Характеризуючи справу свого життя таким чином, актриса, проте, в усіх своїх сценічних і кінороботах яскраво демонструє надзвичайно потужну «інтелектуальну рефлексію та духовну одержимість».
Передусім ім’я Алли Демидової пов’язують з історією Московського театру на Таганці. Вона грала в усіх найвідоміших виставах «Таганки». Створений 1993 року власний «Театр А» (назва Демидовою була вибрана як перша буква алфавіту, в тому сенсі, що після «А» — ще багато літер і місця всім вистачить) приніс їй творчу співпрацю з грецьким режисером Теодоросом Терзопулосом. З ним вона зробила свої останні найкращі вистави «Квартет» Х. Мюллера, «Медея» Мюллера-Еврипіда, «Гамлет-урок» за Шекспіром. Вони доповнили список уже успішних «Федри», «Електри», «Дон Жуана або «Кам’яного гостя й інших віршів», «Бориса Годунова». Десять років Демидова їздить світом, грає свої моновистави, читає поезію, проводить майстер-класи, іноді знімається в кіно. Серіали Алла Сергіївна не сприймає, бо, за власним зізнанням, не любить багато працювати. Володіючи чудовим літературним талантом, актриса пише книжки. Їх у Демидової вже шість, це роздуми про природу мистецтва, творчості, спогади про цікаві події життя, про чудових сучасників, з якими доводилося спілкуватися.
Це існування, за визначенням актриси, «на узбіччі» не заважає їй залишатися зіркою у високому сенсі подібного визначення. Демидова — майстер найвищого класу, театральної культури, їй властиві бездоганний смак і чуття справжньої творчості. При цьому вона виглядає гранично елегантною, стильною жінкою, розумною співбесідницею. Незважаючи на ярлики «холодності», що супроводжують її все життя, актриса без зусиль зуміла викликати прихильність до себе і журналістів, що зібралися на її прес-конференції, і глядачів, що прийшли на її поетичні вечори. Киянам Алла Демидова показала дві програми — «Поети ХХ століття, від Пушкіна до Бродського» та «Цвєтаєва, Ахматова».
Думки актриси яскраво демонструють її своєрідне особистісне начало, силу переконання у правильності обраного шляху, зосередження знання і фльор жіночої загадковості.
МАЙСТЕР-КЛАС
— Алло Сергіївно, у ваших книжках ви розповідаєте, що відбувається з актором на сцені, в театрі... У вас немає бажання викладати?
— Я викладала років зо два в Щукінському училищі, але щоб не прив’язуватися до цього, я спеціально не отримувала грошей. Зізнатися, викладати мені не дуже сподобалося. Чомусь нинішня молодь вважає себе геніями й що всі інші їм винні. Хоча наша професія — це видряпування по гладкій стіні, а вони цього або не хочуть знати, або забувають. Тому викладацькою діяльністю я припинила займатися. Знаєте, після того як я розробила метод виявлення психічної енергії, проводила багато майстер- класів у різних країнах — Канаді, Греції, Японії, Італії, Франції. Хоч як це дивно — там цей метод виявився запитаним, а в СНД — ні. Що таке метод виявлення психічної енергії? У двох словах його пояснити важко. Майстер- класи з його освоєння тривають щонайменше місяць. Для мене особливо цікавим було сприйняття цього методу представниками різних країн, різних культурних прошарків.
— Що стало поштовхом то того, щоб зайнятися мономистецтвом, піти з театру, виступати самій?
— Я взагалі не дуже добре ставлюся до колективу, а працюючи 30 років на Таганці, мене рятував мій характер. Живу на узбіччі. Коли я прочитала щоденники Валерія Золотухіна про Таганку, які нещодавно вийшли, вирішила, що це написано про інший театр. Спеціально відшукала свої щоденники, які час від часу веду, й порівняла написане мною зі спогадами Золотухіна. Таке враження, наче різні життя, країни... Хоча я до Золотухіна дуже добре ставлюся, люблю його як актора, але в нас різні погляди на життя, на події. Свій театр я організувала за оказією. Тоді на Таганці Роман Віктюк поставив цвєтаєвську «Федру». Вистава вийшла цікавою, але не вписувалася в репертуар Таганки. Нас запрошували на численні фестивалі, ми багато їздили, а Любимов говорив, що ми використовуємо славу Таганки, його бренд. Тому коли з’явилася можливість викупити виставу у театру, я заплатила за всіма відомостями й стала власницею всієї вистави, її декорацій, костюмів. Зізнатися, тоді не знала, що робити з моєю «покупкою»...
Незабаром я організувала маленький театр, який назвала «А». З «Федрою» ми об’їздили весь світ, багато акторів стали тепер відомими, це Діма Пєвцов, Олексій Серебряков, Ігор Яцко. Але коли ми починали, вони були талановитими й милими, й лише потім стали зірками, з ними стало важко працювати. Так настав час наступного проекту.
На фестивалі авангардних театрів у Квебеку побачила виставу «Квартет» Хайнера Мюллера, яку привіз грецький режисер Теодорос Терзопулос. Перекладу цієї драматургії російською мовою немає, для мене це була невідома п’єса, але коли подивилася виставу, то закохалася в неї. Мені стало зрозуміло абсолютно все! А Теодорос закохався в нашу виставу. На одному бенкеті ми розговорилися з Теодоросом і вирішили попрацювати разом. Я запропонувала перенести «Квартет» на нашу сцену. Замовили підрядковий переклад, коли я його прочитала, зрозуміла, що це жах! Я ніколи таких слів не вимовляла не тільки зі сцени, а й у житті! Проте ми почали репетиції. Виставу зробили дуетну з Дімою Пєвцовим. Теж об’їздили з ним увесь світ. Почали працювати з Теодоросом далі, і я вирішила, що гратиму одна — так з’явилися «Медея», «Гамлет». Тепер я ні від кого не залежу, коли хочу — працюю, коли не хочу — не працюю. Наприклад, останній рік я не граю вистав. Теодорос весь час телефонує, пропонує нове, а я відмовляюся. Сьогодні можу собі це дозволити. А якби я працювала в колективі, то гіпертрофоване почуття обов’язку, яке в мені сидить, зобов’язувало б мене працювати, працювати й працювати...
— А чи не складно вам одній утримувати енергію великого залу?
— У мене, після роботи з Терзопулосом над давньогрецькими трагедіями, усталився інший принцип спілкування із залом — по вертикалі: я — і Діонісій, оскільки працювали давні греки в античні часи. Тепер я вже навчилася не залежати ні від партнера, ні від залу. Що таке принцип: я — і Діонісій? Давньогрецькі трагедії починалися зі сходу сонця, на лавах амфітеатру розташовувалися жителі, й вони робили що завгодно: їли, пили, йшли, приходили, спали, навіть займалися коханням. А дійство тим часом тривало, й коли вже сонце стояло в зеніті, лунало звернення до нього, туди, вгору (в усіх давньогрецьких трагедіях головні монологи звернені до Сонця). Театри тих часів були побудовані так, що позаду стояли колони, й сонце сідало саме за спинами акторів. І ось коли «вмирало» сонце, вмирали всі герої трагедії. Ось такий був жанр. Актори, щоб не бачити, як і чим займається зал, грали, прямо звертаючись до Богів. Цю техніку я переношу на свої моновистави, поетичні вечори, так що в якійсь мірі енергія залу мене не хвилює. Хоча стоїть завдання «захопити» його власною енергією, навіть при моєму спілкуванні: я — Діонісій.
ЧИТАТИ «ПО НОТАХ»
— Яка поезія стане предметом вашого дослідження для подальшого втілення на сцені?
— У мене декілька поетичних програм: від Пушкіна до Бродського, Олександр Блок, поети Срібного століття, «Поема без героя» Ахматової, Цвєтаєва, «Поети ХХ століття». Щось у цих програмах може видозмінюватися, щось чимсь замінюватися, це залежить від нинішнього мого душевного стану й від загальної атмосфери залу. Конструкцію виконання поезії для мене вигадав Джорджо Стреллер. Коли він був директором Театру націй, у нього був проект «Голоси Європи», й від кожної країни він запрошував якогось поета, а з Росії запросив мене. Він бачив мене у виставах, коли я грала в його театрі в Мілані. Стреллер зробив таку «декорацію» — пюпітр, мікрофон, коло світла на темній сцені. Музика й цілковите відсторонення від залу — це його ідея, яку я не міняю, бо вона найбільше мене влаштовує. До речі, західні актори завжди читають вірші, вони ніколи не виконують їх, не декламують напам’ять. І вважається, навпаки, поганим смаком читати без аркуша. Тож я вже теж звикла робити таку своєрідну підтримку, читати «по нотах». Треба сказати, що геніальний Ріхтер завжди тримав ноти перед собою, не те щоб він заглядав у них, а так — виконував певний ритуал. Ритуал — це я (як луна композиторів або я — луна рядків поетів).
— Алло Сергіївно, деякі критики вас характеризують як «холодну й надміру інтелектуальну актрису», ви згодні з таким визначенням?
— Ви знаєте, я давно перестала спостерігати за тим, хто що вважає і як кого характеризує. Це якесь вигадане кліше, прислухатися до якихось безглуздих думок.
«Я — В ПЕРЕДБАЧУВАНИХ ОБСТАВИНАХ»
— Ви багато їздите й виступаєте за кордоном. Не виникало бажання залишитися десь на Заході назавжди?
— Якщо чесно, то в Греції я почуваюся не дуже комфортно. Колись мені прораховували мої реінкарнації й визначили, що я була актором у Стародавній Греції, може, тому мене весь час туди заносить. Велику частину свого професійного життя я провела на Заході, там я грала більше, ніж у колишньому СРСР, так сталося через якусь мою долю. Але жити там постійно? Звісно, ні! Там треба народитися, треба жити в цій культурі. Вважаю, треба завжди грати своєю рідною мовою. Коли дивишся, наприклад, Театр Кабукі, то важко собі уявити його іншою мовою, а не японською, або англійський театр без справжньої шекспірівської мови? Неможливо. Добре розуміючи це, думки залишитися на Заході в мене ніколи не було.
— Ви асоціюєте себе зі своїми героїнями?
— Важко сказати. Іноді мене питають, в який час ви хотіли б жити. Через свої ролі я прожила в усіх часах, і більш реально жила, ніж живу в першій своїй реальності. Ролі для мене — річ більш реальна, я до них більше готувалася й більше про них знала. Наприклад, про Медею я знаю все. А про своє життя або про те, що мене оточує, — практично нічого. І головне — я ніколи не грала себе, жодного разу в житті, ні в кіно, ні в театрі.
— Алло Сергіївно, ви займатиметеся мономистецтвом чи є думки співпрацювати надалі з яким-небудь театром?
— Мені дуже подобається вислів «якщо хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани». Тому я нічого ніколи не прогнозую. І, до речі, не дуже люблю озиратися назад. Я живу сьогоднішнім днем і стараюся виконувати умови постійної життєвої гри: я — в запропонованих обставинах.
ЕЛІТА, МОДА І РОЗВАГА
— Ви грали перед різними глядацькими аудиторіями, в чому відмінність глядачів різних країн?
— Так, я грала майже в усіх країнах, крім Африки, хоча ні, була в Тунісі. Можу сказати, що глядачі діляться на три категорії в усіх країнах, і дивлячись на яку категорію ти потрапляєш. Елітарний глядач — на фестивалях або на прем’єрах, який добре знає, на що він прийшов, середній глядач — це така «текучка» звичайна на гастролях йде, тому що треба слідувати моді. І випадковий глядач, який хоче розважитися й не знає на що він потрапив. Хотів комедію, а йому Гамлета показують. Так що треба пристосовуватися. Був у мене такий випадок. Приїхала я якось в одне місто з «Медеєю» (ця моновистава йде годину двадцять хвилин, оптимальний час для цього жанру, а якщо більше, то втрачається глядацька увага. Наприклад, поетичні вечори можуть бути тривалішими, можеш розбавляти вірші власними імпровізаціями), так ось, граю виставу. Глядачі сидять тихо, і я думаю про себе, який хороший зал! Фінал у виставі дуже визначений, йду за лаштунки, й зовсім мало оплесків... Я не могла зрозуміти, що таке? До мене прибігає організатор гастролей і кидається буквально в ноги: Алло Сергіївно, вони гуляють по фойє й чекають другої дії! — Як, вони не розуміють, що це кінець? А організатор хвилюється: глядачі заплатили великі гроші й хочуть усе отримати сповна. Прохає — грайте, читайте вірші! Я в костюмі, загримована — це неможливо! Ось так теж буває... А була ще одна вистава наступного дня. Організатор попросив: вигадайте щось на завтра. Я домовилася з радистом і освітлювачем, щоб вони зробили певне світло й забезпечили мікрофон. Після останніх слів вистави, за моїм знаком вмикається все світло, на мені така велика гарна хламіда, це вражає, і я через мікрофон цю виставу від початку до кінця всю граю заново, тільки з іншою інтонацією. Фурор! Глядачі кричали браво й тупали ногами! Отож, глядачі бувають різні.
— Алло Сергіївно, українські глядачі вас не розчарували?
— Важко оцінити за одним-двома вечорами. І потім, на поетичні вечори приходять особливі глядачі, які хочуть слухати поезію. Мені здалося, що вони сприймали мене добре... Мені пригадалися зйомки в Одесі у Кіри Муратової в «Настроювачі». У стрічці «партнером» виступив мій пекінес, якого весь час носила на руках. І от якось йду по вулиці, назустріч жінка. Мене не впізнала й питає: «Це у вас кішка чи собака»? Я відповідаю — пекінес. Вона вигукує: «Пекін — китаєць, а очі російські!». Ось такий гумор. І вона навіть не розуміє наскільки геніально й смішно те, що вона сказала. Мені це дуже сподобалося.
— Ви капризна актриса?
— Ні. Навпаки. Я ніколи не сперечаюся з режисерами, яку б гидоту вони не робили на моїх очах, тому що розумію — все одно треба робити те, що хоче режисер. Але слід сказати, в побуті я зовсім інша людина.
— Яка?
— Я ніколи не пускаю ні журналістів, ні глядачів у свій побут, тому розказувати про це не хочеться. Я взагалі не люблю говорити, більше люблю мовчати. Одного разу поїхала в санаторій у Польщу й не розмовляла там ні з ким, крім лікаря разів зо два, й місяць я мовчала. І коли мене зустрів чоловік і щось запитав, у мене слова налізали одне на одне, я просто розучилася розмовляти. Ось це був найкомфортніший стан моєї душі: мовчати. Я люблю ліс, до речі, Смоктуновський любив галявини, коли ми з ним порівнювали свої пристрасті. Якось ми сиділи в гримувальній, гримувалися до вистави, й кореспондент поставив нам однакові запитання. Одне запитання я добре запам’ятала: що ви вважаєте головним у людині? Іннокентій Смоктуновський, не замислюючись, відповів: «Доброту», — а я, не замислюючись, відповіла: «Талант». Доброту я також цінyю в людині, але талановитим пробачаю практично все.
