На сторінках «Дня» про українські, а зокрема й подільські, сюжети з життя Ахматової розповідав професор Володимир Панченко (№165 від 29 вересня 2007 р.) — і маю свідчення, що навіть в академічних київських літературознавчих колах його стаття справила ефект мікровибуху, бо для багатьох виявилося несподіванкою, що в глухому селі на Хмельниччині є музей Ахматової, який за зібранням особистих речей Анни Андріївни та її близьких принаймні не поступається відомому санкт-петербурзькому музеєві у Фонтанному Домі (до речі, обидва музеї — ровесники, відкриті 1989 року до 100-ліття від дня народження поетеси). Повертаючись до цієї теми, нагадаю читачам деякі факти і додам декілька штрихів, узятих із особистих вражень.
Коли мова йде про ахматовські місця в Україні, передусім згадуєш дві географічні точки: Одеса, зокрема, її передмістя — Великий Фонтан, де народилася майбутній поет (слова «поетеса» Анна Андріївна принципово не визнавала), і звідки ще немовлям її перевезли до Російської імперії, до Царського Села, а також Київ, де вона отримала гімназійну освіту, вчилася на Вищих жіночих курсах, де 25 квітня 1910 року вінчалася з Миколою Гумільовим у церкві Нікольської слободи за Дніпром. А вірші з її «Київських зошитів» увійшли до першої поетичної книжки — «Вечір» (1912).
Древній град неначе вимер,
Дивний мій приїзд.
Над рікою Володимир
Чорний хрест підніс.
Шелестливі липи й в’язи —
Трепетний нічліг.
Зір вознесені алмази
Богові до ніг.
Шлях мій слави та офіри
Тут закінчу я.
Й ти, що був мені до міри,
І любов моя.
Так звучить у перекладі Дмитра Павличка поезія «Київ», написана Ахматовою влітку 1914 року. Переклав Павличко й інший знаковий ахматовський твір, пов’язаний з Києвом, — «И в Киевском храме Премудрости Бога...»
Хтось іще згадає Крим — зокрема Севастополь і заміську дачу на березі Стрілецької бухти, де Ахматова проводила літні канікули за своїх царськосільських часів, та Євпаторію, де прожила рік з мамою, сестрами й братами після розлучення батьків, готуючись вступити до останнього класу Київської жіночої (Фундуклеївської) гімназії. А ще ж було й Поділля — передусім село Слобідка-Шелехівська Деражнянського району на Хмельниччині, де мені й пощастило зустрітися із зовсім несподіваною, нехрестоматійною Ахматовою — в українському інтер’єрі...
Розповідь про подільську обитель Анни Андріївни слід розпочати з історії її дідуся з боку матері — Еразма Стогова. Після закінчення Морського кадетського корпусу він 20 років прослужив на флоті у Східному Сибіру й на Камчатці, командуючи кораблями, а відтак, маючи в Петербурзі знайомство з сумнозвісним Дубельтом, домігся переведення з флоту на жандармську службу: почав новий щабель своєї кар’єри штаб-офіцером корпусу жандармів у Симбірську, а згодом дістав призначення до Києва і у 1837—1851 рр. прослужив начальником канцелярії жандармерії при київському військово-цивільному губернаторові Дмитрові Бібікові. Відомо, що Еразм Іванович брав активну участь у благоустрої Києва, а отримавши відставку, оселився у своєму маєтку в селі Снітівка Летичівського повіту Подільської губернії. Були в нього один син і аж п’ятеро доньок, яких він цілеспрямовано видавав заміж за сусідів по маєтку: Алла одружилася з поміщиком села Погоріле, що на Вінниччині, ще троє доньок вийшли заміж у села поблизу містечка Деражні: Зоя — в Гоголі за поміщика Дем’яновського, Ія — в Літки за поміщика Змунчиллу, а найстаршій дочці Анні, у шлюбі Вакар, батько придбав 1874 року дачу в с. Шелехове Деражнянського повіту (сучасна Слобідка-Шелехівська). Наймолодшу сестру, Інну Еразмівну, згідно з родинним переказом, також було видано за котрогось Змунчиллу, очевидно, брата чи небіжа Іїного чоловіка. Але невдовзі сталася трагедія — він покінчив життя самогубством, і молода вдова, майбутня мати великої Ахматової, пов’язала своє життя з флотським інженером-механіком Антоном Горенком — і таким чином виявилася єдиною з сестер Стогових, яка випала зі шлюбної схеми свого владного батька і яку занесло життєвими вітрами аж над Чорне море... Але вона часто гостювала з сім’єю у своїх сестер, зокрема й у Анни Еразмівни в Шелеховому. А після жовтневого перевороту, коли «той, хто був ніким, став усім», а колишні вищі верстви опинилися на самому дні суспільства, Інна Горенко, позбавлена власної домівки, приїхала до сестри Анни доживати віку. Тій теж жилося несолодко — хоча селяни дуже шанували Вакарів і не вигнали їх з села, але з панського будинку їм довелося переселитися до крихітної хатинки біля лісу.
Інна Еразмівна прожила в сестри з 1925 по 1930 рік, у неї й померла — і на старому сільському цвинтарі у Слобідці-Шелехівській досі зберігається її могила — поряд з могилами Анни Еразмівни та її чоловіка Віктора Модестовича. Зберігся і будинок Вакарів з алеєю столітніх каштанів, що веде до його ганку, за радянської доби тут певний час розміщувалася сільська школа — і таким чином створилися ідеальні умови для заснування Літературно-меморіального музею Анни Ахматової.
Слід віддати належне російській стороні: покійному Євгену Лінду, великому ентузіастові музейної справи, який привіз із Санкт-Петербурга значну частину експонатів музею, та письменникові й видавцю Євгену Степанову (Москва), який доповнив колекцію. Інші експонати принесли і досі приносять численні шанувальники творчості Ахматової. Таким чином музей став володарем безцінних скарбів: тут зберігаються і знамениті ахматовські чотки — намисто (згадаймо: «На шее мелких четок ряд...») та інші її особисті речі: білий шалик, окуляри, філіжанка з блюдцем, елегантна течка для віршів, таємнича скринька, де на дзеркальній поверхні під певним кутом зору проступає світлина — груповий портрет п’ятьох військових, що серед них, напевно, і Микола Гумільов.
Крім того, у музеї експонуються предмети інтер’єру та інші речі з маєтку Вакарів, зокрема залізне ліжко матері Ахматової. Майже всі вони колись знайшли тимчасовий притулок по селянських хатах (а дзеркало в різьбленій дубовій рамі висіло багато років у сільському клубі): як уже мовилося, місцеві селяни шанували своїх колишніх панів, а через те й не нищили панського добра.
Відомо, що Ахматова відвідувала ці місця неодноразово — у 1896, 1906, 1910, 1911, 1912, 1914 роках. Це про вакарівський будинок згадується в її поезії, написаній тут у травні 1912-го, коли вона саме готувалася стати мамою:
«Здесь все то же, то же, что и прежде,
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать.»
А двома роками раніше тут постала мила присвята кузині Ахматової художниці Марії Змунчиллі, яка згодом вийшла заміж за її старшого брата Андрія (його отруєння морфієм 1920 року, після смерті від малярії маленької донечки, стане для Ахматової однією з найболючіших втрат, але як далеко ще було до цього в дні солодкого дачного неробства!):
«Жарко веет ветер душный,
Солнце руки обожгло.
Надо мною свод воздушный,
Словно синее стекло;
Сухо пахнут иммортели
В разметавшейся косе.
На стволе корявой ели
Муравьиное шоссе.
Пруд лениво серебрится,
Жизнь по-новому легка...
Кто сегодня мне приснится
В пестрой сетке гамака?»
Від часу заснування господинею слобідчансько-шелехівського музею була Марія Скорбатюк, яка все життя пропрацювала вчителькою української мови і з молодих літ цікавилася творчістю Ахматової. 2009 року мені пощастило побувати на екскурсії, яку проводила для гостей музею ця фантастично ерудована вже дуже-дуже літня сільська жінка, а наступного року її не стало...
На подвір’ї перед музеєм встановлено перший в Україні пам’ятник Ахматовій — робота санкт-петербурзького скульптора Володимира Зайка. Щороку 23 червня, до дня народження Анни Андріївни, тут відбуваються Ахматовські читання, що їх організовують працівниці Хмельницького обласного літературного музею (філією якого є музей Ахматової) під керівництвом свого енергійного й ініціативного директора — письменника і літературознавця Василя Горбатюка.
Цього року темою читань стали переклади — як з Ахматової, так і її власні, — а перекладала вона з 50-х світових мов, і зокрема з української. І Франкові «Вольні сонети», і його «Зів’яле листя» в її версії переконують, що вона органічно відчувала українську мову в усіх її стилістичних нюансах, і якщо мова ця не стала для Анни Андріївни мовою власної творчості (надто сильними були чари російської імперської культури, які пізнала у золоті царськосільські роки), то безумовно українська була для неї мовою високої поезії:
«Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоем сердце злая насмешка?
Что ж твои губы — словно молитва,
Что ж твои речи — острая бритва?»
Згадаймо і те, що батько Ахматової, Андрій Антонович Горенко, походив із козацької старшини. Втім, відомий досить-таки жовчний відгук Анни Андріївни про Україну та її мову, зафіксований у спогадах Лідії Чуковської, доньки творця радянської дитячої літератури (до речі, сина полтавської селянки, чиє дитинство минуло в Одесі): «У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык... «Мамо», «ходимо», — она поморщилась, — не люблю». Але ці слова було сказано 1939 року, а франківський перекладацький проект здійснено 1958-го. Та й буквально за кілька днів до смерті Ахматової, 27 лютого 1966 року, коли відбулася її знаменна зустріч з Григорієм Кочуром, вона недвозначно продемонструвала, що усвідомлює свою генетичну причетність до України, її мови та культури. Почалася розмова на перекладацькі теми, і тут Олена Ільзен, Кочурова приятелька ще з таборових часів та ініціаторка зустрічі, запитала: «Анна Андреевна, вышел Франко на русском языке, есть там стихи и в Вашем переводе. Это как же, Вы с подстрочника переводили?». Реакцію Ахматової Кочур описує так: «На лице Анны Андреевны — благородное негодование: «Милая моя, Вы, кажется, забыли, что моя фамилия — Горенко!». Смысл восклицания таков: человек, фамилия которого кончается на «енко», может переводить украинские стихи без помощи подстрочника» (зі спогадів Г. Кочура про Олену Ільзен, написаних російською мовою 1992 р. для Вечора пам’яті у московському товаристві «Меморіал»).
Дуже влучно проінтерпретувала злам у ставленні Ахматової до України поетеса і перекладачка Ольга Смольницька, яка взяла участь у цьогорічних Ахматовських читаннях: «Якщо в молодості Ахматова ідентифікувала себе з материнським родоводом («Мне от бабушки-татарки / Были редкостью подарки»), то в зрілості повернулася до батьківського коріння. В юності вона зреклася батьківського прізвища для поезії, а в зрілості повернулася до своїх витоків».
Безперечно, хай як мало слідів України у творчості Анни Ахматової — і ці нечисленні дорогоцінні алюзії, і її блискучі переклади з Франка — це окремі репліки діалогу двох культур, діалогу на рівних, без огляду на застарілі умовності імперськості/провінційності. І цей діалог тривав безперервно і триває нині у праці українських перекладачів над ахматовськими текстами — назвімо їх імена: Борис Якубський, Ігор Качуровський, Борис Олександрів, Марта Тарнавська (до речі, про ахматовські сторінки діаспорного перекладацтва говорила під час читань літературознавець Наталя Єржиківська), також Дмитро Павличко, Михайло Москаленко, Максим Стріха, Станіслав Чернілевський, Ігор Римарук, Світлана Жолоб, Василь Герасим’юк, Надія Кир’ян, їхні молодші колеги, серед яких Ольга Смольницька... Вагу їхнього доробку підсумовано в упорядкованій М. Стріхою антології «Хотінь безсенсовних отрута: 20 російських поетів «срібного віку» (К.: Факт, 2007), і він, цей доробок, неспростовно свідчить про безмежні виразові можливості українського поетичного словника (усупереч випадам усіляких обскурантів, які намагаються не допустити, щоб велику російську поезію перекладали якоюсь там «недо-мовою»...)
І висока енергетика цього міжкультурного діалогу гостро відчувається в залах музею у Слобідці-Шелехівській, куди приїздять шанувальники творчості Ахматової і з України, і з Росії, і з Білорусі, і з Польщі, і з Латвії, і з Німеччини... Тут чекають і на вас! А якщо ви причетні до літературознавчих студій, то однією з найближчих нагод завітати до Хмельницького обласного літературного музею та його слобідчансько-шелехівської філії може стати літературно-краєзнавча конференція «Місто Хмельницький і Прибужжя в літературних процесах: від давнини до сучасності», запланована на 28—29 вересня цього року (e-mail оргкомітету — [email protected]).
