Під завісу сезону прима-балерина Берлінського державного балету і Королівського балету Великобританії Яна Саленко (лауреат п’яти золотих медалей міжнародних конкурсів у Києві, Відні, Пермі, Гельсінкі та Нагої, володарка премії Deutscher Tanzpreis Zukunft та інших престижних нагород) двічі виступила перед українською публікою на сцені Національної опери України в партії Одетти-Оділії в «Лебединому озері» П.Чайковського.
...Саленко згадує, що з Києва виїжджати не планувала. В Україні у неї добре складалася кар’єра, стосунки з колегами, напрацьовувався репертуар. Але непосидючість характеру понесла балерину на черговий конкурс, де вже доля заявила свої права.
Нині західна преса захоплено пише про зірку балету. Німеччина стала їй другою батьківщиною. Прийшло кохання (Яна одружена з чудовим танцівником Маріаном Вальтером, у цієї гарної й талановитої пари росте дивний син Марлей), світова слава, цікаві постановки. І от, через 12 років знаменита балерина знову в Києві.
«У ВІЧНОМУ РУСІ»
— Для балетного артиста 12 років — термін чималий: мало не половина кар’єрного часу. Ви за ці роки познайомилися з багатьма сценами світу. Як зустріла рідна сцена?
— Я, звісно, побоювалася, що «ми з нею» забули одна одну. Але пройшлася сценою у звичайному взутті, потім постояла босоніж, зробила кілька рухів у балетках, потім стала на пуанти — і наче й не виїжджала. Артист балету пам’ятає тілом: варто лише почати, а далі воно само все зробить.
— Із Києва ви виїжджали у пошуках нових стилів?
— Я була дуже молода, щоб встигнути пересититися. Усе лише починалося. Це коли вже перетанцюєш весь класичний репертуар, може схотітися чогось нового. Я просто за вдачею у вічному русі. Мені довелося в Берліні починати з набагато нижчого рівня, ніж у Києві. Мене брали в театр не як зірку, а як перспективну танцівницю. На конкурсі у Відні познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, він берлінець. Одружившись, вирішили жити в Німеччині. Працювала дуже напружено, але все-таки довелося перерватися, коли чекала народження сина. Йому вже скоро виповниться вісім років. Треба було не обділити дитину увагою і коханням, а також не зійти з балетної дистанції. Зараз між тією дівчиною, якою покидала Київ, і мною нинішньою десятки партій, сотні виступів на різних сценах...
ЯНА САЛЕНКО У ВИСТАВІ «ЛЕБЕДИНЕ ОЗЕРО» / ФОТО МИКОЛИ ПОПОВИЧА
Хочу побажати нашому чудовому балету, головна фішка якого — стабільна класика, розширювати репертуар за рахунок модерна. Але не лише це. Я кажу «стабільна класика», маючи на увазі, що навіть усередині класики важливо йти на сміливіші танцювальні рішення, більш розкуту техніку. Це ті тонкощі, які, можливо, відрізнять лише фахівці, але обов’язково оцінять глядачі. Поїздивши світом, попрацювавши з багатьма хореографами, я знаю, наскільки корисна така відвертість експерименту, готовність перетнути встановлені рамки.
— Так, але коли говорять про «школу», якраз і мається на увазі дотримання певних канонів. Ви навчалися балету в Школі Вадима Писарева в Донецьку. За якими параметрами вона заслужила на такий окремий статус?
— Хоч це й було так давно — 15 років тому, але, само собою, звідти дуже багато чого. А найголовніше, те, як Вадим Писарев, використовуючи власний досвід роботи в театрах Німеччини, Америки, зумів організувати в провінції, яким був Донецьк, міжнародний форум високого рівня й підняв статус культурного життя шахтарської столиці. Нагадаю, його фестиваль «Зірки балету» не лише мали колосальний успіх у публіки, а й збагачував танцівників і хореографів, які вважали за честь приїхати з різних країн. Тому, напевно, після участі в них я ніколи не відчувала ані тіні сумніву, якщо виникала можливість дізнатися або випробувати щось нове.
— Коли опинилися у Берлінському балеті, як складалися ваші творчі стосунки з керівником Staatsballett Berlin — цього прославленого колективу Володимиром Малаховим?
— Зустріч з такою людиною — артистом і керівником — це взагалі один із найбільших успіхів у моєму житті. Крім того, що пощастило із суто професійної точки зору: мені припала до душі його особлива координована техніка. Але не менш важливий побут. Хоч би яким хоробрим ти був, але, опинившись у юному віці в чужій країні, будь-яка людина відчуває певний дискомфорт. І балетний артист не виняток, навпаки, він ще вразливіший: фізичне напруження цілого дня репетицій вимагає виходу в емоційну сферу. Від втоми, бувало, хотілося плакати. А поряд з Володимиром Малаховим завжди почувалася захищеною «зі спини»: і під час роботи — з його делікатною наполегливістю, м’якою переконливістю, — і на відпочинку. Запрошуючи до себе в гості, він оточував такою турботою, що досить лише рот відкрити й прийняти частування з його рук. Я називала Володимира «Великою мамою». Адже мої батьки живуть в Україні. І хоча поряд зі мною людина, яка обдарувала мене своїм коханням, — мій чоловік і партнер Маріан Вальтер, але щось схоже на батьківську турботу я отримувала саме від Малахова, завдяки йому легко було адаптуватися до життя в Німеччині.
На жаль, його каденція в Берлінському театрі закінчилася, зараз балетом керує Начо Дуато. Серед його переваг основна — модерн. Тому на тлі обов’язкової класики, яка, як і раніше, цінується публікою («Лебедине озеро», «Лускунчик», «Жізель»), ставляться екстра-сучасні, часто полемічні речі. Життя не стоїть на місці. Міняється й національний склад трупи, за Малахова було більше російських і українських танцівників, адже класика вимагає школи, у якій ми сильні.
— Ваше особисте життя міцно пв’язане з професійною долею!
— Я дуже люблю танцювати в парі з Маріаном. Він чудовий артист, але ми не дуже часто виступаємо разом. По-перше, у професійному сенсі цікаво працювати з різними партнерами. По-друге, ми ж іще й батьки, треба виховувати сина, дарувати йому своє тепло, а не скидати дуже часто няням. А по-третє, ні з чим не порівнянне задоволення — бачити одне одного на сцені із залу, розділяти з публікою задоволення й захват.
«ОДЕТТА-ОДІЛІЯ — ПАРТІЯ-ВИКЛИК»
— Перед киянами ви двічі виступили в балеті «Лебедине озеро». Чому обрали саме партію Одетти-Оділії?
— На київській сцені я ще не танцювала в «Лебединому», вперше це було саме в Берліні. Для балерини це найголовніша вистава, якої всі прагнуть, але не всі потім люблять виконувати. Неймовірно складна партія Одетти-Оділії — дві іпостасі, дві грані, два різні характери, які вимагають повного перевтілення, й додатково технічно складний хореографічний малюнок, напружений ритм і емоційне навантаження. Це партія-виклик, впоравшись з яким, можна виходити перед найвимогливішою публікою, можна вже не боятися пробувати себе в сучаснішій пластиці й техніці. Можна вже й не безпідставно помріяти, наприклад, про Форсайта...
— У репертуарі Національної опери йдуть дві версії «Лебединого озера» — Анатолія Шекери і Валерія Ковтуна, а в Берліні сценічна редакція має свої особливості й відмінності. Скільки часу вам знадобилося, щоб увійти до київської вистави?
— Справді, редакції мають істотні відмінності. У Києві я танцювала в постановці Валерія Ковтуна. Педагог — видатний, Алла В’ячеславівна Лагода й партнер Віктор Іщук, з яким мені доводилося досить багато танцювати й раніше, допомогли буквально за день запам’ятати всі нюанси. Звісно, в сольних варіаціях я дозволяла собі деякі вільності, набуті в берлінській постановці. А там її робили французи; балетмейстер Патріс Бар любить ускладнювати головні партії всякими рондо у французькому стилі. Знаєте, кожен балетмейстер на Заході вимагає неухильного дотримання саме його хореографії, тому треба бути готовою до того, що запрошення на добре відому тобі партію все одно буде пов’язане з напруженою попередньою репетиційною роботою.
— Довгі роки життя на Заході, напевно, формують особливий погляд на життя рідної країни?
— Звісно, боляче бачити Україну в стані війни, усвідомлювати, що місця твоєї юності виявилися по інший бік вигаданого кордону. Що замість того, щоб розвивати мистецтво, працювати на процвітання, людям доводиться виживати. Допомагаю своїм батькам-пенсіонерам...
Я захоплююся тим, що Київський театр завжди повний, люди шукають у мистецтві позитив. Нещодавно мене вразило те, що під час візиту до Берліна Президент України привів свою дружину в її день народження на балет. Того дня я танцювала в «Лебединому озері». Коли в антракті за кулісами вони мене зустріли з букетом, це було дуже хвилююче. Я подумала, що добре, коли керівник країни цікавиться не лише футболом, а й високим мистецтвом.
— Ваш брат Ярослав Саленко теж встиг запам’ятатися київським любителям балету як яскравий танцівник. Як складається його доля?
— Він зараз живе в Японії. Веде самостійний бізнес з організації балетних проектів, створив власну школу, з кількома філіями. Він дуже наполеглива людина, вивчив мову, освоївся з менталітетом, набув авторитет у Країні Вранішнього Сонця. До речі, в балет він прийшов майже з примусу: мама умовила його супроводжувати мене на заняття, адже їздити з масиву в центр міста на заняття в «Кияночку» 12-річній дівчинці страшнувато. До цього ми обидва займалися спортом: я — гімнастикою, а Ярослав — баскетболом. Йому було 14 років, балет не викликав у нього жодних позитивних емоцій. Але поступово припав до смаку, у нього стали добре виходити народні танці, а потім, уже в Донецьку, куди він теж поїхав «супроводжувати» мене, інакше мама б не відпустила (як не відпустила до Петербурга, до Вагановського училища), сформувався як яскравий класичний танцівник. Ярослав дуже цілеспрямована людина, ставить цілі і добивається їх.
Утім, це, мабуть, наша сімейна загальна риса. І хоча наші батьки до балету не мають стосунку, вони ближче до мистецтва кулінарії, але дітей своїх (а у мене четверо братів!) виховували так, щоб повністю розкрити потенціал кожного. Я дуже вдячна їм за це!
