Художній керівник театру Федір Стригун зiзнався, що святково вбрані актори сидітимуть на сцені і слухатимуть вітання. З усієї України злетілися до Львова театрали, щоб поздоровити заньківчан, бо їхнiй театр є першим державним театром України, заснованим ще у вересні 1917 року.
До речі, святкуючи свій попередній ювілей, йшла мова про 80-ліття, хоча насправді театрові було вже 85. Лише кілька років тому голосно заговорили про дійсну дату народження театру. Хоч, чесно кажучи, старі актори давно вже це переповідали... А раніше — Боже борони! Хто ж признався, що народжено театр саме за часів Центральної Ради? Лише завдячуючи академіку Ростиславу Пилипчику і його учню, кандидату мистецтвознавства Русланові Леоненко, оприлюднили документи, що це засвідчили і підтвердили: 12 березня 1917 року на хвилі мітингу — перших зборів українських театральних представників у приміщенні Троїцького народного дому в Києві — постав Комітет українського національного театру, який очолив видатний драматург, заступник голови Української центральної Ради Володимир Винниченко. Своїм основним завданням Комітет вбачав формування «нових ідейних театральних підприємств» і їх подальше фінансування. Зважаючи на відповідальне завдання, комітет взяв участь у створенні державної структури — театрального відділу у Генеральному секретаріаті освіти Української Центральної Ради. Вже влітку починається робота над створенням у Києві першого державного театру. А у вересні 1917 гоУкраїнський Національний театр постав на базі мандрівного «Товариства українських артистів під орудою І. Мар’яненка», а також музично-драматичної школи ім. Миколи Лисенка. Згодом він отримує назву «Народний театр», а у 1922 му його перейменовано уТеатр ім. М. Заньковецької.
Важкі це були часи, змушували вони вирушати у безкінечні мандри — Чернігів, Кременчук, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Луганськ, Кривий Ріг, — близько 100 населених пунктів об’їздили, допоки у 1931 році не отримав театр своє перше стаціонарне приміщення, а з ним і колосальний мистецький ріст. Колектив спочатку очолював Панас Саксаганський, а потім Борис Романицький.
В роки Другої світової війни актори театру спочатку опинилися на Кубані, а потім поїхали у Сибір. Лише у 1944 році дістався театр свого, як тепер називають, рідного дому — Львова. Приїхали сюди практично усі провідні митці: Борис Романицький, Варвара Любарт, Василь Яременко, Надія Доценко, Фаїна Гаєнко, Володимир Данченко... Згодом прийшли сюди зірки галицького театру Леся Кривицька і Іван Рубчак...
Сьогоднішніх зірок теж знає вся Україна. Свій творчий ювілей театр зустрічає у розквіті сил, у переконливості сценічних втілень. Поруч із корифеями тут працює талановита молодь, яку готує факультет культури та мистецтва у Львівському Національному університеті ім. І. Франка, і знамениті заньківчани, серед яких Богдан Козак, Таїсія Литвиненко, Григорій Шумейко, Леся Гуменецька, Леся Борковська...
ТЕАТРАЛЬНИЙ ДІМ
Заньківчани — особлива група крові, однак не відомо, чи досягли б такої групи крові, якби не приміщення, що має свою давню історію та магічність. Щось таке є в цьому домі, що, єднаючись з творчою енергією митців, творить особливу духовну ауру і притягує до себе людей, які, побувавши тут раз, назавжди залишаються заньківчанами.
Отже, трохи історії. Львів’янин Станіслав Скарбик отримав дозвіл на початок будівництва у 1834 році, хоча замислив побудувати театр ще у 1918-му. Перша вистава — «Sluby panienskie» Олександра Фредра зібрала у Львові увесь галицький бомонд, а вже через рік своїм заповітом Станіслав Скарбик дарує будинок місту.
Це був чоловік із непростою долею. Мати Станіслава померла через тиждень після пологів. Дуже швидко за нею пішов і батько. Хлопчика виховувала тітка Бельська-Жевуська. Не маючи своїх дітей і пізнавши, що таке, хоч і не бідна, та все ж таки сирітська доля, Скарбик заповів усе своє майно та гроші на утримання театру та притулкові для сиріт, при якому існували різні ремісничі школи. До речі, з його колишньою дружиною пізніше побрався сам Олександр Фредро — відомий драматург. І це теж говорить, що потяг до театру у Скарбика не був спонтанним, випадковим. Як стверджує народний художник України Мирон Кіпріян:
— Оскільки нас єднали зі Скарбиком різні родинні зв’язки, через Свєжавських, Бєльських, Фредро, я попросив свого приятеля Дмитра Крвавича зробити барельєф фундатора цього театру, і ми помістили його у нижньому фойє, тим самим відзначивши 150-річчя з дня його смерті.
Свої маєтки Станіслав Скарбек досяг завдяки вирощуванню худоби. У родині з нього насміхалися і говорили: «На балу чи на прийнятті не сідайте біля Скарбека, бо від нього тхне худобою». Його це ображало, і через це він нічого не записав родині у спадок. Однак у цьому і полягав його аристократизм, що він не цурався чорної селянської роботи, попри те, що був титулованою особою.
Адже еліта — поняття не титулу, а духовного аристократизму. І нам треба сьогодні говорити не тільки про збереження театрів у Львові, а про значно більше, — що у всій Галичині існувало багато різних театрів, і було б злочинно не врятувати їхньої духовної спадщини, яка збагатила світовий театр. Тому треба створити у Львові історико-театральний музей усіх театрів Галичини — українських, російських, польських, єврейських, німецьких та інших.
...Сьогодні дім, який звів Станіслав Скарбик, потребує капітального ремонту. На нього все обіцяють і обіцяють виділити гроші, та все інші проблеми у держави постають... До речі, вперше приміщення театру було реконструйовано у 1902 році Яковом Балабаном і тим самим зазнало кардинальних візуальних змін.
Спочатку зал для глядачів мав чотири балкони, амфітеатр і партер, декорований на зразок сьогоднішнього оперного театру. Фронтон головного входу театру завершувала квадрига коней з Аполлоном. Скульптури були дерев’яні і зруйнувалися від першого ж сильного вітру. Більше їх не поновлювали. А у 1941—1942 роках театр відреставрували німці... До речі, війна, як це не дивно звучить, двічі «допомагала» театрові. Фундамент — морені дубові палі — планувалося повністю продати американцям, а взамін вони пропонували Польщі за будь-яким запропонованим проектом побудувати новий театр своїм коштом. Друга світова зруйнувала ці плани. Потім ця реставрація із версальським розмахом. Темно сіро-зелені стіни, завіса темно-зелена, майже чорна, і такі ж чорні меблі, оббиті оксамитом, ідентичним до завіси. В кожній ложі овальні дзеркала в масивних рамах, люстри. І технічне обладнання сцени було зроблено з німецьким розрахунком і точністю — врізали коло, що оберталося, був навіть проектний апарат, що давав можливість створювати різні світлові ефекти.
З тих пір капітальному ремонту приміщення не піддавалося. А давно пора. На стінах тріщини, опадає штукатурка. Підсобні приміщення у жахливому стані.
За часів свого зведення театр був третім в Європі за вмістом глядачів після Ла Скала і Дрезденської опери. Тут до послуг городян були і видовища, і харчі, і інші розваги. Під одним дахом знаходився храм Мельпомени, а також ресторан та казино. Поруч була розташована стоянка для екіпажів і конюшні. Саме розміри і зіграли з театром злий жарт. За часів радянської влади сцену залишили театрові, а ту частину, де публіка розважалася, віддали під житло. Нині Андрiй Мацяк, генеральный директор театру, говорить: «Проблема полягає в тому, що в усiй цiй будiвлi театр займає лише 50%. А 50% театрові Заньковецької не належать. Це є в основному житло — от там і полягають великi проблеми, бо замість цих приміщень людям потрібно щось надати...» Ось і стоїть театр, невідомо чого чекаючи, певно, столітнього ювілею. 90 ліття не допомогло...
ПОДАРУНКИ, КВІТИ, ГРАМОТИ...
І все ж таки гучне свято відбулося. І подарунків було чимало. Актор Степан Глова отримав звання народного артиста, були названі серед заньківчан й заслужені артисти. Львівські депутати виділили колективу дві трикімнатні квартири; ректор Львівського університету Іван Вакарчук приніс ноутбук; Львівська залізниця перерахувала кошти. Подарували ювілярам: телевізор, ікони, книжки, альбоми і квіти... Майже чотири години звучали слова привітання.
Та все ж свято було б неповним, якби привітати колег не приїхали кияни-франківці на чолі з «групою захвату» Лесем Задніпровським. За старою театральною традицію вони влаштували «капусник». Зал буквально лежав від сміху і задоволення — гра слів на межі фолу, сміливість суджень та здатність моментально перевтілюватися переплелися і подарували незабутні хвилини ювілярам та публіці.
Звичайно, заньківчани очікували на екс-львів’янина, відомого актора, нині художнього керівника Театру ім. І. Франко Богдана Ступку, який віддав театрові ім. М. Заньковецької молоді літа (20 років діяльності). Богдан Сильвестрович усередині вечора, на півзігнутих ногах вийшов із залу і майже до кінця не з’являвся. Навіть пішли чутки — невже поїхав додому?! Та як признався згодом Ступка: «Я втомився за кулісами чекати, бродив, бродив та перебродив!» І видав залові кілька акторських байок, приправлених гострими слівцями та галицьким діалектом. А в кінці сказав: «Дуже хочу подякувати владі, що так багато грамот ювілярам дала... Це ще совєтська влада придумала грамоти та годинники дарувати, і так до сих пір»!
Жарти жартами, а наступний ювілей театру хотілося б зустріти чимось вагомішим, ніж грамоти. Приміром — оновленим приміщенням. Заньківчани того варті, як вартує того Львів.
— Ваш театр блискуче поєднав правду, реалізм та народність Марії Заньковецької з фантасмагорією, експериментом і стратегічним модернізмом Леся Курбаса, — з привітання Леся Танюка, голови Національної спілки театральних діячів України, надрукованого в останній «Театральній бесіді». — Їм обом найдужче боліла українська національна ідея — і це стало ліхтарем для нас усіх, відданих театрові.
...Україна сьогодні як ніколи потребує саме вашого театру, вашого стилю, вашої самовідданості. Дай боже вам здорового гумору й таланту на наступні десять років, коли ми всією театральною Європою відсвяткуємо ваше 100-річчя».
