Цьогорічна Венеційська бієннале, як і личить потужному міжнародному арт- форуму, за своїми результатами була якщо і не передбачуваною, то принаймні аж ніяк не сенсаційною. З другого боку — на берегах Лагуни для України цей рік став особливим.
Відсутність сенсацій — у тому, що у списку нагороджених абсолютно чітко простежувалися як уподобання журі, так і загальна тенденція всього ярмарку мистецтв. І це при тому, що організатори зробили все, аби утримати інтригу, перенісши оголошення переможців («Золоті леви» найкращому художникові, найкращому молодому митцеві й за найкращий національний павільйон плюс почесні згадування) з червня аж на жовтень. Зазвичай перші дні Бієннале працювала у напівзакритому режимі: її відвідували переважно журналісти, куратори, художники. Потім оголошували призерів і відкривали експозиції для широкої публіки, тож усі могли подивитися на лауреатів, а преса — написати про них. Тепер же, з переносом церемонії на осінь, про таке можна забути. Всі зробили свої прогнози, всі сподівалися, звичайно, на краще. А перемогли, повторю, саме ті, хто відповідав ідеологічній спрямованості Бієннале-52. І ця ідеологія не дуже відповідала пафосному офіційному гаслу «Думай відчуттями, відчувай розумом. Мистецтво у теперішньому часі». Тут доречніше інше слово: політика.
Попри те, що розмаїття стилів, імен, творів в цілому відповідало очікуванням, котрі зазвичай і покладають на найстарішу мистецьку виставку світу, Венецію-52 можна безумовно охарактеризувати як політичну. Політики було не просто багато — а надзвичайно, екстраординарно, фантастично багато. Це одразу впадало в очі: стіну Павільйону північних країн (Фінляндія, Швеція, Норвегія), котрий розташований у самому центрі виставкового парку, прикрашало фотопанно з гламурними білявкою і чорнявкою, котрі обмінювалися намальованими в коміксових «бульбашках» репліками: «Було б чудово зробити що- небудь важливе. — Щось політичне?» Переважна частина як національних, так й індивідуальних проектів перетворилися на такі собі мистецькі медіа- майданчики для передачі злободенної інформації по найгарячішому колу питань: війна в Іраку, проблеми країн третього світу, соціальна нерівність, епідемії, расова нетерпимість тощо. З огляду на це, цілком закономірним виглядало рішення журі, оголошене ще у червні — почесного «Золотого лева» за внесок у мистецтво (офіційно — «за життєві досягнення») присудили 70 річномумалійському фотохудожнику Маліку Сідібе. Він виставлявся із серією чорно-білих фотографій фіналістів конкурсу «Пісні Африки проти СНІДу», який щороку проходить у Малі. Співвітчизники позують фотографові на одному й тому ж картато-смугастому тлі; це як групові, так і одиночні портрети чоловіків, жінок, дітей. Професійні, але зовсім не видатні роботи, — типовий глянець з дещо соціальним ухилом, котрого з надміром вистачає в інших авторів щодо інших питань. Тож лишається гадати, що ж спонукало дати таку високу нагороду: шляхетна мета конкурсу й самого художника, проблеми охорони здоров’я в Африці, прагнення привернути увагу до слабкорозвинених країн. У будь-якому разі, політичні мотиви відверто переважали над художніми. І це ще не найгірший варіант.
Формулювання щодо наступної нагороди — так званого почесного згадування журі для художника, виставленого на Центральній міжнародній виставці (тобто в суперзалі індивідуальних проектів «Арсенал») — варто процитувати цілком: «Ця інсталяція в Арсеналі вразила журі своїм змістом, презентацією і особливою доречністю свого місцезнаходження. Журі бажає відзначити почесним згадуванням художника, чиї естетичні проекти охоплюють різноманітний ряд стратегій, і на визнання провокаційних зв’язків, які він пропонує між культурою, політикою і символічною репрезентацією». Ім’я щасливця — Недко Солаков. Доволі цікавий болгарський художник участь у Бієннале бере постійно, його перформанс, що відбувся тут у 2001 році, виглядав ефектно — два художники безперервно фарбували виставковий павільйон у чорний і білий кольори, причому постійно перефарбовували площини одне одного. Цього ж року не було навіть ефектів — Солаков просто виставив намальоване не ним полотно «Дискусія (Власність)», де зображена автоматична гвинтівка болгарського виробництва, перероблена з російського АК-47. До того ще додавався розлогий і дещо туманний текст про участь художника в якійсь суперечці між Росією та Болгарією щодо прав власності на дизайн того «Калашникова». Можна дуже довго напружувати всю свою фантазію, залучати весь досвід авангардового мистецтва, але, вибачте, де тут «провокаційні зв’язки між культурою, політикою і символічною репрезентацією», де «різноманітний ряд стратегій», до чого тут взагалі хоч якісь стратегії, якщо такі «культурні» одкровення можна побачити в будь якому другорядному журнальчику, присвяченому продажу зброї?
Те, що такі запитання є абсолютно риторичними, стає зрозумілим з огляду на «Золотого лева», присудженого іншому учасникові «Арсенальної» частини — аргентинцю Леону Феррарі. «Золотий лев», нагадую, — це не якесь там згадування, це головна нагорода Венеції. Отже, високу нагороду дали за пластикового Ісуса, розіп’ятого на такому ж іграшковому американському бомбардувальнику. Тут навіть формулювання — які ж там є символи та підтексти — цитувати не хочеться. Бо таку, прямо кажучи, кричущу банальність по силах придумати (і придумують, причому набагато краще) середньообдарованому студентові художнього коледжу. І більше тут нема про що говорити.
У Венеції увага зосереджена на змаганні національних павільйонів: від того, якій країні і за що дадуть «Левів», багато в чому залежить напрям розвитку актуального мистецтва на наступне дворіччя. Але малозрозумілий підхід проявився і тут. Почесним згадуванням головне журі відзначило павільйон Литви. Художники Номеда і Гедимінас Урбонаси, як і Солаков, заходилися щодо проблеми власності. Цього разу це була вілла Літуанія — будівля, котра слугувала посольством республіки Литва до 1939 року, а потім перейшла до власності СРСР і нині належить Росії; за визначенням авторів проекту, це «остання окупована територія Литви». Автори натренували голубів, щоб послати їх з Литви та з Венеції до злощасної вили, і таким чином передати послання миру. Власне, фільм про те, як вони все це робили, та інша документація на цю тему і складають виставку. Щоб визнати це однією з найкращих національних експозицій, треба було мати, напевно, надзвичайно багату уяву і вміння бачити надтонкі підтексти навіть там, де їх нема за визначенням.
Що ж до головного «Лева» за кращий павільйон, то у супровідному тексті говориться про «інтелектуальні і поетичні зв’язки між змістом, візуальною мовою та структурою показу» та багато інших гарних слів. Павільйон Угорщини (художник — Андреас Фогарасі), який так ушанували, був настільки ж добре зроблений, наскільки схожий на багато інших. Кілька дерев’яних конструкцій, які зовні виглядають суцільними, а насправді є відеобоксами, де показують невеличкі фільми про різні історичні місця у сучасному Будапешті — часто-густо ці пам’ятки пов’язані з комуністичною епохою. Таких павільйонів з відеобоксами на кожній Бієннале — десятки; чому вирішили відзначити саме цей — то ще одна загадка.
Обговорювати рішення будь-яких журі — марна справа. Проте ці вердикти можуть засвідчити певні настрої, що нині панують в інтелектуальному західному середовищі. Отже, всі ті рішення, безумовно, є політично вмотивованими — оригінальність твору або обдарованість автора, вочевидь, до уваги не бралися. А та вмотивованість — антиімперіалістичного та пацифістського штибу, бо відзначали саме ті твори, спрямовані проти головних агресорiв сьогодення або недалекого минулого — США, Росії/СРСР, Ізраїлю (спеціальний «Лев» молодій палестинці Емілі Ясір). Поціновувався історичний ухил, а також те, що завжди є в пошані на Бієннале — ефектний, яскравий жест. Але який у тому урок для України?
Ми цього року вперше були по-справжньому близькі до перемоги. Мали гарних художників — наприклад, того ж Бориса Михайлова, в якого таланту і «життєвих досягнень» більше, ніж у всіх тих Сідібе, Феррарі, Фогарасі та Урбонасів разом узятих. Усе гаразд було і з піаром, і з увагою ВІП-персон, але про те вже писалося неодноразово; до того ж журі цього року особливу увагу приділило саме країнам колишнього радянського блоку. Проте наш павільйон не був ані політичним, ані екзотичним. Власне, упорядники національної виставки мали на меті представити Україну як державу з розвиненим і максимально відкритим світові актуальним мистецтвом, а художники, в свою чергу, створювали образ країни не шароварної, не зануреної у ненависно-ностальгійні спогади про колоніальне минуле — а сучасної, хай не завжди гарної, але повної скаженої динаміки, націленої у майбутнє. Образ суперечливий, місцями відштовхуючий, місцями прекрасний, але, головне — живий. І поезії в ньому більше, ніж у будь-яких гламурних студіях. Тобто — ми вже перемогли власну провінційність та бесталанність. То що ж треба, щоб перемогти у Венеції?
Продовжувати у тому ж дусі. Хто б надалі не робив національні експозиції для Бієннале — «PinchukArtCentre» або хтось інший — мають не забувати про важливість презентаційних жестів. Окрім того, ми цікаві не стільки тим, якими ми сприймаємо себе зсередини — скільки тим, як почуваємося «серед людей», тобто сам вектор погляду має бути зорієнтований все ж назовні — слід пам’ятати про самобутність, але враховувати, що ми все ж є частиною великого світу. І тут, між іншим, варто згадати, що по тих світах живе багато художників, так чи інакше пов’язаних з Україною. Цього року вже зробили велику справу — залучили Михайлова, котрий, хоча і живе здебільшого в Німеччині, виявився більшим українцем, аніж наші псевдопатріотичні нездари. На тому зупинятися не слід — адже, наприклад, один із стовпів світового мистецтва Ілля Кабаков теж народився в Україні, і подібних гучних імен, не чужих для нас, вистачить не на один павільйон. Справжня актуальність полягає не в кон’юнктурній налаштованості на кшталт «зранку в газеті — увечері в куплеті», а у вмінні розказати про себе доступною для інших мешканців Землі мовою, і мова ця давно відома — добре зроблене мистецтво. Тож — лупаймо цю скелю. Венеція ще буде наша.
