Найкращою «візитною карткою» України, що понад 60 років несе у широкий світ пісню-сповідь, пісню-думу, пісню-душу, є Національний академічний народний хор імені Г. Верьовки. Нині діапазон хору сягає від етносу та фольклору до класичних обробок а-капела та пісень сучасних композиторів; від вокально-хореографічних сцен, композицій та народних дійств — до фольк-опери Є.Станковича «Цвіт папороті», в якій народні мотиви вдало синтезуються із сучасними прийомами композиторського письма та аранжування. Напередодні виступу провідного вокального колективу на головній сцені країни генеральний директор — художній керівник хору ім. Г. Верьовки, директор Інституту мистецтв при Педагогічному університеті ім. Драгоманова Анатолій Авдієвський розказав «Дню» про сьогодення колективу, записи, гастрольні маршрути і про те, яким маестро бачить майбутнє.
«ПІСНЯ РОБИТЬ НАРОД БЕЗСМЕРТНИМ»
— Не можу сказати, що нині колектив добре живе. Іноді нам підкидають якісь копійки на гастрольні поїздки. Останнім часом побували на Півдні України — у Миколаєві, Херсоні, Одесі, Білгороді-Дністровському, — із сумом признається Анатолій Тимофійович. — На превеликий жаль, ми відносимося до таких колективів, які не запрошують на телебачення і радіо, мало уваги приділяє нам і преса. Тож можна сказати, що сьогодні живемо в ізоляції від народу... Наші гастрольні поїздки залежать не від нас. Хоча ми є «візиткою» держави, яка мала б турбуватися про нашу долю. Раніше цим питанням опікувалися Укрконцерт, Держконцерт, які відправляли нас на гастролі і по Україні, і за кордон, куди ми їздили двічі, а то й тричі на рік. Ми ретельно готувалися до поїздок, спеціально вивчали фольклор тих країн, твори зарубіжних композиторів, хореографів, шили нові костюми. Зараз національними колективами практично ніхто не опікується. І це не тільки доля хору ім. Г. Верьовки, а й інших найстарших національних колективів: оркестру народних інструментів, капели бандуристів, капели «Думка». Хоча, нагадаю, капела бандуристів заснована ще Павлом Скоропадським. Її 50-річчя святкували в Канаді й Америці вчасно, а у нас на рік пізніше, бо вважалося, що ця капела з’явилася в радянські часи.
Зараз не лише ми, а й усі заклади гуманітарного спрямування занепокоєні станом речей, що нині відбуваються в державі. За тридцять років ми не пошили жодного костюма! Через брак коштів не можемо робити ніяких постановок. Тридцять років тому через постановку опери «Цвіт папороті» композитора Євгена Станковича ми отримали тавро «націоналістів». Уже два десятиліття нашій незалежності, — а здається, що ми й досі живемо і працюємо під грифом секретності. До речі, націонал-патріоти нами не надто опікувалися, і нині на нас дивляться скептично. Було вже кілька спроб потіснити наш колектив, або і взагалі позбавити приміщення, незважаючи на те, що його будували саме для хору ім. Г.Верьовки та ансамблю ім. П.Вірського. Це було ще за радянських часів, при Володимирі Щербицькому. Ми з Павлом Вірським ходили до тодішнього генсека КПУ і переконували в доцільності окремої будови для наших колективів, де проводилися б репетиції й навіть концерти. Він погодився, але сказав, що будувати приміщення на два колективи нераціонально, тож у новій будівлі розмістять й інші ансамблі, а ще Укрконцерт, який тоді ними опікувався... А зараз можуть взагалі виселити. Наші «регалії» нікого не цікавлять. Хоча ми маємо статус академічного та національного, тобто двічі є народними, адже у назві є слова і «національний», і «народний». До того ж, у назві ще й: «український хор України». Це вже взагалі тавтологія! Але така офіційна назва, яку ми не можемо змінити... А коли виникають проблеми, то нам приходиться самим вертітися та їх вирішувати...
«Пісня робить народ безсмертним», — так Григорій Сковорода казав. Він вважав, що «трава без душі — то є сіно, дерево без душі —то є дрова, а людина без душі — то є мрець». Він говорив, що людина народжується двічі: уперше — коли з’являється на світ, а вдруге — коли піднімається духовно. А у нас друге народження нині проблематичне. Ми самі не знаємо, кого народжуємо. Нині середні школи не мають самодіяльних хорів, учні 8—11 класів не мають уроків музики — вони замінені «художньою культурою». Сьогодні держава підтримує шоу-бізнесову культуру, яка далека від духовності. А коли недостатньо приділяється уваги сфері духовній, то потерпає й держава. Людина духовністю відрізняється від інших істот на землі. У Біблії сказано: «Спочатку було слово»! Звук слова кожного народу вібрує по-своєму, кожен народ має свою нішу, але це не заважає їхньому міжетнічному спілкуванню. Наш народ завжди був богослухняним і співучим. А той, хто співає, стоїть ближче до Господа Бога. Треба берегти рідну мову й пісню, бо відмовлятися від них — руйнувати рід. Та й держава без них — не держава. Ми маємо знати також історію і філософію наших предків. На жаль, нині історія пишеться і переписується ким завгодно. Я вважаю, не Росія повинна затверджувати й писати нам підручники з історії, а ми самі. Росія вважає себе старшим братом. Раніше в Україні була така традиція: коли помирав батько, на його місце вставав старший брат — і його місією було допомогти молодшим стати на ноги й жити в мирі. Тож могутня держава мала б нам допомагати і газом, і в духовному відношенні, а не чавити, як вона це нині робить.
Наша історія переписувалася вже не раз... Вона була надто жорстокою до нашого народу. Ті ж хорвати з такою любов’ю і повагою відносяться до своєї історії й культури — можна лише позаздрити. Вони турбуються за долю держави, самі пишуть історію і шкільні програми. До слова, мають зв’язок з Україною, бо походять від лемків. Стародавні поселення Київської Русі на її західних кордонах — це Лемківщина, із таким колоритним співом, з унікальною культурою, яка збереглася до цього часу. Радянська влада частину лемків віддала полякам, а інших виселила у Сибір. Їх перестріляли, переселили в Тернопільську та Львівську області. Лемки залишилися жити у Словенії та Угорщині. Видатний диригент Стефан Турчак і колишній заступник Міністра культури і туризму Ольга Бенч — лемки. Наш хор, до слова, виконує колоритний твір Миколи Колеси «Лемківське весілля».
ЯК СТАЮТЬ ХОРИСТАМИ І ПРО КОЛЕГ-КУБАНЦІВ
— Наш хор їздив святкувати, щоправда, без мене, на ювілей Кубанського козачого хору. У нас хороші відносини з їхнім керівником Віктором Захарченком. Щоправда, кубанський хор пішов іншою стезею, ніж ми — шляхом створення української екзотики поза Україною. У них у програмах є чимало бутафорського. Цікаво, що людина, коли відривається від своєї землі, прагне зберегти і мову, і звичаї. Намагався це зробити і Кубанський козачій хор. Утім, після того , як на В. Захарченка наїхала машина і збила його (я гадаю, що це не випадково), в репертуарі колективу з’явився твір, де запорожці клянуться у вірності російському царю...
Нині в колектив багато артистів приходять після навчання у нашій студії. Щоб потрапити туди, потрібно пройти конкурс. Колись на прослуховування приходило по 700 чоловік. Наприклад, знаменита нині співачка Ніна Матвієнко прийшла до нас у хор за конкурсом. Комісія її спочатку забракувала, бо співала якусь невиразну російську пісню. Тоді я запропонував Ніні виконати якусь із маминих пісень, бо вона була родом з колоритного Емільчанського району, — і всі заслухались....
ТІЛЬКИ «НАЖИВО»!
— Нині в активі є шість дисків, де зафіксовано головну частину нашого репертуару. Але вони, як на сьогоднішній день, не досконалі. Проблема ще й у тому, що нині у нас майже повністю змінився склад хору. Ще й записи застарілі. Знаєте, як у Древній Греції називалася освічена людина? Це та, яка співала у хорі. Бо хор означає здатність людей об’єднуватися. На мій погляд, прибалти звільнилися від СРСР першими, бо гартували свою свідомість у великих хорах, які збиралися на співочих полях.
Ми колектив а-капельний, і дуже важливо, яка акустика в залі, де виступаємо. Наприклад, Палац «Україна» досить специфічний. Він будувався як зал для проведення партійних з’їздів, і умови там створено для роботи президії, а не для артистів. Там навіть розміститися такому великому колективу, як наш, немає де. Та найголовніше — зал позбавлений акустичних можливостей. На жаль, в «Україні» згоріли переносні мікрофони, які давали змогу переміщатися артистам по сцені, не втрачаючи звучання. Пригадую, як у часи перебудови виступали у Пхеньяні. Там є концертний зал, де нема жодних проблем з акустикою! Його збудувала корейська діаспора, що проживає в Японії. Будь-яка точка сцени добре озвучена мікрофонами. По сцені розкидані «жабки», які повноцінно підсилюють звук як окремих солістів, так і хору. Звукорежисер координує звучання за допомогою окремих мікрофонів, які можуть автоматично з’являтися у будь-якій точці сцени. Цього на жаль, бракує Палацу «Україна». В Кореї ми були дуже вдячними за добрі умови праці, тож вивчили кілька корейських пісень, за що отримали велику подяку від Кім Ір Сена. Тоді ще між нашими країнами майже не було дипломатичних відносин, а після нашого концерту Кім Ір Сен зателефонував Горбачову і сказав, що хоче з ним зустрітися. Але про це ми ще не знали, більш того, мене звинуватили в тому, що хор заспівав аж сім корейських пісень і тим більше — пісню про Кім Ір Сена. Після повернення в Україну зі мною мали розбиратися... Потім ця людина змушена була вибачатися, повторюючи: «Бачите, яка сила мистецтва»! А не так давно я був у Будапешті, де на березі ріки Дунай звели концертний зал, не кіно-концертний, як у нас, а саме для концертів класичної та народної музики. Він споруджений так, як зал симфонічного оркестру в Чикаго, у якому ми виступали в 2000 році. Його відкрили недавно, десь півтора роки тому. Зал оздоблено різними породами дерева, та найголовніше те, що він має чудову акустику. Та й вартість оренди втричі менша, ніж в концертному залі «Україна»....
Сьогодні, на щастя, діє угода про безоплатний виступ хору, яку ми заключили ще з гендиректором Палацу «Україна» Миколою Мозговим (нині покійним). Микола Петрович призначив нам і дату виступу — 12 листопада. Він був людиною мудрою і духовною. Ми були з ним в добрих відносинах. Мозговий не виїздив за кордон (адже тоді, окрім хору ім. Г. Верьовки, ансамблю ім. П.Вірського та ще хіба що футболістів Київського «Динамо», усі були невиїзними), а я привозив закордонні записи прекрасних співаків, груп, класичну, народну, естрадну музику. Ми часто збиралися, щоб послухати й обговорити записи. Кілька років тому Микола Петрович став генеральним директором — художнім керівником Палацу і пообіцяв запрошувати на головну сцену держави національні колективи й надавати їм сцену безоплатно. Я йому дуже за це вдячний.
Нашим великим надбанням є акапельний спів, твори Леонтовича, Стеценка, Бортнянського, Веделя. Утім, ми прийшли до висновку, що потрібно зробити дійство. Хочеться подати в концерті «зорову» пісню. Не тільки у звуці, а й у дії. Адже народна виконавча культура — це сплав багатьох видів мистецтва — театрального, акторської гри, і співакові дійство допомагає. До того ж, маємо нести не лише розважальний момент, а й історичний та духовний. Тож поновлюємо кантату-балет «Золотоверхий Київ», яким і почнемо концерт. Хочемо звернутися й до опери Євгена Станковича «Цвіт папороті», якій вже тридцять років. Чверть століття вона пролежала на полиці. Мене за неї навіть викликали в ЦК партії. Запитували: чого там так багато «чортівні»? Кого ви мали на увазі? Понищили тоді партитури, засипали порошком декорації, а потім позаливали їх водою... Жах, як пригадаю ті часи! Ніні глядачі побачать на сцені справжній спектакль. Але там, де а-капельний спів, сама драматургія захована в голосі, його звучанні, і там не потрібні якісь рухи. Певне, звучатиме й Шевченкове слово. Вважаю, Кобзар як ніколи актуальний сьогодні. Бо багато чого передбачив. Пам’ятаєте, є в Шевченка сюрреалістичний твір «За байраком байрак»? Є він і в нас у репертуарі. У чому там правда? У тому, що наші поводирі часто продавали свій народ, дівчат і жінок в полон забирали. Потім полягли в бою і ті, і інші. Думка Шевченка актуальна й сьогодні. Люди шукають кращої долі за кордоном...Співатимемо «Реве на стогне Дніпр широкий», напевне, будуть «Думи мої, думи мої». Хочеться звернутися й до «Гайдамак», але це ми зробимо в філармонії або в Національній опері. А в Палаці «Україна» звучатимуть твори українського багатоголосся, твори Леонтовича, Стеценка. Обробку Леонтовича я називаю «оздобою», адже там звучить його душа. Будуть і жартівливі пісні, і нові твори... А у квітні влаштуємо ще одну прем’єру фольк-опери «Цвіт папороті» — з Національним симфонічним оркестром України. Диригуватиме Володимир Сіренко, а ми забезпечимо солістів і хор. Якщо вийдемо на контакт із Президентом України (Віктор Янукович пообіцяв зустрітися з творчими колективами), то, можливо, виступ відбудеться в Національній опері України. Принаймні, це було б логічно.
ДОВIДКА «Дня»
Нині склад Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г.Г. Верьовки (158 артистів) включає в себе три творчі групи: хорова, оркестрова та танцювальна (генеральний директор — художній керівник, головний диригент Анатолій Авдієвський). В репертуарі колективу кожна група акторів повноцінно відтворює вокально-музичну та танцювальну народну культуру всіх регіонів України. Репертуар складається з музично-танцювальних творів класики та сучасних композиторів світу: а capella, твори з хором та оркестром, оркестрові номери, хореографічні номери, вокально-хореографічні композиції, малі форми вокально-музичного та танцювального мистецтв (від чотирьох до десяти осіб). Кожний музичний твір виконується в оригінальному викладі.
