Він увірвався в поезію стрімко, як мотогонщик по вертикальній стіні, зі словами: «Ми народилися не виживати, а спідометри вичавлювати». Популярна французька газета назвала його кращим поетом сучасності. Твори увійшли в шкільні підручники. Поема про кохання стала першим і найпопулярнішим російським мюзиклом, який пережив не одне десятиліття. Його вірші перекладав Роберт Кеннеді. Поет дружив з Пабло Пікассо і з Артуром Міллером, був знайомий з Марком Шагалом та іншими найвидатнішими художниками світу. Спілкувався з видатними філософами Мартіном Гайдеггером і Жаном-Полем Сартром.
З Андрієм Андрійовичем ми зустрілися влітку 2003 року, коли він приїхав до Одеси. Востаннє, як виявилося. Йому було вже за сімдесят. Після важкої хвороби він насилу говорив, тримався, як кажуть, на характері. І під час свого виступу в Російському театрі, що тривав не одну годину, жодного разу не скористався кріслом, яке стояло поруч.
Наступного дня я взяв у нього інтерв'ю. А після бесіди ми півдня провели разом, їздили по Одесі.
Спочатку я запитав Андрія Андрійовича: «Чи можна стати справжнім поетом, будучи благополучною людиною?» На думку Андрія Вознесенського, у Гете було зовнішнє благополуччя, у Пастернака теж зовнішнє, порівняно з Мандельштамом. Проте великий поет не може бути благополучним, його невлаштованість - усередині.
У Пастернака, згадував він, було особливе, маяковське сприйняття метафори. Одного разу зовсім ще юний Андрій приніс йому вірші. Той сказав, що вірші гарні. «Якби вони були моїми, я б взяв їх до свого тому». Але поет-початківець повертався додому і думав, що такі вірші – не його. Два роки нічого не писав. А потім з'явилися рядки «Я – Гойя». Пам'ятаєте? «Глазницы воронок мне выклевал ворог, слетая на поле нагое. Я — горе».
– Як би ви визначили наш час, Андрію Андрійовичу?
– Час лихоліття. Живемо за циферблатом, в якому відламана годинна стрілка, та й хвилинна теж. Ми люди з секундним суєтним кругозором.
– У слові «Москва» ви виділили букви СКВ (свободно конвертируемая валюта (вільно конвертована валюта)).
– У нас в усьому йде перерахунок на валюту. Це не кращий варіант для Росії, хоча з іншого боку – космополітизм. При цьому крокуємо у своє майбутнє задом наперед. Захід розвиває технології, а ми до вовчого капіталізму йдемо. Назад до «чавунки» – чавунної залізниці. А якщо з грою порівняти, то в хованки граємо, причому із зав'язаними очима – усі.
– Вашу збірку віршів розпочав своїм вступом Валентин Катаєв. Кого ще з одеських письменників ви цінуєте?
– Бабель, Катаєв, Багрицький... Ці імена знає кожен. Сьогодні для мене Одеса – це Михайло Жванецький. Ще коли він тільки починав, я говорив, що це справжня література.
– Хто з українських поетів вам подобається?
– Я дуже люблю Івана Драча. З Харкова не так давно два автори прислали чудові вірші.
– А із сучасних російських поетів кого б ви виділили?
– У нас є Костянтин Кедров (номінований на Нобелівську премію в галузі літератури. – А.Р.) і багато інших. Вони прекрасні. Але поки не засвітилися на небосхилі так, щоб усі про них дізналися. Узагалі сьогодні багато читають. Ми ж читали Цвєтаєву, Мандельштама, коли вони були заборонені. А тепер заборони немає.
– Чи означає це, що молодим пробитися легше, ніж раніше?
– Я б не сказав. Панує економічна цензура. Якщо раніше не пропускали рядок, то тепер – цілу книжку. Щоб молодого поета надрукували, його повинні знати. Цензура комерційна ще страшніша, ніж політична.
– У Росії колишній інтерес до поезії згасає?
– Ні. Ось один лише приклад. «Московський комсомолець», що виходить двомільйонним тиражем, друкує цілу сторінку віршів. (Сторінка була присвячена ювілею Андрія Вознесенського. – А.Р.) У Росії це велике щастя, що тебе читають. Поки що.
– Чому не пишете вірші проти влади? Боїтеся?
– Я взагалі-то не з лякливих. Сьогодні, коли не бояться, поезія має бути чистою від усього. До речі, Лермонтова застрелили не тоді, коли він писав свою публіцистику, а після того, як, торкнувшись Демона, написав: «Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу…».
– Ви любите розіграші?
– Ще зовсім молодим письменником у Криму я опинився в компанії Костянтина Паустовського, Віктора Некрасова і одного кримського письменника. У мене був привезений з-за кордону пристрій, яким можна зімітувати радіо. І, домовившись з Віктором Некрасовим, я пішов у санвузол. А він сказав, що зараз по «Голосу Америки» виступатиму я. І коли в обумовлений час Некрасов включив «радіо», я став «поливати» наших письменників. Про Паустовського сказав, що він, як Еренбург, вважається визнаним письменником, хоча по-справжньому письменником не є. Він ще гірше Брежнєва.
Коли я повернувся, Костянтин Паустовський заявив, що не бажає сидіти зі мною за одним столом. Тут Некрасов зізнався, що це жарт. «Ах, жарт, – скипів кримчанин, – якщо так жартуєш, то нас не поважаєш». І врізав кулаком Некрасову так, що розсік губу. Потім, коли Віктор Некрасов помер, він і в труні лежав з розсіченою губою. А я відтоді нікого не розігрую.
– Ви згадали про закордон. Ймовірно, побували там до того, як Микита Хрущов кричав вам «Геть з країни!»?
– Уперше я опинився в Америці в туристській групі. Країна мене вразила. Про це моя поема «Трикутна груша». Власне, приголомшення потім не зникло, за що й дісталося від Микити Сергійовича Хрущова. Коли він кричав на мене: «Теж мені, Пастернак знайшовся! Антирадянщик!» – це був не просто перетин двох ліній, «царської» і поетичної. Це була найвища точка, кульмінація протистояння поезії і влади. Вище нікуди!
– Фото керівника країни, який кричить на вас, обійшла весь світ. І випадок цей увійшов в історію. Ви пам'ятаєте тодішні свої відчуття?
– Коли мене запросили в Кремль на зустріч з інтелігенцією, було приємно. Але коли Хрущова понесло, приємного було мало. Однак через багато років я прослухав аудіоплівку із записом того розносу і здивувався спокою свого голосу. У Хрущова був мікрофон – і в мене мікрофон. Мабуть, позначилася стадіонна звичка бути спокійним.
– А як вдалося відшукати цю плівку?
– У Державному архіві, у Пензі. Про це дізнався знайомий журналіст. Поїхав і купив копію. А вихідник потім розмагнітили. Так що запис, який опинився в мене, – рідкісний.
– Чи не було у вас думки після розпаду країни, коли з'явилася можливість виїхати на Захід, сприйняти той крик Хрущова «Геть з країни!» як пораду?
– У нас таке цікаве напружене життя, що шкода покидати його навіть на короткий час. Чорний кайф якийсь у всьому цьому є. Однак головною моєю помилкою було, що я не знав народу, його кримінальної суті. Вважав, що якщо їжджу по країні та читаю вірші, то знаю людей. Адже я читав студентам, інтелігентам. Це інший народ був. А потім поперла темна сила – кримінал. І я зрозумів, що, можливо, помилився.
– Для вас зміна поколінь болюча?
– Йдуть натурники, а написані з них шедеври залишаються. І справжній поет не може бути «поетом покоління». Блок – поет якого покоління? А Пастернак? Я взагалі не думаю про це. Я просто пишу... Молодь наслідує традиції хуліганської культури Маяковського, Єсеніна, Оскара Уайльда.
– Як ви вважаєте, що приваблює читачів у вашій поезії?
– Я думаю, що неперекладна душа. Кожна країна має свій заряд. Наша – літературу, поезію. У Німеччині – філософія, у Франції – живопис.
– Чи може бути справжнє мистецтво заради грошей?
– Вважаю, так. Ось Сальвадор Далі працював для грошей і одночасно створив видатні твори мистецтва. Але є ті, котрі сидять у своїх майстернях і думають тільки про мистецтво, абсолютно комерцією не займаються.
– Вас називають «громадянином з'єднаних чатів». Чи вірите ви передбаченню, що комп'ютери замінять книги?
– По-моєму, це маячня. Інтернет чим гарний? Він знімає кордони, і знищує бар'єри. Не тільки цензурні, а й державні.
Весь час поета супроводжувала телекамера. Але він, здавалося, її не помічав. І на Дерибасівській, і на Морському вокзалі, і на знаменитому «Привозі». Там його впізнавали. І, незважаючи на спеку і свою хворобу, він мужньо проходив повз торгові ряди, час від часу зупиняючись, щоб потиснути руку продавцям, щось у них запитати. Давно звиклий до популярності, він обходився з нею делікатно. А книга, яку подарував мені на пам'ять про цю зустріч, стала однією з найзагадковіших поетичних таємниць. За своїм вознесенським порядком розставив у ній всім відомі літери. І вони відкрили новий світ. Автограф на цій книзі, написаний скоригованим хворобою почерком, теж став таємницею – розібратися в написаному складно.
