На нашу думку, рік, що минає, попри всі колізії та потрясіння, видався на диво вдалим. Принаймні кілька подій тою чи іншою мірою стали відрадними для нашого мистецтва. Їх ми й вирішили відзначити в нашому підсумковому рейтингу. Звісно, не обійшлося й без халеп, однак про них ми теж не забули. Отже...
КІНОПРЕМ’ЄРА РОКУ: «Два в одному» Кіри Муратової
Кінематограф — жорстока професія, підтвердженням чому є чимало біографій режисерів; зазвичай талант втілюється по низхідній, від вражаючого або просто якісного дебюту до втрати ефекту новизни, самоповторів і прижиттєвого забуття. Кіра Муратова — з дуже й дуже небагатьох, кого цей сюжет обминув.
У своєму ремеслі, яке так чи інакше є частиною регулярного виробництва, їй вдається бути в найкращому сенсі непередбачуваною, що особливо правильно для картин Муратової останнього десятиріччя. Нова стрічка «Два в одному» (складена з п’єси Євгена Голубенка про робітників сцени «Монтувальники» та оповідання Ренати Литвинової «Жінка життя») саме є такою несподіванкою, навіть після радикальних «Чеховських мотивів» та авантюрно-іронічного «Настроювача». Перше враження — після згаданих чорно-білих стрічок режисер дає собі волю в роботі з кольорами, тож отримуєш майже гедоністичну насолоду від того, як вона це робить: колір являє собою щось на кшталт особливої візуальної енергії, яка, з одного боку, підкреслює умовність всього, що діється, а з другого — «заряджає» кадр. Також Муратова замикає весь фільм у рамках павільйону, точніше — театру (в першій частині) та музею (в другій), натурних зйомок дуже мало. Це дозволяє створити надзвичайно багатий деталями, насичений простір, котрий ще можна назвати бароковим. Операторська робота (незмінний Володимир Панков), відповідно, теж багата на варіації — від інтимних крупних планів до плавних «польотів» камери на крані. Те ж зі звуковою доріжкою, що організована за складною партитурою: діалоги, спів, шуми, музика сплітаються у своєрідну симфонію, що вторує пристрастям героїв.
Бо бароко — то царина найсильніших почуттів, пропущених крізь призму театральності. Перша історія обмежується стінами театру, друга теж починається на коні, в ній з’являються герої, предмети, елементи декорацій з першої, проте і там, і там емоції вирують через край, а герої, навіть епізодичні, постійно лицедійствують, грають одне перед одним наперед визначені ролі. Це суцільний театр у театрі, в якому ексцентричність, надмір, дивний вчинок є правилом, а не винятком. Тому і не дивують ані артист, повішений на декораціях у костюмі короля, ані декоратор Вітя (Олександр Баширов), який у першій же своїй появі передражнює монолог із «Гамлета», ані персонаж Богдана Ступки (Андрій Андрійович у «Жінці життя»), схиблений еротоман, ладний навіть на інцест, ані дочка Андрія — Маша (Наталя Бузько), яка, рятуючись від батька, у напружений момент починає читати вголос вірші з книжки, що випадково потрапила на очі.
Певна річ, виконавцям потрібно буде працювати з подвійним навантаженням. У «Монтувальниках» нема протагоніста, це свого роду хор характерів чи навіть масок, проте на перший план виходить найяскравіша з них — герой Баширова, дрібний біс, смішний і страшнуватий водночас. А в другій частині Муратова застосувала прийом, відпрацьований ще у «Настроювачі» — зіштовхнула стару акторську школу (Ступка) з новим поколінням (Литвинова та Бузько). І якщо робота двох останніх була більш- менш передбачуваною — хоча ці ролі, безумовно, можна зарахувати як їхні екранні здобутки, — то Ступка вперше працював з режисером, настільки новим для нього. Муратова знайшла підхід до патріарха — дала йому грати досхочу, використала сповна його власні штампи, що завжди наростають щільним шаром на акторському обдаруванні будь-якого рівня. Помітно, наскільки корисним виявилося для нього це розкріпачення. У першій частині Богдан Сильвестрович якраз і виконує такого собі Актора Акторича, всім і всіма незадоволеного, а в другій — справжнього демона спокуси, навіть у похилі роки настільки переповненого життєвою силою, що кожен його жест є екстраординарним. Він тут — єдина, нехай суперечлива, особистість, єдина людина, здатна на кохання в найвищому сенсі, — бо і те, що він робить, врешті-решт виявляється його способом любити. Саме тому колізія фільму набуває дещо пом’якшеної, але все одно драматичної розв’язки — бо наскільки цікавий і щирий у своїй нестримності Андрій Андрійович, наскільки вульгарна і дрібна знайдена ним «жінка життя» Аліса (Литвинова).
Але по-іншому, мабуть, не могло бути. Бо «Два в одному» — це хоча й комедія, але зроблена Муратовою, тобто надто людська комедія. І весело, і сумно... І незабутньо.
ПРОРИВ РОКУ: Україна на Венецiйськiй Бієнале
Упорядники національного павільйону на Бієнале-52 з «PinchukArtCentre» мали на меті представити Україну як державу з розвиненим і максимально відкритим світові актуальним мистецтвом. І це їм вдалося.
Смисловим і композиційним осердям нашої виставки стали роботи легендарного фотохудожника — харків’янина Бориса Михайлова. Для виставки він підготував дві серії: «Шаргород» та «Незакінчена книга про незавершений час» (включає фото, зроблені в Харкові протягом 2004— 2007 років). Вражає те, що більшості цих начебто випадкових, суто репортажних фотографій притаманна шалена динаміка. Це якраз саме та енергія «незавершеного часу», в якому ми, власне, й живемо. Зосередившися на найбанальніших, найтривіальніших речах, силою своєї самобутньої оптики Михайлов вибудував із них повнокровний образ справжньої, непридуманої України, суперечливий, місцями відразливий, місцями прекрасний, але головне — живий. І поезії в ньому набагато більше, ніж у будь-яких гламурних студіях.
Але й решта художників, серед яких були британці й американці, підготували доволі ефектні композиції. Якщо ж згадати надзвичайно представницьку вечірку відкриття (це теж дуже важлива частина ринку Бієнале), що зібрала, окрім таких відомих персон, як Бйорк і Елтон Джон, чимало впливових кураторів і арт-бізнесменів, то, безумовно, «Внутрішнє море» є найпотужнішим закордонним проривом українського мистецтва не тільки за цей рік, а й за останнє десятиріччя.
ОБІЦЯНКА РОКУ: «Арсенал»
У цьому році культурно-мистецький центр «Мистецький арсенал» почав функціонувати як виставково-концертний комплекс. І вже перші акції показали, наскільки потужний потенціал у цього унікального простору, який сміливо можна порівняти зі знаменитим «Арсеналом» у Венеції, де проходить надпрестижна Бієнале. Але тішитися ще дуже рано. Дискусії про долю сучасного українського мистецтва, про розвиток національної культури, про сприяння вітчизняним митцям усе ще лишаються на рівні умоглядних, щоб не сказати формальних змагань. У будь-якому разі важливою умовою розв’язання проблем, що накопичувалися десятиріччями, є мережа сильних, незалежних, добре забезпечених культурних інституцій. Але мережі наразі не маємо. Ситуація з «Арсеналом» як найбільшою такою структурою — показова. Перспективи проекту, котрий мав би стати загальнонаціональним пріоритетом (бо саме по таких звершеннях пізнають країну), ще й досі непевні. Незрозуміло, який він зрештою буде, яка художня й виставкова ідеологія стане його основою. Ставлення з боку держави, навіть незважаючи на сантименти Президента, який, власне, ініціював проект, — неприховано формальне. Тож поки що український супермузей існує в статусі фата-моргани — солодкої, але малоздійсненної обіцянки.
МАРС АТАКУЄ! НАПАД РОКУ: Виселення художників з Андріївського узвозу
Те, що мера Леоніда Черновецького називають «Мер усіх марсіян» або просто «Льоня-Космос» — ні для кого вже давно не новина. Дійсно, багато його дій виглядають, м’яко кажучи, неадекватними, і нічим іншим, аніж позаземним походженням, це не поясниш. Одне з найпомітніших «досягнень» такого штибу — кампанія з виселення художників з Андріївського узвозу. Якби ця атака вдалася, то Узвіз лишився б без художніх майстерень та галерей, з київського Монмартра перетворившися на чергову безлику вулицю, заповнену офісами та магазинами. Завдяки масовому громадському спротиву варварське вторгнення вдалося призупинити, але чи надовго?
ПОВЕРНЕННЯ РОКУ: Кінофестиваль «Молодість»
Після кризи, пов’язаної зі зміною керівництва та втратою звичного приміщення, єдиний в Україні міжнародний кінофестиваль знову потужно заявив про себе. Дійсно, цьогорічна «Молодість» пройшла, як то кажуть, по- багатому. В головному журі були задіяні всесвітньо відомий режисер Мохсен Махмальбаф та Моріц де Хадельн (колишній директор надпрестижних Берлінського та Венеціанського форумів), усі основні призи мали грошове забезпечення, позаконкурсні програми були численні й різноманітні, а головне — в конкурсі брали участь серйозні, рівноцінні претенденти.
Також хочеться згадати про ще одне надбання оновленої «Молодості» — кінотеатр «Київ». Більш удалий фестивальний майданчик годі було й шукати. Адже «Молодість» через неконструктивну позицію Київського будинку кінематографістів стала фактично безпритульною. Минулорічні гостини в одному з мультиплексів проблеми не розв’язали: фестиваль просто загубився серед нав’язливого гуркоту ігрових автоматів, абсолютно некінематографічної суєти біля ресторанів, кегельбану тощо. Відтепер, здається, домівка знайдена. Є все, що треба саме для молодіжного, дебютного форуму: зручне розташування в центрі поруч із метро, дві зали з нормальним звуком і зображенням, менша зала для відеопереглядів і прес-конференцій. У «Києві» відродилася неповторна атмосфера «Молодості» — з юрбами студентів, переповненими залами, сидінням на підлозі, бурхливими обговореннями.
Тож за найважливішими параметрами — презентаційною частиною із залученням зірок, якісним наповненням конкурсу, атмосферою — цьогорічну «Молодість» безумовно можна вважати вдалою. Чи означає це настання «золотої доби» для фестивалю — побачимо в найближчому майбутньому.
АРТ-СЕНСАЦІЯ РОКУ: Виставка «Віддзеркалення»
Виставку «Віддзеркалення» в столичному PinchukArtCentre можна назвати однією з найпомітніших подій експозиційного життя в першу чергу — завдяки участі відомих на сьогодні західних художників. Це американець Джефф Кунс та британці Деміан Хьорст і Ентоні Гормлі. Найпомітніші об’єкти, які фактично стали символами всієї експозиції, створені саме ними: «Сліпе світло» Гормлі (скляна кімната, заповнена густою білою парою, що повністю дезорієнтує глядача) та «Ракові хроніки/Ісус та учні» Хьорста — ціла зала, заповнена головами биків та корів у формаліні в скляних боксах, а також чорними полотнами, які складаються з тисяч мух, залитих і скріплених чорною смолою. До всього цього можна ставитися по-різному, але, безумовно, враження лишаються доволі сильні. Сучасне мистецтво загалом є спірним і контраверсійним — але не в останню чергу саме заради цього воно і створюється. Новий шлях торувати завжди важко, і часто доводиться вдаватися до найнезвичніших жестів. Виставка «Віддзеркалення» робить це незвичне прийнятним, тим самим уможливлює подальший рух; окрім того, експозиція, на відкритті якої були і Хьорст, і Кунс власними персонами, спричинила потужній медіа-ефект — що в сучасному мистецтві, на жаль або на щастя, є дуже важливим. Так чи інак, завдяки «Віддзеркаленню» Київ заявив про себе на мистецькій мапі Європи.
ЛІТЕРАТУРНА ВІДЗНАКА РОКУ: Премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського
В середині грудня в Києві було оголошено лауреата нової літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Ним став відомий сучасний прозаїк з Івано-Франківська Тарас Прохасько. Дипломи від засновника премії — Польського інституту в Києві — отримали також фіналісти Наталка Сняданко (Львів) і Сергій Жадан (Харків).
Важливість події в тому, що це була прем’єра: адже відзнака заснована саме цього, 2007 року (до речі, проголошеного ЮНЕСКО роком Конрада) Польським інститутом у Києві і присуджується українським письменникам за послідовність у реалізації творчого шляху, інноваційність форми, ламання стереотипів та універсалізм послання.
В Україні народилося багато поляків, творчість яких увійшла до світової культурної скарбниці — окрім Конрада (місце народження — Бердичів), це також засновник супрематизму — художник Казимир Малевич (Київ), геніальний балетний танцюрист — за незбагненний талант його ще називали «божим клоуном» — Вацлав Ніжинський (Київ), композитор Кароль Шимановський (село Тимашівка на Черкащині). Не є справедливим те, що творчість і життя цих митців не асоціюється ані з Польщею, ані з Україною. Тож, як стверджують засновники премії, запровадження цієї відзнаки дає можливість пригадати внесок поляків, які водночас є синами та доньками української землі, у формування світової культурної спадщини. Інші завдання — нагадати про видатного письменника і наголосити, що його постать є символом пан’європейської (польсько-українсько-британської) культурної спадщини; привернути увагу українських еліт до українського коріння поляків, котрі досягли світового визнання; підкреслити роль Польщі як країни, що високо цінує творчі досягнення сучасних українських письменників у контексті спільної польсько-української культурної спадщини.
Премія присуджується українському письменникові за життя, незалежно від місця його проживання. Кандидатури можуть висувати українські та іноземні культурні інституції, наукові центри, видавництва, творчі об’єднання та приватні особи. Лауреат отримує грошову винагороду у розмірі 20000 гривень. Польсько-українське журі визначило фіналістів серед 22 претендентів. Остаточний вибір є, безумовно, найкращим. Адже Тарас Прохасько, як ніхто з решти наших прозаїків, працює над мовою, занурюється в неї настільки глибоко, наскільки — можливо. Його твори можуть здаватися складними, але насолоду від їхнього повільного, із зупинками та смакуванням, читання не порівняти ні з чим.
Появу нової й поки що незаангажованої премії можна тільки вітати. Побоювання, скоріше, у тому, що присуджуватимуть її раз на два роки; але де ж знайти стільки достойників у нашому красному письменстві, щоб вистачило хоча б на наступне десятиріччя?
