Учора «лівобережці» показали одну з останніх прем’єр — «Дні пролітають зі свистом...» М. Коляди, а протягом року вони обіцяють потішити своїх глядачів щонайменше трьома прем’єрами. Трагедію В. Шекспіра «Ричард ІІІ» вже наприкінці жовтня обіцяє репрезентувати Андрій Білоус; розпочав репетиції Олексій Лісовець над п’єсою Л. Піранделло «Ліола», суттєво її переробивши; а художній керівник театру Едуард Митницький працює над п’єсою А. Чехова «Три сестри».
Однак цього року є ще й особливий привід привітати цей відомий колектив та згадати, з чого ж усе починалось, адже 7 вересня виповнилося 30 років із дня першого збору трупи.
РОЗМОВА У ФОЙЄ
Едуард Митницький — засновник театру і незмінний його лідер протягом всіх цих років — веде відлік часу нового театру від доленосної розмови з тодішнім міністром культури УРСР С. Безклубенко, яка відбулася у фойє Театру російської драми ім. Лесі Українки. Ця розмова потім мала продовження вже в державному кабінеті, а її результатом стало рішення про заснування нового театру в Києві.
Вже в середині 80-х із впевненістю можна було говорити, що сам факт створення Театру драми та комедії свідчив про відчутні демократичні зрушення в суспільстві та зміни мистецькі й політичні. Однак історична доба — це лише одна складова із сукупності різноманітних об’єктивних і суб’єктивних чинників, які в сумі, власне, утворюють творчу біографію театру.
Театр драми і комедії розпочинався у доволі розкутому форматі напівстудійного експерименту. Ядро колективу склали актори драматичної трупи «Укрконцерту», а решту митців на конкурсній основі підібрав головний режисер Митницький. Приміщення і сцену «по-братськи» ділили із міським ляльковим театром (що містився в будівлі нинішньої Київської синагоги) — це була благородна акція підтримки початківців, яку зініціювала колишній директор «лялькарів» Олеся Капрелова. Розрахунок простий — вистави для дітей гратимуть вдень, а ввечері сцена вже була у розпорядженні Театру драми і комедії.
На цей же період випадають численні гастрольні поїздки, а також виступи на різних театральних сценах міста (бо відсутність власного стаціонарного приміщення змушувала колектив до постійного руху і творчої мобільності). Репетиції проходили більш ніж у 25 приміщеннях, серед них були неопалювані складські підвали, кімнати поруч із ЛТП, квартири і навіть... підвіконня! Саме в таких «екстремальних» умовах народилася більшість із 57 вистав репертуару.
Мандрівне життя не тільки згуртувало учасників спільної театральної справи, але, як свідчив головний режисер, навіть позитивно вплинуло на техніку акторського виконання, на здатність зосереджуватись на роботі попри всі обставини. А складні умови праці залишили по собі на згадку цінний досвід — вміння прилаштовуватися до різних сцен із збереженням всіх необхідних художніх засобів виразності вистави на належному рівні.
Отже, 7 вересня 1978 року відбувся перший збір трупи Театру драми і комедії. Не можна не згадати принаймні кілька прізвищ тих, хто стояв у витоків нового Театру. Це П. Морозенко, Б. Романов, Л. Лимар, М. Бабенко, С. Пазенко, М. Бондарєва, В. Ільєнко, А. Васильєв, О. Месеча, Т. Камбурова, Г. Корнєєва, Б. Литвин, М. Ліч, Т. Пивоварова... Із перших днів в театрі працює завідуючий музичною частиною О. Курій.
ДІАЛОГ ІЗ ДОБОЮ
21 квітня 1979 року зіграли першу прем’єру за п’єсою молодого одеського драматурга Родіона Феденьова — «Вища точка — кохання». Цікаво, чи передчували тоді актори разом з режисером Е. Митницьким, що ця вистава стане першою із майже ста сорока вистав майбутнього? Судячи із запалу і щирої зацікавленості спільною справою — передчували чи принаймні вірили в це.
Такі трохи пафосні інтонації — не перебільшення. Власне, їх можна було розчути і в пристрасних виставах Театру, як, зрештою, і в багатоголоссі нової епохи перебудови, яка після принципових заперечень існуючих норм почала вимагати ствердження інших.
Майже всі рецензенти зазначали домінування в мистецькому стилі Театру драми і комедії неприхованої публіцистичності як прагнення до відкритого діалогу із добою. Пошук обличчя нового героя серед представників робітничої інтелігенції, що її популяризувала тогочасна драматургія, і бажання дійти до суті соціальних процесів (як змін, так і їхньої відсутності) через аналіз і діагностування духовного стану людей — ці дві взаємопов’язані лінії можна назвати «програмними» для ідейно-тематичного спрямування творчих зусиль колективу.
Якщо розглядати шлях до втілення цієї мети крізь призму вибору драматичних творів, то цілком закономірно, що на початку превалювали п’єси популярних свого часу драматургів Яр. Стельмаха, Л. Хоролець, А. Салинського, Р. Феденьова, О. Іоселіані, М. Рощіна, О. Гельмана, Л. Жуховицького, О. Штейна — авторів із критично-вимогливим ставленням до дійсності. З часом — поступово, але впевнено — на афіші почали з’являтися раритетні для української сцени імена: Ю. О’Ніл («Кохання під в’язами»), Ф. Достоєвський («Настасья Филипповна»), В. Шекспір («Гамлет»), А. Чехов («Чайка»), Е. Олбі («Всі в саду»), М. Булгаков («Собаче серце»), Д. Голдмен («Лев взимку»), У. Гібсон («Двоє на гойдалці»)...
Так розмірено рухаючися вперед, театр підійшов до нової доби — Незалежної України. Буквально за рік до розпаду Радянського Союзу Театр драми і комедії отримав постійну київську прописку в будівлі колишнього кінотеатру Космос, а заразом і доповнення до назви — «на Лівому березі Дніпра».
Нові історичні обставини, звичайно, не могли не вплинути і на стратегію розвитку, і на світогляд театру. З одного боку, вибір драматургії для втілення почав обмежуватися лише власними мистецькими вподобаннями, але з іншого боку — життя репертуарного театру в умовах ринку потребувало ще й підвищеної уваги до інтересів масового глядача. Знову ж таки, вибір естетичних програм, режисерів, а отже і шляху подальшого розвитку театру став абсолютно вільним від жодних ідеологічних установок, і в той же час потрібно було подбати про пошук індивідуального стилю і формулювання переконливої творчої програми.
І саме в цей час волею таємничого театрального провидіння, чи, можливо, в силу цілком об’єктивних історичних закономірностей, в режисуру приходить молоде покоління — серед них і учні Едуарда Митницького: Олексій Лісовець, Дмитро Богомазов, Дмитро Лазорко, Юрій Одинокий, Андрій Критенко... Такий своєчасний прихід цих режисерів дав потужний поштовх для подальшого розвитку. Справедливості заради слід зауважити, що і нинішнє життя театру, яке можна назвати стабільним, тобто таким, що апріорі виключає радикальні зміни чи ризиковані акції — є не чим іншим, як інерційним рухом, силу і напрямок якого певною мірою зумовило саме це покоління молодих режисерів.
Однак встановлення високої планки професійного рівня як певного орієнтиру для численних режисерських пошуків, як і формулювання «ідеї» Театру драми і комедії, безперечно, належить художньому керівникові — Едуарду Митницькому. Тож суть і мета існування цього театру, як відчуває і формулює їх Митницький — в художньому опорі навалі низькоякісних, безідейних, бездуховних та позапрофесійних зразків сучасного, умовно кажучи, «мистецтва». Однак цей своєрідний «опір» відбувається не через агресивне суцільне заперечення всіх і вся чи безкінечне декларування, «як то має бути». А лише через ствердження і відстоювання своїх позицій: випуск нових вистав, самоповагу і спробу не втратити ані професійної гідності, ані репутації у публіки.
Такі, на перший погляд, прості принципи існування театру дають переконливі результати. Якщо прискіпливо перерахувати нагороди, відзнаки, дипломи театру, а також географію його гастрольних поїздок, то текст довелося б на цьому і завершити за браком місця. Скажу лише, що за останні кілька років театр встиг побувати зі своїми виставами в Одесі, Львові і Харкові, в турецькому Трабзоні, російському Санкт-Петербурзі, білоруському Могильові. А за час існування театральної премії «Київська пектораль» Театр драми і комедії встиг отримати 26 нагород у різних номінаціях! Озираючись назад, розумієш: є чим пишатись, але колишні «трофеї» невблаганно перетворюються на солодкі спогади, а життя триває...
Сьогоднішня афіша Театру драми і комедії свідчить, в першу чергу, про бажання збалансувати репертуар. Звичайно, як і по всій Україні, превалювання класичних творів, у нашому випадку — В. Шекспіра, А. Чехова, Л. Толстого, Е. Ростана, О. Островського, над сучасними помітно неозброєним оком. Але це явище — тенденційне для всього українського театру і свідчить у першу чергу про брак адекватної, тобто суголосної театральному процесу сучасної української драматургії.
Тим не менш, на афіші театру час від часу з’являються імена сучасних українських драматургів О. Ірванця, Р. Феденьова, О. Марданя, російських — Н. Птушкіної, Є. Унгарда, М. Коляди, зарубіжних — Й. Бар-Йосефа, Х. Левіна, А. Герні, П. Вогел. Твори, що ними зацікавився театр, не позначені радикальними мистецькими формальними чи естетичними пошуками, а продовжують традиції класичної п’єси. Проте тематика і ідейні максими цих творів, безперечно, належать сьогоденню.
До речі, довелося якось почути закид на адресу театру, що, мовляв, на світанку створення він позиціонував себе як «театр актуальної п’єси». І яким чином — запитували доволі саркастичним тоном — сьогодні театр збирається виконувати цю програму? Чи вже, може, давно час заявити про зміну курсу?
Щоправда, нез’ясованим лишилось питання, а хто взагалі регламентує термін дії певних курсів і напрямків у театральному світі? І чи потрібно зайвий раз зупинятися на тому, що «все тече, все змінюється», а отже і театр, як живий організм, цілком природно обирає інші пріоритетні для себе завдання, однак, звичайно, не перекреслюючи свій попередній досвід, а трансформуючи його у нові якості. А якщо все ж спробувати відповісти на запитання, то сьогодні Театр драми і комедії прагне бути, швидше за все, «театром актуальної теми». Однак не соціальної, як то було колись, а морально-етичної, філософської. Тобто говорити про те, чого сьогодні бракує в сучасному суспільстві ХХІ століття і чим небезпечний тотальний дефіцит добра, справедливості, любові в нашому світі. Тож і вистави за класичними творами на сцені Театру драми і комедії теж покликані максимально резонувати із сучасністю, вкотре ревізувати одвічні етичні й моральні проблеми, досліджувати зміни у поведінкових моделях класичних героїв з огляду на приналежність їх новому історичному часу.
І є ще одна риса, яка, безумовно, бере свій початок у колишній орієнтації творчої манери театру на «публіцистичність» вистав. Цю рису можна назвати своєрідною стилістичною ознакою театру: у створенні образного світу спектаклю ніколи не робиться наголос на зовнішній епатаж, ультрасучасність чи порожню, як паросток бамбуку, «красивість» сценографії. Головний художник театру — О. Луньов, а також найчастіше запрошувані до співпраці художники І. Несміянов та О. Друганов, реалізують свої творчі ідеї саме в рамках такого стилю — «а-ля бідний театр».
Така художня стратегія, скажімо, образного мінімалізму і естетичного аскетизму, на думку Едуарда Митницького, має мобілізувати в першу чергу внутрішні, душевні резерви кожного окремого виконавця і саме ці емоційно-світоглядні «ресурси» мають стати основними засобами виразності режисера. Лише за цих умов, вражає Митницький, театр може авторитетно і професійно розповідати про «життя людського духу», зрештою, тим самим реалізувати не основне своє призначення.
ПРАГНЕННЯ ДО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ
Не можна не сказати кілька слів і про трупу театру, що перебуває в чудовій творчій кондиції і дійсно складає монолітний колектив. Мабуть, головна характеристика, що її можна застосувати до всіх без винятку акторів Театру драми і комедії (вона ж і основна умова роботи тут), — це прагнення до постійного самовдосконалення. Едуард Митницький досить прискіпливо контролює й вираховує художній рівень кожної майбутньої вистави, запрошує до співпраці досвідчених, високопрофесійних режисерів. Власне, передумови для індивідуального акторського росту — ще один пункт у театральній стратегії Митницького. Але, звичайно, потрібне ще й зворотне бажання, а головне — безперервна праця.
Тих, хто повірив у ефективність саме такого кар’єрного і творчого росту, — переважна більшість. Їхні імена відомі театральному загалу, а також телеглядачам і кіноманам. Це — Ада Роговцева і Володимир Горянський, Неоніла Білецька і Віталій Лінецький, Леся Самаєва, Ірина Мельник, Андрій Самінін і Олеся Жураковська, Микола Боклан і Костянтин Костишин, Петро Миронов і Наталя Циганенко, Лев Сомов і Ірина Мак, Світлана Орліченко і Оксана Архангельська, Тетяна Круликовська і Анатолій Ященко, Олександр Ганноченко і Світлана Золотько, Олег Месеча і Тамара Кібальнікова, Станіслав Пазенко і Маргарита Бондарєва, Володимир Мовчан, Сергій Солодов, Володимир Ільєнко, Ніна Ліч і Галина Корнєєва, Дмитро Лук’янов, Володимир Цивінський, Алла Маслєннікова і багато інших...
Однак уже досить упевнено і цілеспрямовано крокує покоління молоді, яке буквально за кілька театральних сезонів заявило про себе яскравими і цікавими роботами. Найпомітніший, мабуть, висхідний рух в роботі Наталі Озирської, Дмитра Суржикова та Олександра Кобзаря. Однак диференціація доволі умовна, адже заслуговують на пильну увагу і Михайло Кукуюк, і Віталій Салій, і Анастасія Баша, і Ольга Лук’яненко, і Олексій Тритенко. Думаю, не помилюсь, коли атестую їх як майбутніх зірок театральної сцени.
Хоча слово «зірка» не до вподоби художньому керівникові. Власне, і не саме слово, а те значення, яке в нього сьогодні вкладають. Едуард Митницький часто називає трупу Театру драми і комедії «колекційною», маючи на увазі, що випадкові люди трапляються рідко і найчастіше дуже скоро йдуть. А залишаються ті, хто нездорові амбіції та професійний егоїзм вміють приборкувати задля загальної справи.
Мені здається, сьогодні Київський академічний театр драми і комедії має достатній досвід, досить високий мистецький рівень і потужний творчий потенціал, щоб зробити наступний крок у своєму поступальному висхідному русі. Що конкретно стане каталізатором майбутніх змін — побачимо. Чи то з’явиться на мистецькому обрії цікава українська драматургія, чи дочекаємось плеяди молодих режисерів (тим паче, що А. Білоус вже активно співпрацює з театром, поставили свої перші вистави цьогорічні випускники курсу Е. Митницького — К. Холоднякова, Т. Трунова, І. Матіїв), чи зрештою будівництво демократичного суспільства зрушить із мертвої точки і, певним чином, змінить стосунки театру із владою, соціумом, часом.
В будь-якому разі нині Театр драми і комедії цілком готовий до плідного мистецького діалогу і активних дій. Як це було 30 років тому, як це, сподіваємось, буде й надалі.
