Олексій Пальчиков — екс-киянин, випускник Національної музичної академії імені П. Чайковського, а нині зірка європейських оперних сцен, який подарував меломанам прекрасні миті високого мистецтва!
«День» вже писав про гранд-проєкт на Софійській площі, де відбувся традиційний і улюблений киянами open-air концерт «Зірки світової опери», в якому Олексій Пальчиков блискучо виступив поряд з Оксаною Дикою, Валентиною Плужниковою, Євгеном Орловим, Віталієм Білим у супроводі Симфонічного оркестру та хору Київської опери.
Знаковою подією також стала прем’єра, в якій Олексій заспівав партію Феррандо в ексклюзивній концертно-сценічній постановці комічної опери В. А. Моцарта Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки»), яку здійснив на сцені Київської опери брат Олексія, головний режисер театру Віталій Пальчиков, а диригентом-постановником став Сергій Голубничий. Партії виконували: Фйорділіджі — Ксенія Бахрітдінова-Кравчук, Дорабелли — Анастасія Поліщук, Ґульєльмо — Андрій Бондаренко, Деспіни — Дар’я Миколенко, Дон Альфонсо — Тарас Бережанський (див. «Пікнік, парі і оваці після кожної арії» 22 червня).
Зрештою, 27 червня на цій же сцені популярний тенор взяв участь у масштабному Гала-концерті з нагоди закриття 39-го театрального сезону, і цей виступ супроводжувався криками «браво», а коли на біс а капела Олексій виконав романс «Чорнії очі, карії брови», то публіка, стоячи хвилин 10, аплодувала чудовому співаку, не відпускаючи Пальчикова! Після концерту «День» поспілкувався з майстром опери.
«ГРОШІ, КАР’ЄРА — ТО ВСЕ ВТОРИННЕ, КОЛИ ПОРУЧ БЛИЗЬКІ ЛЮДИ, КОХАНА ДРУЖИНА»
— Олексію, хочу спочатку, аби ви відповіли на болюче питання цього року: як пережили всі пандемічні карантини й локдауни?
— Вважаю, що попри вірус COVID-19, який досі вирує у світі, це також був досить корисний час. Звичайно, прикро переживати творчі «втрати»: кілька цікавих проєктів були скасовані — «Дон Жуан» Моцарта в Мюнхенській Штатс-Опері, «Золотий півник» Римського-Корсакова на Екс-ан-Прованському оперному фестивалі, «Стабат Матер» Дворжака у Франції. Але час, проведений в Україні, вдома, все перекрив. Я локдауном залишився задоволений, бо багато спілкувався з друзями, облаштовував будинок. Я ніколи не проводив стільки часу з дружиною! Вона ж теж співачка, сопрано Рузан Манташян, і не так вже часто нам випадають спільні контракти, аби бути разом постійно. Це була для нас справжня перевірка — п’ять місяців нерозлучні! Ми шість років разом, але вперше так довго були, що називається, в одному приміщенні. Перевірку пройшли успішно! Гроші, кар’єра — то все вторинне, коли поруч близькі люди, кохана дружина. Ми разом обживали наш новий дім, впорядковували сад. Тепер я точно знаю, куди хочеться повертатися.
КОЖНА АРІЯ, ДУЕТ, КАРТИНА НА ПРЕМ’ЄРІ «COSI FAN TUTTE» («ТАК ЧИНЯТЬ УСІ ЖІНКИ» СУПРОВОДЖУВАЛАСЯ КРИКАМИ «БРАВО» ТА ОВАЦІЯМИ ГЛЯДАЧІВ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА
— Проте і в творчому плані ви час не гаяли.
— Так, я дуже тішуся своєю участю у заходах, які були здійснені за цей час в Києві. З задоволенням взяв участь у проєкті Анатолія Солов’яненка. Такі концерти — це прекрасний формат залучення до класичного мистецтва широких мас. В Європі цьому приділяють надзвичайну увагу, на це витрачають великі кошти. Я радію, що Київ давно й успішно розвиває цей популярний напрям. Хочу від душі побажати, аби в організацію таких заходів відповідальні структури вкладали більш значні кошти, які дозволять вдосконалювати технічний рівень: технічне обладнання в таких відкритих концертах має колосальне значення. Невідповідна акустична і відеоапаратура змінюють тембр голосу співаків, звучання оркестру. Висока якість звуку буде приваблювати і більш широку публіку, і, власне, співаків для участі в таких концертах. Мені є з чим порівнювати, я досить часто співаю на відкритих сценах і сподіваюся ще не раз виступати перед улюбленою українською публікою. Можливо, з якоюсь більш складною програмою. Це, в принципі, дуже правильно на певному етапі, складати програму з творів, які на слуху в більшості людей, бо треба формувати коло шанувальників, а якщо говорити про репертуар театру взагалі, то й елементарно робити касу. Але поступово варто пропонувати і менш відому музику, виховувати смаки публіки, розширювати її виднокола.
«В КОЖНОМУ МІСТЕЧКУ Є СВІЙ ТЕАТР, СВОЯ ТРУПА, ОРКЕСТР, ХОР, РЕПЕРТУАР»
— А в Європі такі концерти дорого коштують?
— Практично всюди — безкоштовні й велелюдні. В Гамбурзі, наприклад, я виступав перед 8-тисячною аудиторією, відчув себе якоюсь рок-зіркою! Минулого року головний диригент Гамбурзької опери Кент Нагано присвятив концерт Леонарду Бернстайну, крім співаків був запрошений видатний піаніст Євген Кісін. Цьогорічний концерт, запланований на 14 серпня, в якому я теж співатиму, присвячений Жаку Оффенбаху, чию музику в Європі шалено люблять. Я виконую аж сім номерів з його оперет — соло і в дуетах, — здебільшого героїв-коханців, яким відповідає мій голос. Сподіваюся, буде пряма трансляція, як це зазвичай відбувається, а потім можна вже буде шукати записи в YouTube, аби оцінити масштаби таких заходів.
— Мова йде про великі міста?
— В тому ж і справа, що в Європі подібні заходи відбуваються регулярно мало не в кожному селі! Там поняття «провінції» настільки відрізняється від нашого, хоча нарешті й тут кордони театральних столиць почали розмиватися. У Німеччині, наприклад, близько п’ятдесяти музичних театрів! Кожен сезон нові постановки, нові співаки. В кожному містечку є свій театр, своя трупа, оркестр, хор, репертуар. Пропонуються різні концепції — постановки класичні, сучасні.
«МОЦАРТА ТРЕБА СПІВАТИ «В ДЖИНСАХ», І ТОДІ ЦЕ БУДЕ СВЯТО, ФЕЄРВЕРК!»
— А чим для вас стала участь у сучасній і по-хорошому бешкетній постановці Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки») в Київській Опері?
— Ну, по-перше, це мій улюблений Моцарт, оперна творчість якого дуже слабо представлена в Україні. По-друге, те, що ми зробили, це і є певна демонстрація того, що роблять в Європі.
— Але чому це була лише разова акція?
— Скоріш за все, тут питання сукупність усіх складових: локдаун, через який все відкладалося, закінчився, всі виконавці зібралися разом... Диригент Сергій Голубничий давно мріяв поставити цю феєричну музику, я теж обожнюю цей твір (Моцарт взагалі «мій» композитор на даний момент), ми з баритоном Андрієм Бондаренком загорілися, бо часто співаємо в цій опері за кордоном. Ну, і так далі... Чи можливе повторення? Мені важко судити, оскільки одразу заявлявся один показ. Зараз у Київській опері директор Петро Качанов активно впроваджує практику виконання опер у перекладі українською, і це прекрасно. І для молодих співаків, які працюють в Україні, це чудовий досвід, судячи з успіху постановки «Viva la mamma (Нехай живе мама!), або Театральні порядки та безлад» Г. Доніцетті (постановка режисера В. Пальчикова і маестро С. Голубничого. — Л.Т.). Але чи варто, наприклад, артисту, який має щільний графік виступів у Європі, де цей же твір він виконує мовою оригіналу, заради одного виступу витрачати час на те, щоб перевчити, що, до речі, набагато важче, ніж просто вивчити свою партію? Але все можливо...
— Уже сам факт, що опера Моцарта Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки») вперше поставлена в Києві, дає надію на те, що буде продовження, бо досі цей геніальний композитор практично не був представлений у репертуарній афіші нашої столиці.
— Так, це дуже дивно, що Моцарт у наших навколооперних колах сприймається як щось дуже старе, архаїчне, консервативне. Я теж грішив подібною думкою, поки навчався в консерваторії. Коли я готувався до конкурсу Бі-Бі-Сі, займався з чудовим педагогом, співав арію Таміно — класично, так, як нас навчали. Вона вислухала, а потім каже, що все це дуже добре, правильно, але без життя; Моцарта треба співати «в джинсах», і тоді це буде свято, феєрверк! Тому, коли ми в Київській опері прийшли до того, що можемо зробити сучасну постановку, побачили, що це працює!
В музиці Моцарта все є — всі «приколи», на які ти тільки можеш наважитися. В Європі зараз дуже популярно показувати таку «архаїку», як Монтеверді, Глюк в сучасних постановках. Моцарта треба ставити, треба давати зрозуміти, що він — дуже сучасний і вічний композитор. У нас є голоси для Моцарта, інша справа, що школи нема. Але голоси такі, що можуть навчитися геть усьому. Якщо я навчився!
«ДО РОЛЕЙ ТРЕБА ЩЕ Й ПСИХОЛОГІЧНО ДОРОСТИ»
— Чому така самоіронія?
— Коли я приїхав до Парижа, почав працювати в стажерській групі, мені було 25 років, а виконував репертуар, котрий мав би співати у... 50 років. Здивував усіх: навіщо я таке роблю, коли мій голос для Моцарта? Мені дають арію, а я не можу її доспівати, тому що не навчений... Не знав, що можна співати не на всі 100%, а досить 70, і все звучатиме, виспівуватиметься.
У нас цінується перш за все сила голосу, але без шліфовки і нюансування можна швидко втратити цей тонкий інструмент. У нас є голоси, а в Європі їх шліфують, наче алмаз. Я щаслива людина: мені реально пощастило вчасно потрапити до тонких професіоналів-педагогів. Невідомо, що було б з моїм голосом, якби я потрапив у наш «ринок», вже б співав Верді, Пуччіні...
У Києві на різних сценах до свого від’їзду я встиг проспівати Альфреда в «Травіаті», Ленського в «Євгенії Онєгіні», Ликова в «Царевій нареченій». Це начебто й ліричний репертуар, але і його мені довелося забути на вісім років, аби навчитися чомусь іншому, обрости «м’ясом», як кажуть, і лише тепер я знову поступово підбираюся до цього репертуару. До ролей треба ще й психологічно дорости, щось самому пережити, аби створити образ, а не лише музичний матеріал. Є, звичайно, самородки, а мені треба було повчитися. Ленського я співав завжди і буду співати, а от до Герцога, Енріко я ще тільки підбираюся...
«ДЛЯ МЕНЕ ВАЖЛИВО БУЛО ПОКАЗАТИ УКРАЇНСЬКІЙ ПУБЛІЦІ, ЩО ОПЕРА ПОВИННА І МОЖЕ БУТИ СУЧАСНОЮ, РУХЛИВОЮ, ЗАХОПЛЮЮЧОЮ»
— Це питання темпераменту?
— Можливо, але в моєму випадку — ще й фізіології. У мене в 21 рік тільки завершилася мутація голосу. Мене в консерваторію фоніатр не допускав, і лише завдяки Петру Андрійовичу Ковалю, який взяв на себе відповідальність, я вступив на підготовчий курс. Не можна всіх міряти однаково. Питання репертуару тонке. Вибір за співаком у будь-якому разі: гроші, швидка кар’єра чи поступовий розвиток. Є дуже яскравий приклад — Роландо Віллазон, відомий мексиканський тенор з австрійським корінням. У 25 років він виграв «Опералію», в 30-ть співав усе (від Альфреда до Хозе) і всюди, а в 40 закінчив свою велику кар’єру. Тепер він співає Моцарта — тобто те, з чого треба було починати... В моєму випадку, можу сказати, що потрібен був час, місце, люди, здатні навчити, показати. Мені потрібен був і Париж на самому початку зарубіжної кар’єри, аби переналаштуватися, ментально, в першу чергу, займатися тільки голосом, своїм власним, а не таким, який би комусь хотілося, навіть самому собі. Співати свій репертуар, але якісно. Розвиватися, а не рватися на всіх парах.
Опера — унікальне мистецтво: ти не можеш бути просто співаком, треба бути й актором. Рухатися, приймати карколомні пози, бешкетувати, отримувати задоволення від того, що робиш... А для цього треба мати і вокальну, і фізичну форму. Постановка Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки»), мені здається, якнайкраще продемонструвала можливості й потенціал виконання такого роду. І коли публіка бачить, як кайфують на сцені артисти, то й вона отримує насолоду від такої синергії. Для мене важливо було показати українській публіці, що опера повинна і може бути сучасною, рухливою, захоплюючою. Що Моцарт дуже сучасний композитор. Він не тільки для тих, хто професійно розбирається в академічній музиці, а й для пересічної публіки, для молоді, що особливо важливо, бо саме вона формує наступне покоління шанувальників опери.
