Коли, як не на порозі нового року, найбільш логічно
зустрітися на шпальтах газети з новим ім'ям, яке зовсім нещодавно з'явилося
в нашій культурі. Сама поява Асії Ахат на нашій естраді оповита якимось
містичним туманом — від імені до такого незвичного для наших широт типу
краси.
Сама вона не любить говорити про це, може, і справедливо
вважаючи, що розкриття таємниці імені вплине на значення, закладене у ньому.
Ім'я це дано їй від народження, це не псевдонім. У її роду існує легенда
про одного з предків, який з турецької війни привіз собі дружину туркеню.
Змішання крові слов'ян, тюрків і еллінів (були в роду, крім того, і греки)
не могло не дати в якомусь із поколінь разючий результат. Асія досягла
багато чого, і водночас — багато ще попереду. Досі її бабуся любить повторювати
слова першої вчительки внучки за класом скрипки: «Лауреата міжнародних
конкурсів я вам гарантую!» Прорив лауреата першої премії міжнародного конкурсу
імені П'єра Лантьє, віртуозної скрипальки Асії Ахат з класики в популярну
музику став найяскравішою подією в українській культурі цього року.
— Ідея сучасної обробки класики не нова, — немов продовжуючи
з кимось почату суперечку, почала нашу розмову Асія. — Для більшості Ванесса
Мей — скрипалька, яка перша у світі зайнялася цим. Хоч відомо, що з початку
століття існували такі проекти. Для мене це почалося два роки тому. Я завжди
думала, що дуже добре перебувати в шикарному залі філармонії і слухати
професійно виконану музику, але при цьому ще й знаходити якесь видовищне
рішення. Коли я була солісткою жіночого струнного квартету в філармонії,
ми вже тоді почали задумуватися над цим. Ми були, як на мене, єдині в Україні
виконавці, які хотіли піднести себе не тільки як музикантів, а й красивих
жінок. У нас були прекрасні сценічні костюми. Зараз я розумію, що на класичну
музику можна створювати фантастичні кліпи і фантастичну сценічну дію. В
Україні цього ще ніхто не робив. Дуже важко знайти такого режисера, який
показав би мене не спрощено, не як певну «діву», а глибше. У класиці це
поки недосяжно, а обробки класики це дозволяють. Спеціально для цього в
Нью-Йорку придбала електронну скрипку.
— Кажуть, у вас є й антикварна скрипка.
— Так. У мене зберігаються інструменти, на яких я грала
з найперших кроків у навчанні. Зазвичай музиканти, купуючи новий, вищого
рівня, легко прощаються зі своїм старим інструментом. Я не можу собі уявити,
як я можу розлучитися з якимось із моїх інструментів. З кожним інструментом
пов'язано дуже багато — участь у конкурсах, перемоги і поразки. Я бережу
свою скрипку, на якій грала в останніх класах музичної школи. У мене була
дуже сувора викладачка, яка своїми жорсткими методами навчання доводила
мене до сліз. Ця скрипка досі пахне деревом, лаком і моїми сльозами. Останній
інструмент, який я придбала у Анатолія Баженова — знаменитого скрипаля,
прекрасного викладача, не- звичайної людини — XVIII століття, невідомого
італійського майстра. У цієї скрипки дуже красивий тембр, я її дуже люблю.
Вона вміє плакати і сміятися.
— Скільки років ви працювали в ансамблі «Каприз плюс»
при філармонії?
— Шість років із дня його утворення. Наш репертуар накопичувався
роками. Ви знаєте, що музичну літературу дуже важко роздобути — бібліотеки
спустошуються і не поновлюються. Навіть найпопулярніший музичний репертуар
ти не можеш знайти в бібліотеці. Уявіть собі партитуру, де вирвана хоча
б одна сторінка чи навіть півсторінки. Ти ж не писатимеш за Чайковського.
Спочатку наш квартет брав участь у міжнародному конкурсі у Франції. Готувалися
до нього рік. Обов'язкова програма була більш аніж година. Це був найвідповідальніший
виступ у житті. Ми були єдиним цілим, неначе були однією великою багаторукою
людиною. За цю годину виступу настільки схудла, що у мене з нiг спадали
туфлі. Ми дуже добре зіграли і здобули звання лауреатів. Наступний конкурс
— у Італії, в Трієсті — там ми стали дипломантами, хоча ми були наймолодшими
і найменш досвідченими серед учасників.
— Відомо, що ви навчалися в Ніцці.
— Завдяки спонсорам наш квартет зміг дозволити собі виступи,
поїздки на конкурси, запис альбомів (компакт- диск «Мініатюри» було записано
в Канаді на другий рік існування ансамблю), придбання дорогих костюмів.
Ми в Ніцці навчалися до конкурсу у всесвітньо відомого скрипаля Філліпа
Брига, мали можливість відвідувати концерти всесвітньо відомих музикантів.
Що нас здивувало на Заході більше за все — то це те, що молоді музиканти
там мають можливість матеріальної підтримки з боку уряду. Ми отримували
задоволення на репетиціях, коли викладачі, працюючи, відпочивали. Рівень
життя «їхньої» професури різко різниться від рівня нашої, яка не завжди
може дозволити собі зайву пару взуття. У Західної Європи є чому повчитися:
вони шанують свою культуру та свої традиції. У нас зараз йде подібний процес,
але, акцентуючи свою увагу на одній культурі, ми забуваємо про культури
інших народів. Треба брати за взірець їхні кращі приклади, але при цьому
робити щось нове своє.
— Чи існують для вас якісь знакові речі в українській
культурі?
— Мені подобаються українські народні костюми. Жоден народ
не має таких красивих костюмів. Особливо мене вабить Західна Україна, бо
там відчутний вплив західної культури у всьому: в костюмі, музиці, характерах,
інструментах, з їхнім незвичайним звучанням, яке мені хотілося б використати.
До речі, мій улюблений твір — «Щедрик» Леонтовича в обробці Сергія Круценка.
— У якому стилі ви працюєте?
— Коли ви почуєте мій новий альбом, ви зрозумієте, що ви
не зовсім правильно ставите запитання. Річ у тім, що у мене поки усього
лише чотири обробки класичних творів. Інші — це все оригінальні твори,
написані в різних стилях: чукотських співів, американського кантрі... Тут
— музика різних континентів і народів, різних часів і епох.
— Як ви собі уявляєте людей, які слухатимуть її?
— Я сподіваюся, що у цієї музики немає вікових рамок. Красива
мелодія завжди існувала — просто від епохи до епохи мінялися гармонія та
ритми. Твори, які мені хочеться записувати, їхня основа, — це обов'язково
хороша мелодія і гармонія — інакше мені це нецікаво. Можливо, комусь не
сподобається меланхолійність цих творів — але це моє.
— Ваші виступи під час усесвітньої трансляції бою Віталія
Кличка в ніч з 18 на 19 грудня — це продумана акція чи випадковість?
— Це іміджевий проект. У нас укладено договір про мої виступи
перед усіма боями Віталія — хоч у якій би точці планети вони проходили
— для представлення його, тим самим ніби облагороджуючи образ самого боксу.
Я не кажу, що треба облагороджувати самого Віталія, бо він дійсно не схожий
на інших боксерів. Душевна, м'яка людина. Я гратиму «наживо», спочатку
спускаючись на тросах на ринг і наприкінці п'єси ефектно відлітаючи. Гадаю,
цей проект підніме рейтинг української музики та її виконавців. Концепція
цього проекту Нomo novus — з'єднання музики, спорту із самим життям. Зараз
пишеться спеціально музика, яка представлятиме Віталія. Вона повинна мати
шалену енергетику. А поки німці нас поквапили, тому під час нещодавнього
матчу попросили мене виконати гімн України.
— Чи почуваєтесь ви ось тим homo novus, людиною наступного
тисячоліття?
— Нескромно сказати «так», але я прагну до цього. Людина
наступного століття буде могти більше, аніж я. Вона буде всебічно розвинена.
Я стараюся досягнути цього ідеалу: активно займаюся спортом, вивчаю дві
мови, беру уроки акторської майстерності, знайомлюся з культурою східних
народів. Для мене головне — розвиток духу. Люблю вчитися. Пішовши з чистої
класики — відкрила для себе багато нового. Наприк- лад, мені зараз цікаво
вникати в тонкощі роботи аранжувальника, в саму технологію створення музичного
продукту.
— Ваші кумири — в минулому чи в теперішньому часі?
— Кумирів ніколи не було. Для мене Бог — це все. Решта
— подив перед умінням людей, котрі досягли досконалості в чомусь...
— Чому ви не використовуєте можливість поїхати звідси
за прикладом багатьох?
— У мене немає такого бажання. Я можу погодитися за кордоном
записати якийсь альбом, зняти кліп чи гастролювати. Але жити там немає
бажання. Дуже люблю батьків, бабусю — не можу їх довго не бачити. Тягне
все ж додому — хоч дуже добре почуваюся в будь-якій країні.
— Чи має Україна можливість розвиватися в майбутньому
не тільки на рівні культури?
— Я оптимістка і думаю, це вже відбувається. «Грін Грей»,
«Океан Ельзи» вже знають у Європі, їх показують по МТV. Усе впирається
в економіку. Але вже є все, щоб здивувати. Хочеться, щоб якомога більше
зарубіжних виконавців приїжджало і знайомилося з українською популярною
та класичною музикою.
— Де ви вважаєте за краще виступати: в нічному клубі,
на естрадній сцені чи в академічному залі?
— На даний момент мені дуже подобається естрадна сцена.
Артисту дуже важливо, як його зустрічає публіка. Тут ти виходиш — і вже
йде реакція в залі. Цього не відбувається в залі філармонії чи консерваторії,
бо люди, які приходять слухати саме класичну музику, поводяться стримано.
Особливо це стосується нашої публіки. Для мене було відкриттям на «Таврійських
іграх», наскільки бурхливо зустріла мене багатотисячна аудиторія.
— Чи не довелося вам, працюючи над своїм проектом, зіткнутися
з професійним снобізмом?
— Кожний професійний музикант, мені здається, мріє себе
спробувати в джазі, в року, у чомусь іншому. Я вдячна, що у мене з'явилася
така можливість. Мені пощастило зустріти Олександра Єрьоменка, мого продюсера.
Наш квартет допомагав йому свого часу при запису його альбому. Сергій Круценко,
композитор, аранжувальник зробив «Жарт» Баха. Легкою музикою я це не назвала
б. Вона легка за характером, за настроєм, але за виконанням досить складна.
Ніхто не уявляє, скільки дублів йде на те, щоб записати один рядок. Не
така вона вже легка — ця легка музика.
