Це лише природний розвиток подій у комунальній квартирі, де почалася приватизація й усі кинулися на кухню, аби хутенько захопити холодильник, каструлі, чашки та все, що в них.
Ті, кому не дістанеться навіть ложки, згрібатимуть крихти зі столу, не думаючи про тарганів, які шастають поміж пальцями. Мене дивує те, що ці художники досі якось живуть, коли зі столу зібрано крихти. Відповідь, як їм це вдається, я спробував дістати в директора творчого об’єднання «Гончарі» Тетяни АНДРІЄНКО. Результати цієї спроби перед вами.
— Тетяно Павлівно, виправте мене, якщо я помиляюся, але, по-моєму, «Гончарі» — єдиний спеціалізований салон кераміки в Україні.
— Абсолютно точно. Додайте до цього, що це не просто салон, а художнє об’єднання, де постійно працюють і виставляються п’ятдесят художників і ще близько двохсот працюють за угодами.
— Напевне, вже можна говорити про цілий напрям, школу київської кераміки. Ви спостерігали її становлення, брали участь у ньому. Розкажіть, будь ласка, про це.
— Так, про школу говорити можна... І я повинна відзначити в цьому роль наших метрів: Миловзорова, Рапай, Ісупових. Усі вони прийшли з монументального мистецтва. На початку вісімдесятих був своєрідний будівельний бум, оформлялися станції метро, кав’ярні, великі готелі. Ясна річ, і монументальна кераміка переживала розквіт. Пригадайте хоча б зроблене Рапай панно на фасаді Будинку художніх колективів. Це справжнє авторське мистецтво. І слід віддати належне Олександру Миловзорову, котрий почав займатися керамікою саме як авторським мистецтвом, експериментально-пошуковим. Він зумів відкрити салон «Триптих», де було представлено цих авторів і багатьох інших. Багато хто з «Триптиха» згодом прийшов до нас. На початку дев’яностих із нами працювали вже Андрій Ільїнський і його група... У місті вперше виник досить демократичний салон. Адже, щоб виставитися в інших, потрібно було бути членом Спілки художників.
— Треба сказати, що праці ваших авторів досить далеко відійшли від того, що традиційно заведено називати українською керамікою.
— Я загалом не розумію, коли мені кажуть, що те, чим ми займаємося, — це не традиційне українське мистецтво. Як це так?! Люди народилися в Україні, тут виросли, тут навчалися. Ясна річ, це українська, київська керамічна школа.
— Тетяно Павлівно, сьогодні мало не найголовнішою для багатьох художників є проблема заробітку. У тому розумінні, що перед ними постійно є альтернатива: творчість чи гроші...
— Знаєте, ще кілька років тому я могла почути від деяких наших художників: «Птахам гроші не потрібні». Ось часи змінилися, і стали потрібні, і слід якось перебудовуватися. Я їм кажу так: «Що б ви не робили, художник є художник. При ньому його талант, його вміння». Коли це буде чашка, то це завжди буде чашка Макєєвої, приміром. Або що не робив би Ільїнський — це завжди буде Ільїнський. Коротше кажучи, я думаю, що навіть комерційні, утилітарні завдання справжній майстер може поєднати з творчими.
— А чи немає у вас відчуття, що загалом рівень робіт, які продаються на Андріївському узвозі, починає знижуватися?
— Так, авжеж. Обличчя Андріївського узвозу починають визначати хлопчики, котрі торгують мотрійками. Коли я прийшла працювати на Андріївський, дехто з тих, хто, скажімо так, вважали себе метрами, говорили: солідні, шануючі себе художники тут не виставлятимуться. Ну, правда, де ці художники тепер виставляються? Проте, безумовно, раніше рівень робіт на Андріївському був вищим від нинішнього.
— Тобто повільно, але неухильно Андріївський скочується до кітчу?
— Безумовно.
— Чому?
— Людям потрібно виживати. Вони змушені орієнтуватися на ті верстви населення, які мають хоч якісь гроші. Адже інтелігентну верству населення практично цілком вимито. Нинішні вчителі, інженери, лікарі, вони ж нічого не можуть дозволити собі купити! Навіть для своїх дітей. І я в цьому зв’язку абсолютно не розумію, що робить із нами держава? Вона у решті-решт якось збирається виховувати своїх дітей? Ви либонь подумайте: у Києво-Печерську лавру зробили платний вхід! Чотири гривні. А коли ви йдете родиною, та з двома дітьми? Нам багато разів пропонували: «Ну зробіть ви в себе в «Гончарях» платний вхід. Хоча б гривню». А як ми можемо це допустити? Авжеж, і бою буде менше, і крадіжок, ніде правди діти, і якась жива копійка. І навіть коли приходять цілими класами, що загалом рівносильно татарській навалі... Та ми не можемо! До нас часто приходить одна пані. Раніше вона інколи щось дозволяла собі в нас купити, а тепер на пенсії і... «Просто, —каже, — приходжу до вас, як у музей». То що ж, позбавиш її й цього?
— Наскільки я знаю, ви також ведете дитячу студію кераміки?
— І якби ви знали, як це цікаво! Які дивовижні роботи роблять діти! Восьми-одинадцятирічні. Ми вирішили цілком надати їм салон на два тижні. Мене згодом запитували: «Ви ж ці два тижні нічого не продавали? Ви ж не мали ніякого прибутку?» Так, не мала. Та подивилися б ви, яка це була для дітей радість!
— Скажіть, Тетяно Павлівно, ви отримуєте від кого-небудь допомогу?
— Від кого?
— Ну, від міськадміністрації, від району, від спонсорів, Спілки художників, Міністерства культури?
— Про що ви кажете?! Яка від них може бути допомога? Організаційна? Фінансова? Зниження податків? Коли Андріївський щойно починався, у нас була хоча б пільга на прибуток. А тепер ми платимо за повною програмою, як і будь-яка організація, що торгує автомобілями чи горілкою! Суть справи нікого не хвилює. Ні для кого не таємниця, що ми певною мірою визначаємо обличчя Андріївського узвозу, ми випускаємо одиничні художні вироби чи невеликі авторські серії. Це ручний авторський труд. Однак художників з Андріївського узвозу помалу починають витісняти комерційні організації. Орендні ставки в нас такі самі, як, скажімо, у казино й ресторанів. Ну і хто, на вашу думку, виживе на Андріївському? Ми чи ресторан? Академік Патон якось говорив, що коли науку фінансують на рівні менше трьох відсотків бюджету, то вона гине безповоротно. З культурою так само. Ну закриються «Гончарі», розваляться, хто про це шкодуватиме? Напевне, не чиновники...
