Дозволю собі крамолу — посперечаюся з класиком. Всі нещасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна щаслива сім’я щаслива посвоєму.
Дійові особи сьогоднішньої історії: чоловік — актор і режисер Анатолій Матешко. Красивий, талановитий, працеголик. Дружина — актриса, сценарист і режисер Анастасія Матешко. Стильна, впевнена в собі та своєму чоловікові. Сестра Анатолія — актриса Ольга Матешко. Одна з перших красунь українського кінематографа, живе в США, часто буває в Україні. Діти — Артем, Микола, Андрій. Жанр — сімейна психологічна мелодрама (для читання морозними зимовими вечорами). Короткий зміст — історія одного кохання.
СТАРША СЕСТРА
— Толя, коли твоє прізвище вперше з’явилося в титрах фільму Ігоря Вєтрова «Земні і небесні пригоди», воно було вже добре знайоме глядачам, завдяки яскравій красуні-актрисі Ользі Матешко. Актором вирішив стати під впливом сестри?
— Мабуть. Оля старша за мене на шість років, і в дитинстві, власне, вона займалася моїм вихованням: відправляла в школу, оскільки батьки були на роботі, конфлікти різні вирішувала, а вже її вступ до ВДІКу взагалі справив на сприйнятливий дитячий організм (сміється) величезне враження. Коли я навчався класі в сьомому, мене відпустили до Москви відвідати сестру, пам’ятаю ту поїздку досі. Це був абсолютно інший світ, інші люди і розмови... Оля дружила з Сашею Ітигіловим, який потім став її чоловіком (кінооператор, кінорежисер — «Якщо можеш, пробач...», «Обинувачується весілля», «Смиренне кладовище». — Авт.), і я з ними в шість годин ранку (!) ходив на перегляди недоступних простому радянському глядачеві фільмів, і слухав потім, як їх обговорюють майбутні актори і режисери. Коли повернувся до Києва, напевно, місяць не міг оговтатись — все здавалося сірим і нудним, ніхто з мого оточення нічого не знав про те, що відбувається у чарівному світі кіно. Довго згадував фантастичну атмосферу вдіковських аудиторій, де панували «запахи Риму»... (Сміється)
Напевно, саме тоді я і вирішив, що після школи вступатиму на акторський. Але батько хотів, аби я будував «мости і тунелі», і якби не провалив письмовий екзамен з математики, можливо, став би інженером. Однак я отримав двійку, а оскільки вступати все одно кудись було потрібно, вивчив байку і пішов ловити щастя в театральний інститут. Перший курс виявився складним, а потім я втягнувся — класний був час, цікавий. У нас ще й курс підібрався відмінний, я вчився разом з Гришею Гладієм, Славкою Гаврилюком, Олегом Примогеновим...
— Ти закінчив театральний у середині сімдесятих (до розвалу Радянського Союзу, коли зруйнувалося кіновиробництво, було ще далеко), як складалася акторська кар’єра?
— Так, я встиг попрацювати у Леоніда Бикова — у фільмі «В бій ідуть одні старики», у Володимира Бортка — в «Каналі», у Павла Любимова — «Швидше за власну тінь», зіграв одну з головних ролей на «Ленфільмі» в картині «Суворе чоловіче життя», режисер — Анатолій Гранік. Він зняв фільм «Максим Перепелиця», якщо пам’ятаєш. Я багато чого у нього навчився, дуже цікава була людина.
Класні були часи, ми багато їздили по країні, маса вражень. Наприклад, на Всесоюзному (адже тоді ще був СРСР) кінофестивалі в Єревані, де картина «Суворе чоловіче життя» отримала «Срібну медаль Олександра Довженка», я вперше побачив Сергія Параджанова. Він буквально кілька днів тому вийшов з в’язниці і відразу після Тбілісі приїхав до Єревану, де друзі влаштували йому прийом — таку таємну вечерю. Після 12 ночі, коли вже всі заклади в місті закрилися, в готелі «Ані» зібралася вибрана публіка — шановані аксакали, з тростинами, перснями. І Ваня Гаврилюк привів мене туди — це було приголомшливо!
Параджанова бачу, як зараз: біла борода, сиве волосся, блакитні-блакитні очі, сірий піджак. Він дивився на всіх якимсь дитячим наївним відкритим поглядом. Тости на його честь говорили по колу, і коли дійшла черга до мене, я виголосив банальні слова (зараз і не пам’ятаю, що говорив), сів, і у мене сльози з очей покотилися. Цей вечір запам’ятався мені на все життя.
Потім я ще раз зустрічався з Параджановим, вже в Києві, і знову ж таки Ванька мене притягнув на зустріч.
— Ви дружили з Гаврилюком?
— Так. Ми знімалися з ним та Іваном Миколайчуком у фільмі «Канал» у Володимира Бортка. Прожили місяць пліч-о-пліч в Чаплинці, загубленому в степах селищі в Херсонської області, у нас склалися дуже теплі стосунки. Я був молодшим у цій компанії. Ми прекрасно проводили час утрьох. Вечорами випивали потроху, а інколи й «побагато» (сміється) — по-різному, і розмовляли-розмовляли-розмовляли. Іван Миколайчук весь час щось вигадував, придумував якісь ігри, він був великим винахідником. Кожен вечір перетворювався на своєрідну виставу, і заводієм завжди був Миколайчук. Розповідав масу історій зі свого життя. Наприклад, як після тріумфу картини «Тіні забутих предків» зустрічався з Юрієм Любимовим, який запрошував його до Театру на Таганці, що довго мучився, не міг наважитись — їхати чи ні (адже «Таганка» в ті роки була недосяжною мрією всіх акторів!), та все ж таки не поїхав. Хоча прийми він пропозицію Любимова, все могло в його долі скластися інакше.
Мені було дуже цікаво в їх компанії. Вони спочатку придивлялися до мене, а потім прийняли до своєї команди. Я не зловживав прихильністю старших товаришів, але наша дружба тривала і після зйомок.
— Твоя акторська кар’єра складалася успішно, чому ж вирішив стати режисером?
— Розумієш, чоловік і жінка в акторській професії — різні об’єкти. Актор — інструмент у руках режисера, і через це у нього починає складатися особливе відношення до себе. От як художник, наприклад, ставиться до свого інструменту — пензля? Дбайливо зберігає його, чистить, леліє. Так і актор (хочеш — не хочеш) починає дивитися на себе в дзеркало більше, ніж потрібно. Можливо, це й логічно для такої професії, але входить у звичку, яка, як правило, перетворюється на егоцентризм. Мало хто може впоратись з ним. Ті, кому вдається, досягають великих висот у ремеслі. Але їх небагато. Мені, до речі, зараз дуже складно проводити вільний час в акторському середовищі. Набагато комфортніше з людьми інших професій. Тому що на майданчику ти для артистів будь-якого віку і мама, і тато, а проводиш там по 12 годин. Наприклад, у мене в останньому фільмі знімався Юра Євсюков, прекрасний актор, але його потрібно було і обійняти, і похвалити, і посварити... А Тьома Мяус, також класний, дуже органічний сучасний артист, сам говорить: «Мене потрібно торсати!» Вони справді як діти, за ними весь час наглядати потрібно, а тому, коли відпочиваєш, хочеться про це не думати.
— Режисурі ти навчався в Росії, на Вищих курсах сценаристів і режисерів. Адаптація проходила складно, адже не секрет, що до тих, хто поступив з союзних республік, ставились, як до «молодших братів»?
— Адаптації, по суті, не було, тому що у нас на курсі зібралася багатонаціональна компанія. Я лише там, до речі, зміг відрізнити естонця від латиша або литовця! (Сміється)
— Яким чином?
— Латиші — раціональні і (на той час) більш прорадянські. Литовці — справжні мужики, люди, на яких можна розраховувати. А естонці — розв’язні хлопці, могли «відлетіти» повністю в прострацію. Начебто один регіон, а характери різні.
Ми дружно жили, звикли один до одного. Я багато спілкувався на курсах із Сашею Кайдановським, чудовою і талановитою людиною. Основним майстром у нас був Олександр Мітта («Гори, гори, моя звезда», «Екіпаж», «Кордон. Тайговий роман». — Авт.), він читав загальні лекції, і у той час писав книгу «Між пеклом і раєм», підручник по драматургії і режисурі, прокатував на нас свої думки. Було цікаво.
— І в режисуру ти також увійшов досить упевнено: за декілька років — яскравий дебют «Зелений вогонь кози», про який тоді багато говорили, потім — «Ха-бі-асси», «Жінка для всіх». Все складалося чудово, але відбувся розвал Союзу, і кіно перестали знімати. Не пошкодував тоді, що не навчився будувати «мости і тунелі»?
— Та у той час мости і тунелі не будувалися, все було погано... Звичайно, зараз я, можливо, вибрав би іншу професію. Чому ні. Сьогодні світ відкритий, багато можливостей. А тоді спочатку, звичайно, була розгубленість — незрозуміло, що робити. Працював на телебаченні, знімав програми, замовлені корпоративні фільми, викладав у інституті. А потім Олександр Роднянський запросив мене режисером на серіал «День народження Буржуя». Він пройшов з великим резонансом, і життя стало налагоджуватися.
— До подій на Майдані, війни на сході ти багато і успішно працював у Росії. Зняв декілька телесеріалів за книгами Дар’ї Донцової та Тетяни Устинової — «Даша Васильєва. Любителька приватного розшуку», «Подруга особливого призначення», «Міф про ідеального чоловіка», інші фільми, які досі глядачі дивляться із задоволенням. Сьогодні співпрацюєш з російськими колегами?
— Ні, зараз я з росіянами не працюю. Причому мені стало там некомфортно ще до подій на Майдані, не знаю, чим це пояснити. Я навіть кілька разів відмовлявся від цікавих пропозицій. Одного дня вже дав згоду продюсерові Денису Євстигнєєву, але в останню мить здав квиток і не поїхав...
До того ж сьогодні, нарешті, починає відроджуватися кіно в Україні. З’явилася можливість пропонувати і захищати свої проекти, знімати те, що хочеться, на Батьківщині. Останнім часом кожного місяця проходять прем’єри українських фільмів різних жанрів, деякі роботи просто відмінні. Я ще не бачив «Кіборгів» Ахтема Сеїтаблаєва, але відгуки чую вельми емоційні, а це означає, що картина зачепила за живе. Марина Степанська зробила класний арт-хаусний «Стрімголов» — кіно європейського рівня. Там прекрасно заявили про себе молоді актори — Андрій Силецький і Даша Плахтій. Чудовий оператор Себастьян Талер! Мені дуже сподобалася його камера, ось такої якості я хочу добитися від своїх колег, в яких міцно сидять штампи поетичного кіно, «дуже хочуть знімати красиво». Звичайно, і у мене буває спокуса побачити ідеальну картинку, але часто вона йде врозріз з драматургією. А «Стрімголов» знятий абсолютно точно. Справив на мене враження і фільм Аркадія Непиталюка «Припутні». Добре, що з’явилася «Сторожева застава», перша спроба мейнстриму. І на всі ці картини пішов глядач, що свідчить про те, що національне кіно популярне — настав час, коли ми хочемо дивитися фільми про себе.
АНАСТАСІЯ МАТЕШКО І СИНИ — МИКОЛА ТА АНДРІЙ
Наша творча група також зняла за останні роки комедійний мюзикл «Трубач», військову драму «Полон» (CAPTUM), зараз відбувається монтаж дитячої картини «Фокстер і Макс» за сценарієм Насті Матешко, а аніматори створюють мальовану собаку-робота, друга нашого героя. Це тривалий і копіткий процес. Отже, не нудьгуємо, і це класно.
ЗАКОХАТИСЯ НА «ЄЛИСЕЙСЬКИХ ПОЛЯХ»
— Ви з дружиною Настею працюєте разом: вона знімалася в твоїх фільмах, була другим режисером, креативним продюсером, автор сценарію картини «Фокстер і Макс». А як ви познайомилися?
— У минулому столітті (сміється), в далекому 1993 році в Будинку кіно була прем’єра фільму Олексія Левченка «Єлисейські поля», де я грав поміщика Володимира Миколайовича, і наші спільні друзі познайомили нас. Мені було страшно ніяково, тому що Настя весь час дивилася на мене та-ки-ми величезними очима. А потім вона сказала.
— Ось від цієї людини я хочу мати дітей!..
— (Сміється) Спочатку мені здавалося, що відбувається якийсь кошмар: я нещодавно розлучився з першою дружиною, був абсолютно не готовий до нових стосунків, тим паче що у нас з Настею різниця в 23 роки. Мені вона здавалася величезною. Потім, щоправда, з’ясувалося, не така вже ця різниця і велика...
— Рішення одружуватися вдруге далося легко?
— Ні, не просто. Не просто...
— І що ж зрештою вплинуло на нього?
— Вирішальним чинником все-таки завжди буває кохання.
— Закохався відразу, якщо чесно?
— Напевно, з часом. Тим паче, що відношення Насті до мене розвіяло багато побоювань. Скажу більше: вона змінила мене в кращий бік.
— І що ж в тобі було поганого, якщо не секрет?
— (Сміється) Було. Я не стану розкривати свої недоліки. Палити кинув, наприклад. Не палю років 15.
— Ви разом вже двадцять років. Не складно, коли весь час — і вдома, і на роботі — разом?
— Тут, напевно, важливо, що нас об’єднує спільна справа, мета, якої ми хочемо досягти. Нам завжди є про що поговорити: нереалізовані задуми, конкретні завдання. Наприклад, Настя зараз продюсує одну короткометражку, самостійно, без моєї участі. Але ми все одно обговорюємо якісь нюанси, її заняття зрозуміле мені. А нещодавно вона зняла як режисер короткий метр (5 хвилин) за п’єсою Максима Курочкіна «Сходознавець». Можу без зайвої скромності сказати — класна робота!
— Це перша проба пера у Анастасії як режисера?
— Ні, Настя дебютувала короткометражним фільмом «Мешканцем», і в 2015 році його навіть показували в секції ShortFilmCorner Каннського кінофестивалю.
— Критикуєте один одного?
— (Сміється) Буває. Завжди ж є спокуса постібатися один над одним.
— Незважаючи на стьоб (або завдяки іронічному ставленню один до одного), ви виглядаєте щасливою і гармонійною парою.
— Серйозно?
— Мені, в усякому разі, так здається.
— Отже, так воно і є. (Посміхається) Є речі, які пояснити не можна: чому, з якоюсь людиною ти і хвилини не можеш знаходитися в одному просторі, інтуїтивно відсуваєшся, якщо вона наближається до тебе, відчуваєш дискомфорт, а іншому прощаєш абсолютно все — поведінку, вчинки, які, здавалося б, не приймаєш апріорі. Нас із Настею нічого не дратує одне в одному. Ну, наприклад, не помила вона посуд, сидить книжку читає — я спокійно встану і помию, мені навіть подобається цей процес — думаю в той момент, медитую. І так у всьому. Напевно, це і називається гармонією?..
— А як ви зазвичай відпочиваєте?
— Ми купили в селі під Кагарликом будинок, їздимо туди влітку. Там такий класний простір, велика територія, у нас на ділянці свій гай є, і навіть непрохідні місця. Приїжджаєш у село — і розчиняєшся. Настя порається весь час, кущі якісь висаджує. Я вирощував дині і кавуни, дуже смачні виходять. Огірочки, помідорчики... У мене є електрокосарка, кошу траву. Молодший син Андрюшка часто з нами їздить, у нього компанія місцева утворилася, придумують різні ігри.
На лижах не катаємося. Можливо, спробуємо почати з Андрієм. Свого часу їздили в Індію, довго там бували. Настя захоплювалася йогою, індійською міфологією. Зараз трохи охолола, слава Богу. «Навернулася» до європейських цінностей. (Сміється) І мені це більше подобається, ближче.
ХЛОПЧИК... І ЩЕ ДВА ХЛОПЧИКИ
— У тебе троє синів. Хто-небудь успадкував артистичні гени?
— Старший Артем займається економікою, фінансами, продажем біржових паперів. Свого часу він працював у Києві, досить успішно. Нещодавно переїхав до Канади, там живе його мама — адаптується. Я вже дід, до речі, у мене онучка народилася. Правда, поки бачив її лише по Скайпу.
Середнього, Колю, спочатку тягнуло в акторство. Він навіть знявся у французів у фільмі «Вишенька» (CHERRY). Сам пішов на кастинг (йому було 14 років), і його затвердили на одну з головних ролей — друга героїні, в якої батько працює в Києві, а мама не може впоратися з дочкою підліткового віку і відправляє її з Франції до нього в Україну. Тут дівчинка (до речі, вона племінниця Ізабель Аджані, така ж красива) знайомиться з хлопчиськом, якого грав Коля. Зйомки мали проходити в Києві, але вже стався Майдан, і їх перенесли в Софію. Настя поїхала з сином, їм дуже сподобалося місто, вони багато гуляли, і весь час проходили мимо зоомагазину, де продавалася собачка — джек-рассел-тер’єр (як у фільмі «Артист», пам’ятаєш?). А коли зйомки закінчилися, Коля на свій гонорар купив її (вони дуже дорогі) і привіз до Києва. Назвав Зоє, так звали дівчинку-француженку(зараз собачка відгукується на Зою), і тепер у нас повний двір родичів. (Сміється) Молоденькою Зоя була бешкетна, а зараз, по-моєму, вже розуміє людську мову. Коли молодший — Андрійко — грає на саксофоні, вона стоїть поряд і підспівує!
— Тобі сподобалася робота Колі?
— Я не можу бути об’єктивним. Він дуже здібний хлопець, і після прем’єри в Парижі режисер з експресією, властивою французам, лаяв нас, говорив: «Це геніально! Ви недооцінюєте сина! Дайте йому свободу!» Але найголовніше, вже в Києві ми якось гуляли з Колею, розмовляли, і він сказав найважливіші для мене слова: «Тату, ти знаєш, а я не хочу бути артистом». Хоча йому дуже сподобалося зніматися — французька група, оточення приголомшливе! Це його визнання було великим подарунком для мене, друге народження дитяти. Дітям потрібно давати свободу, вони самі виберуть свою дорогу.
— І який же вибрав Коля? Адже він вже закінчив школу?
— Він не міг визначитися, куди піти вчитися після школи. Я запропонував айтішні курси. Коля спочатку чинив опір, мовляв, не моє це, а після двох занять прибіг з очима, що горіли від захоплення, настільки йому сподобалося, як вів курси парубок, до якого він потрапив. Він старанно вчився, дошкуляв педагогові, випитуючи різні нюанси — у результаті той узяв Кольку на роботу в свою компанію. І син вирішив, що йому цікаво працювати, займатися тим, що подобається, а не витрачати п’ять років на якийсь незрозумілий інститут. У мами спочатку істерика була, вона ледве не непритомніла — як це, син без вищої освіти! Але я внутрішньо його підтримував, тому що два роки викладав в одному виші, але не витримав і пішов — там педагогам самим вчитися потрібно, а для студентів — марна трата часу за їхні ж гроші.
Зараз Коля сам себе робить, величезні книги за фахом англійською проковтує за місяць, тому що в цій галузі необхідно щодня стежити за новинками. В результаті, в свої 18 років він вже проводить співбесіди з людьми, які закінчили КПІ, інші технічні виші. Його запрошують на роботу до Португалії, але Коля сумнівається — боїться, що не потягне. Це буде його вибір: з одного боку, здорово, а з іншого, все-таки йому лише 18 років.
Колі подобається те, чим він займається, але втомлюється. Нещодавно, аби перезавантажитися, купив путівку і махнув на Шрі-Ланку. За свої гроші, нічого у мене не просив.
А Андрюха, молодший, ні на кого не схожий. Відірваний, вільний, незалежний, легкий. І при цьому, по-моєму, найрозумніший. Почнемо з того, що він вже вміє готувати, і у нього відмінно виходить. Дуже багато читає. «Гаррі Поттера» проковтнув всього, жонглює назвами станцій, міст, іменами героїв, знає всю гаррі-поттеровську біблію — запас слів у нього, по-моєму, більший за мій.
Ось Андрій — актор, він весь час щось придумує, переодягається, грає. У нього хороший слух, і ми хотіли віддати його вчитися грі на гітарі, але він вибрав духовий інструмент. Спочатку грав на флейті, а потім його викладач (цікавий такий парубок, вони з Андрієм на рівних розмовляють, без вікової субординації) порадив саксофон. Більш чоловічий інструмент, каже. Моя перша дружина привезла саксафон з Канади, з пригодами, ледве не забула в аеропорту, ось Андрій зараз на ньому і грає. Йому дуже подобається. Міркує (копіює сина): «Коли я граю в залі, я всіх бачу, і кожній людині конкретно граю, кожному хочу щось сказати!».
— Талановитий актор і розумна, нестандартна мисляча людина, Сергій Чонішвілі, який знімався у тебе в декількох фільмах, поділяє людей на «людина-джаз» і «не джаз». Сенс характеристики, думаю, зрозумілий? Коли я запитала його, кого із знайомих киян він може назвати «людиною-джаз», Чонішвілі відповів (цитую): «Толя Матешко, оператор Сергій Борденюк — однозначно! Вони постійно в джем-сейшні».
— Приємно.
— А які речі у виконанні сина-саксофоніста найбільше любить «людина-джаз»?
— Напевно, «Серенаду місячного світла» з репертуару Глена Міллера і «Рожеву пантеру»...
— Закінчуються довгі новорічні «канікули». Виїжджали кудись на свята?
— Ми традиційно зустрічаємо Новий рік вдома. З дітьми і батьками Насті. Якщо Оля в Києві, вона теж приходить до нас. Коли мама була жива, ми і її забирали.
— Свято було з подарунками під ялинкою, як годиться?
— Обов’язково! Більше того, кілька років тому зайшла розмова про дива, про те, що замовити «миколайчику», і Андрюха раптом каже: «А давайте я переодягнуся Дідом Морозом, ви всі подарунки в мішок покладете, а я їх роздаватиму!» Ми гру прийняли, і ось вже третій рік Андрій одягається в костюм Діда Мороза, виходить за двері, дзвонить, починає всілякі промови штовхати... Весело!..
