіров — Мойсеєнко та Гольцов — Загребіна.
Андрій Бакіров — цьогорічний подвійний тріумфатор: не лише постановник «Вія» Н. Ворожбит — найкращої драматичної вистави країни 2018-го за версією «ГРИ», але й новий володар Державної премії ім. Леся Курбаса — найвищої режисерської премії України. Проте у цьому дуумвіраті не меншу вагу має генеральний директор Сергій Мойсеєнко. Саме завдяки йому всеукраїнськими (а також «білоруськими» та «польськими») «хітами» стали бакіровські версії «Комедії помилок» В. Шекспіра та «Різдвяної ночі» М. Гоголя. Та й «Вій» періодично виїздить — незважаючи на фундаментальну декорацію.
Новорічні свята чернігівці знову зустрічають «на колесах»: після домашньої прем’єри космогонічного мольєрівського «Скапена» на них чекають Черкаси, Вінниця, Київ, Кривий Ріг, Дніпро, Харків, Прилуки,
Житомир, Рівне, Ужгород, Івано-Франківськ, Чернівці... Тут час уже про «чернігівську експансію» казати! А Бакіров знову звично зітхатиме: ну, як тут встигати репетирувати нову роботу — «Танго» С. Мрожека?!
СЦЕНА З ВИСТАВИ «АНГЕЛИК, ЩО ЗАГУБИВ ЗІРКУ» / ФОТО НАДАНО ЧЕРНІГІВСЬКИМ ТЕАТРОМ ЛЯЛЬОК
За цим усім криється проблема, що її змушений щоденно розв’язувати кожний театр з відносно невеликого міста (та ще й з не надто активними глядачами), але з величезною театральною спорудою, побудованою колись не стільки для вистав, скільки з розрахунку на обласні партконференції. А саме — який шлях обрати: екстенсивний — чи інтенсивний? Множити прем’єри, постійно підгодовуючи 3—4% театрально активного населення (багато хто так і робить, втрачаючи в якості) — або «витискати» по максимуму з повноцінно підготованих робіт? В ідеалі бажаний баланс, але його, на жаль, практично не трапляється — щось переважає. Інтенсивний спосіб життя, обраний чернігівцями, тримає колектив у тонусі (хоча дехто й зітхає — от, раніше сиділи собі тихо і спокійно... Так і хочеться відповісти: «І що, про вас хтось знав?!»), робить йому унікальний промоушн (рекламою якого ще з театрів України обліплений увесь Київ?), та й копійчину приносить.
Чернігівський театр ляльок — цьогорічний переможець «ГРИ» з виставою «Ангелик, що загубив зірку» — наразі не може похвалитися такою гучною «самопрезентацією». Хоча останнім часом і тут помітні позитивні зрушення: на різних фестивалях показаний, та й продовжує виставлятися «Гамлет-машина» Х. Мюллера — геть незвичний репертуарний вибір для театру, який традиційно (хоча й дарма) вважають суто «дитячим». Утім, у «ГРІ» було відзначено саме дитячу виставу, в якій повноправним співавтором режисера Віталія Гольцова стала сценограф Олена Загребіна, а ще одним «винуватцем» торжества — юний художник Нестор Семенченко, малюнки якого стали основою сценічного оформлення. Три покоління митців порозумілися — і видали результат, котрий прекрасно сприймається і дитячим, і дорослим глядачем. А бурхлива реакція на перемогу директора театру Володимира Приходька лише засвідчила: всі ми — трохи діти, хоч зовні і дорослі.
Зауважимо, що не лише два ці театри є у Чернігові — там повно і аматорів, і студентських колективів. А також — Молодіжний, третій професійний, теж обласного підпорядкування (чого немає в подібних за розмірами Луцьку, Рівному, Вінниці, Житомирі). Цьогоріч він пережив болісну втрату — смерть свого засновника та незмінного художнього керівника Геннадія Касьянова, тож нині лише мусить наново віднайти себе...
...Є маршрут, який вже давно добре опанували київські критики, журналісти, студенти: зранку — маршруткою від метро «Чернігівська» або «Лісова», потім — прогулянка по Валу (або навіть до Антонієвих печер у Болдиних горах), обід (а годують тут смачно скрізь) — і до театру. Певне, час зробити це офіційним «туром вихідного дня». Може, нарешті хтось візьметься?
