1. 2021 рік для мене втілений у вакцині від коронавірусу. Так, розробки її почалися наприкінці 2020-го, але саме 2021-ий пройшов під знаком масових щеплень. Ми, тобто людство, перемогли ще одну світову пошесть. Хай не зовсім, хай не остаточно, але перемогли. Наші вчені, наші біологи, наші лікарі згуртувалися і вкотре зробили неможливе. 2021 рік – це перехід від паніки до надії і до повернення у звичне повсякденне русло.
2. Не вважайте мене не патріотичним, але для мене герой року – Ілон Маск. Серед українських діячів поруч із Маском поставити нікого. Мені як меценату він близький, бо, хоча Маск і не займається благодійництвом в класичному розумінні цього слова, він вчить наших нуворішів, наших нешановних олігархів, що просто сидіти на купі грошей не варто. Гроші слід витрачати заради відкриття нових горизонтів. Навіть якщо такі нові обрії – твоя приватна дитяча мрія, це краще, аніж переправляти мільйони в офшори.
Втім, антигерой року у мене також – не з «наших». Це ще один відомий американець, Джо Байден. Нинішньому президенту США мені складно пробачити і Афганістан з приходом туди талібів, і слабеньку позицію по Україні, і недостатню рішучість у питанні «Північного потоку-2». Все у Байдена – на «трієчку». Great again з ним точно не вийде. А хотілось би.
3. Що стосується того, чого мені хотілося б від журналістів, то я процитую лауреата Нобелівської премії миру Дмитра Муратова. Цьогоріч, отримуючи в Осло нагороду, він сказав про те, що журналісти мусять залишатися живими. Цього я від вас і чекаю, дорогі друзі і колеги. Вцілійте у інформаційних війнах та лишайтесь у строю.
Щодо «Дня», то, звісно, я не можу не відзначити проєкт Лариси Івшиної «Україна Incognita» – це справжнє відкриття маловідомих історичних подій та особистостей України. Люблю почитати і Ігоря Кабаненка – експерта з питань оборони та безпеки, його судження актуальні як ніколи, адже війна, розв’язана Росією, точиться вже восьмий рік. Не можу не відзначити і політичного оглядача Івана Капсамуна, котрому, наскільки я розумію, питання війни також дуже близькі.
Дякуючи Капсамуну та Кабаненку, «День» має потужне висвітлення подій на фронті, нариси про наше військо, безпекову аналітику. Але мені особисто не вистачає новин з іншого «фронту» – наукового. Українська наука взагалі не популярна тема у вітчизняних медіа, тому пропоную «Дню» підняти її на свій щит.
4. Сил мені надають пошуки сенсу у всьому, що відбувається довкола. Інколи здається, що сенсу немає зовсім. Особливо в українській політиці, яку реалізує наш істеблішмент. Однак кожний прожитий день, навіть якщо він прожитий в абсурді – це новий досвід. А новий досвід – це новий урок. Наше завдання полягає лише в тому, щоб бути добрими учнями. Я вірю в те, що розум все ж переможе глупоту. Так було завжди в історії людства, інакше воно просто не вижило би.
5. Моя головна цінність лишається незмінною. Це – моя родина. Мої сини, моя дружина. Буду банальним, але це та гавань, де можна перепочити після того, як твій корабель поносило по морях, після того, як з нього втекли всі щури, а вітрила розірвала буря. Щодо уроку, то оскільки мої літа, як то кажуть, йдуть не на ярмарок, а з ярмарку, то мій – не урок навіть, а порада! – не відкладайте нічого на потім. Життя надто коротке та крихке, що доведено ковідом. Подзвоніть просто зараз батькам, якщо вони ще є і чекають на ваш дзвінок, проведіть час зі своєю «другою половинкою», зв’яжіться з дітьми. Любіть кожну мить – вона неповторна.
6. У світі, де паперові медіа більше не «в тренді», газета «День» для мене – вірність традиціям. «Олдскульність» зі знаком плюс. А оскільки в Україні слово «діджіталізація» стало майже лайливим, така вірність традиціям цінується особливо. На вагу золота, або на вагу тони паперу. Бо рукописи таки не горять (це із жорсткого диску можна все стерти), і з часів прадавніх папірусів або пергаментів ще не придумано нічого кращого, аніж вивести літери на «живій», а не віртуальній натурі. Особливо якщо ці літери несуть правду, а в «Дні» інших й не буває. Тож зі святом усіх журналістів газети – з чвертьвіковим ювілеєм та прийдешнім новим роком!