На презентації цієї виставки було, як не дивно, малолюдно:
родичі, друзі та пронози журналісти. Вочевидь, час нарешті визнати, що
практика contemporary art вичерпала кредит довіри українського глядача.
Можна, звичайно, понарікати на його відсталість, але це нічого не змінить.
Він, бідолаха, чекає від мистецтва «потаємного», а споглядає порожнечу.
На перший погляд, якраз порожнечі у Бовкуна і немає: серед
майстрів української абстракції він один із тих, хто залишає по собі ілюзію
якщо не ясності, то принаймні членороздільності висловлювання. Часом він
здається виразним, як азбука, щоправда, складена з літер, ним самим винайдених.
Є в цьому якась безтурботна легкість, аеропланність. До
речі, й виставка Бовкуна називалася саме «ЛІТАК». «Я хотів літаком відвернути
від прочитання сюжету... Моя мрія — створити роботу без тексту», — заявляє
художник. І справді,ЛІТАК, грайливий аероплан — опуклий силует на поверхні
картини, впадає в око не відразу. І навіть впізнаний — погляд на собі довго
не затримує.
Кожен художник схильний до неповторних фобій — і, відповідно,
симпатій. Скажемо про це словами чеховського героя, професора із «Сумної
історії»: «Хтось не мислить себе без описів природи, інший побоюється здатися
недостатньо ідейним, третій уникає описів оголеного тіла...» (белетристів
тут легко замінити на живописців). Володимир Бовкун боїться «тексту», мріє
зробити його «зайвим», витроїти з картини сюжетну логіку... «Втеча від
тексту» в цьому випадку означає лише: «втечу від тексту, що прочитується
надто однозначно». Тому в картині Бовкуна силует Параграфа зовсім не знак
«волі до порядку», а просто яскраво-червоний морський коник, що красується
на площині. І п’ять подушечок (одна серія в салатових тонах представлена
на виставці) не стільки нагадують про своє функціональне призначення, скільки
про містифікації поп-арту (від якого Бовкун узяв дуже багато, скажімо,
саму ідею зображень, що трохи видозмінюються, повторюючись в межах одного
опусу): в ранньому асамбляжі Р. Раушенберга подушка й ковдра, забруднені
пурпурною фарбою, були сприйняті тамтешніми критиками як натяк на якесь
ритуальне вбивство. Проте нашим глядачам подібні асоціації не загрожують.
Довільність знакових позначень — одне із загальних місць
практики постмодернізму. Як говорить філософ Дежавю з «Перверзії» Ю. Андруховича:
«Ми любимо говорити, що Вовк — це Відвертість, Заєць — Доброта, Сова —
Лінь... Але хіба в Цих Зіставленнях менше Змісту, ніж у традиційних: Вовк
— це Швидконогість, Заєць — Боягузтво, Сова — Пильність... Зовсім ні. Різниця
в тому, що до Других ми звикли, а до Перших ще не встигли. Але це не означає,
що Другі мають Зміст, а Перші — безглузді».
Важко з цим не погодитись. Однак казус Бовкуна — екстремальніший.
Знаки, кинуті напризволяще, не продукують Порожнечу, а посилено акумулюють
зміст, якого стає так багато, як цукру у застарілому варенні. У результаті
знаки виражають значно більше, ніж те, що тліє під їх виблискуючою оболонкою,
адже під нею — немає нічого. Сам автор визнає: «Посадив пляму — і вона
вже щось значить». Поставив пташку — і вона вже про щось щебече.
До речі, про пташок. Кілька років тому, подорожуючи по
Америці, Бовкун створив серію дротяних скульптур (вони залишилися в Каліфорнії).
Декоруючи їх порожнистість, всередину він помістив: годинник і живих пташок
(просто тишлерівське вирішення!). Словом, «людина й птах», природа й техніка
— адже скульптури зображали урбанізованого homo faber. Ось тільки пташок
незабаром довелося випустити на волю. Вони... погано поводилися, очевидно,
не бажали заповнювати собою порожнечу «твору мистецтва».
