Це нова робота режисера Ольги Гаврилюк — молодої, але вже відомої своїми інтелігентними й тонкими постановками. Невелика зала сцени «Під дахом» ледве вміщувала всіх, хто бажав потрапити на прем’єру, що й зрозуміло: особистість поета Василя Стуса, життя якого обірвалося в ГУЛАГу, досі оповите завісою трагічної недомовленості.
Сценічна композиція Ольги Гаврилюк і Романа Семисала написана за віршами, листами, щоденниками, статтями, документами, свідченнями, заявами сучасників і учасників подій. Ідея вистави «Йду за край» належить акторові Театру ім. Лесі Українки Романові Семисалу. Уперше вистава в Російській драмі йде українською мовою. «І це не кон’юнктура, а данина поваги чудовому поетові та громадянину. Акція, передусім, творча», — говорить художній керівник театру Михайло Резникович.
Вистава «Йду за край» — одна з перших спроб правдиво розповісти про життя і творчість Василя Стуса, про події, що відбувалися в 1970—1980 роках. Це хроніка, передана символічною мовою театру, підноситься до кармічної формули — «поет сильніший за короля…»
Простягнута прямо перед глядачами вірьовка з пов’язаними червоними стрічками — бар’єр: звідти не повертаються, його не подолати. Символічна камера-клітка, на заднику камери — мапа Радянського Союзу, а двері — хрест, випалений у колючому дроті — це й розп’яття, і вівтар поета… Саме тут з’являється розпливчастий як тінь і точний як почуття образ, його матері, дружини, діви Марії, України (акторка Оксана Вороніна)… Тієї святої жінки, заради якої варто жити й не зраджувати свої ідеали. Розправивши руки-крила, ширяє вона й намагається захистити Поета. «Ой, Василю, мій Василю, ім’я твоє любе...» В етнічному виконанні мудрість віків переплітається з ревністю почуття.
Музичний пласт вистави побудований на піснях на вірші Василя Стуса, Віти Шпаковської та Юрія Шевченка, на творах української духовної музики і сестер Теленюк, створює особливу ауру вистави. Це той рідкісний випадок, коли музика використовується не для ілюстрації, не для тла і не для створення певного настрою. Тут музика — рівноправна дійова особа.
Роман Семисал, у ролі Василя Стуса, спробував передати ключове в цьому образі — справжнього, чесного, благородного Поета. Людину можна зламати фізично, можна навіть убити, але це не знищить його духу, його ідей! Трохи переінакшивши, словами Лесі Українки про нього можна сказати: «Він в серці має те, що не вмирає»... Те незрозуміле, нез’ясовне, незбагненне для зрадників відчуття відповідальності за внутрішню правду, за свої благородні ідеї.
Роль Романа Трифонова настільки складна й багатогранна, що спроба дати їй якусь визначену назву просто звузить зміст. Це збірний образ тоталітарної влади, обвинувачів, мучителів, ненависників, заздрісників і зрадників Стуса, зібраний у одному персонажі. Є в ньому щось диявольське, містичне. Документальний факт — один із наглядачів садистів дійсно бувдуже освіченою людиною, міг прочитати напам’ять німецькою «Фауста» Гете. У виставі цей життєвий епізод набуває лякаючого забарвлення. Ніякого навмисного підкреслення містичного — все на рівні внутрішніх висновків. Образ, створений Трифоновим, розвивається, і, власне, приходить до трагедії. Він не зміг зламати, перемогти, переконати зрадити Поета. У якийсь момент ми раптом помічаємо, що збірний образ трансформується на конкретний образ жалюгідного, заляканого, розгубленого ката наглядача, який раптом зрозумів, кого вбивав…
Один із найсильніших моментів вистави «Йду за край» — анатомія зради. Театр не називає імен трьох відомих письменників, народних депутатів незалежної України різних скликань, які підписали листа, текст якого публікується нижче:
22 березня 1973 року
Голові КДБ СРСР тов. Андропову Ю.В.
копія: Першому секретареві правління СП СРСР тов. Маркову Г.М.
«Шановний Юрію Володимировичу!
Ми, українські радянські письменники, рішуче засуджуємо дії так званих літераторів Світличного, Стуса, Сверстюка, Караванського, братів Горинів, Мороза, Чорновола, Осадчого, математика Д. Плюща, В. Некрасова та інших, які загрузли в націоналістичному болоті й не розкаялися в своїй антирадянській діяльності. Немає й не може бути прощення їм, котрі замахнулися на найсвятіше, — на соціалізм, на віковічну дружбу між російським і українським народами, на чуття сім’ї єдиної. Їх писанина, що створюється з метою підриву і послаблення радянської влади, буде відкинута народом та історією. Запевняємо вас, що ніяким відщепенцям не вдасться посварити нас із ленінізмом, з Комуністичною партією, із законом. Український народ ніколи їм цього не пробачить.»
Нам, як і театрові, ніяково озвучувати імена тих, хто нижче підписався. Ці люди блискавично змінили політичне забарвлення й закликають до національного єднання.
У виставі є момент, коли Стус читає цей лист, не вірячи своїм очам, не дозволяючи собі повірити в реальність кошмару, що відбувається. Адже написали його — колеги, ті, хто при зустрічі завжди потискали руку, говорили теплі слова… «Уміння зраджувати — серйозна наука, особливо коли ви зраджуєте друга…»
…Василь Стус загинув 4 вересня 1985 року в селі Кучино, Чусовського району, Пермської області, РРФСР... Загинув, будучи висунутим на здобуття Нобелівської премії, загинув, так і не попрощавшись зі своїми рідними, з сином, який ріс без батька…
Тема творця і влади, порушена театром, ніколи не втрачала своєї актуальності. Невже навіть у XXI сторіччі можновладці не можуть збагнути, хто істинні пророки в своїй вітчизні? Чи дуже добре розуміють, щоб не перекрити кисень? Василь Стус загинув, але залишив нам свою спадщину. Помер так рано, щоб жити у віках!
