Сам жанр поєднання віршованої декламації та музики існує давно. Проте в Україні досі особливо успішних спроб у цьому напрямі не робили. Усе-таки декламація — це не спів, тут потрібен певний талант, щоб відчути відповідність між текстом, музикою, а також індивідуальними особливостями самого автора.
У випадку з Андруховичем ця спроба стала вдалою саме в результаті його давнього, творчого і, що важливо, суто людського контакту з польським джазовим тріо Миколая Тшаски. Кілька років тому, на вечорі «Культурна революція», що проходив у Молодому театрі в Києві, вони вже пробували зробити щось подібне, але тоді таке «концертування» виникло як цілковитий експромт. Але диск «Андрухоїд» — уже професійно підготовлений, пропрацьований у деталях витвір. До реалізації він пройшов досить довгий шлях, бо записаний був ще 18-19 вересня 2003 року у Львові, а представлений публіці лише нинi.
Причому доречно говорити про витвір, тобто про цілісний продукт роботи. Хоча диск складається з текстів Андруховича найрізноманітніших років — від легендарного «Козака Ямайки» до порівняно нових, написаних на злобу дня віршів, сам альбом сприймається практично на одному диханні, звучить самодостатньо. Звісно, скріпляє його голос автора, який укотре підтвердив свої якості публічного артиста, людини сцени. Проте основне об’єднувальне навантаження несе, звісно, музика людей, яких варто назвати поіменно — Миколай Тшаска (альт- саксофон, бас-кларнет, гармоніка), Войцех Мазолевськи (електричний бас і дабл-бас), Маціо Моретті (ударні, іграшкове піаніно) і, в кількох композиціях, Зошка Голембіовська (флейта).
Справді, музикантам дуже точно вдалося вхопити досить витіювату (адже Андрухович пише не найтрадиційнішим білим віршем) ритміку кожного витвору. І, навіть більше того — для кожного тексту Тшаска та компанія зуміли підібрати адекватний настрій у цілковитій відповідності зі смислом тексту, посилити емоційне послання, вкладене автором. Гра, паралелі та перетини, а іноді й зіткнення образів літературних і музичних — це, мабуть, найбільш захоплива риса «Андрухоїда». Його своєрідним енергетичним центром є, звичайно ж, п’ятичастинний цикл «Індія» — вишуканий і яскравий потік звукових і текстових метафор. Але є місце й для ліричних речей, таких як медитативна «Життя — це довга пісня», і для досить епатажних — на зразок рваної та гуркітливої «І всі тебе трахають», і для гострополітичних — «Сім-одинадцять» і «Бомбардування Нью-Йорка». Герой Андруховича — сучасний інтелектуал — іноді буркотливий, частіше — бентежний, він ставить на ходу вічні запитання, прагне свободи і в цій свободі пронизливо самотній. Але тепер ця самотність, і свобода на семи вітрах, і безупинні подорожі на край землі та край свідомості — отримали свій музичний еквівалент.
Тобто — самотностi трохи поменшало. Цей диск від неї справді допомагає. Що чудове саме по собі.
