...Вона любить давати назви своїм картинам. Назви випливають з підсвідомості, й треба щиро визнати — звичайна людина такого не вигадає. Як не створить такий живопис «звичайний» художник. Рукою цієї жінки-дівчинки, з вічною напівпосмішкою на вустах і пензлем напоготові, водить провидіння. Бо щоб так писати (знавці не дадуть мені збрехати) — треба пройти шлях від наскальних розписів до полотен Поллока, насититись знаннями про мистецтво, надивитись і перестраждати ним... І зрештою наважитись, а скоріше — змогти відключити аналітику і «попливти» за пензлем, скерованим інтуїцією.
Ну хто ще, живучи з самого лише мистецтва і кожного дня долаючи злиденні будні, наважиться назвати свою виставку «101 причина бути щасливою»? І при цьому не брехати, не згрішити проти істини, не силувати себе до щирості? Хто ще відверто признається: «Коли творила це, — була закохана, і ношу ту закоханість в собі, і, можливо, ще довго буду носити...»
«Ну-ну...» — посміхались циніки. — «Любов, як і щастя, швидкоплинні та зрадливі»...
— А я буду шукати щастя в собі, — не здавалась Зоряна, — поборювати чуже зло і свої негативні думки. Навіть якщо доведеться боротися із самою собою, навіть якщо доведеться переконувати саму себе. Говорити собі 1000 разів: все буде добре! Адже ніхто тебе не зробить щасливою, окрім самого себе...
Кожного дня краяти своє серце — і бути щасливою? Працювати в своїй майстерні добами, чекаючи на свого головного критика — сина, якого тільки така непрактична жінка могла скерувати теж у свій мистецький світ, адже і він буде художником?! Стільки віддавати, щоб через рік-півроку вийти з новою виставкою (вона мала їх у 52-х різних країнах), і при цьому не бути впевненою, що тебе зрозуміють, що, вибачте за заземленість, куплять твої картини, щоби ставало на хліб?
«Хочеш бути щасливим — будь ним», — казав Козьма Прутков і, певно, був правий. У «Зеленій канапі», невеличкій мистецькій галереї, Зорянина впертість, упевненість у можливість продукувати щастя не викликала здивовано-зневіреного супротиву.
Мистецтвознавець Андрій Дорош, чийого язичка побоюється художній Львів, однак усе ж таки біжить послухати його іронічно-шокуючі рецензії, зробив свої висновки:
— Зоряна за темпераментом є художником масштабів континентальних, і могла би робити полотна такі, які робили колись мексиканці, на цілі стіни. А вона творить у рамках, які ми бачимо. Мало того, що вона змушена робити ураган у склянці води, вона перегнала свою епоху років так на 70... Тобто, коли дозріє суспільство до сприйняття її робіт, мене вже не буде. (Дорош сумно, хоча й ховаючи посмішку, зітхає...) Та для художника прорив у будучність і та неспівпадність з епохою, в якій він живе — явище звичайне. Однак, я би сказав, що тут ми маємо ще одну «обтяжуючу обставину». На рубежі ХХI—ХХII століття ми «ввалилися» в чергову переоцінку цінностей і багато з того, що вважалося таким стійким і вічним, як Китайський мур, виявилося Берлінською стіною, яку розвалили за одну ніч. А перед тим ту стіну розписали належним чином, приблизно в такому ключі, якими є мальовидла на стінах. Власне то є знамення епохи. Як і оті роботи, які, зрештою, написані з чоловічим темпераментом і хуліганською жилкою. Бо якщо абстрагуватися від тої авангардної форми, то треба сказати — вони є уповні професійно витримані, композиційно і колористично, і...сугубо індивідуальні. Тому художницю можна пізнати серед «п’ятих», «десятих», «сотих» авторів. Ця маленька жінка для тої культури, в принципі, дуже консервативної (якщо піти на «Вернісаж», то можна побачити, що публіка споживає і чим є сьогоднішня масова культура), робить чимало. Зоряна, в міру своїх не дуже великих жіночих сил, бере за вуха і бодай на пару сантиметрів підтягає нас вище, і за це ми повинні бути їй вдячні...
І можливо, це теж ще один привід бути щасливим. Не кожного дня тобі дарують можливість «підрости». Зрештою, можна просто стояти і повторювати назви її картин: «Тепер мені тепло», «Чекаю на тебе в Парижі», «Інтерв’ю з Карлом Лагерфельдом», «Шоколадно- еротичне», «Секс із джазом»...
