Музикознавця Ніну Герасимову-Персидську можна з цілковитою впевненістю назвати співавтором давніх композиторів, музику яких вона відновлює.
320 років тому в Москві було завершено працю найвідомішого українського композитора епохи барокко Миколи Ділецького «Граматика мусикійського співу». «Граматика» — одна з найцінніших пам'яток слов'янської культури. У давні часи вона була основним посібником для навчання музикантів на слов'янських землях. І ми б ніколи не дізналися, якою була музика епохи українського барокко, яку виконували співочі мусикійці, якби не старання й копітка архівна діяльність чудового музикознавця, академіка Ніни Олександрівни Герасимової- Персидської.
— Деяким із ваших студентів запам'яталося, як на уроках поліфонії ви, між іншим, наголошували: «Головне — віднайти свою нішу, знайти свою справу й нею займатися. Тільки це зараз і врятує». Як ви знайшли свою «нішу»?
— Коли я тільки приступала до роботи над партесним концертом, цієї музики просто не було. Не існувало партесного концерту, який хоча б коли- небудь грався, співався або загалом заслуговував бодай якої- небудь побіжної уваги. Але мені надто хотілося, щоб старовинна музика стала музикою, що звучить.
У нас цю музику почали виконувати лише нещодавно. Й те, що ми тривалий час абсолютно не чули музичного середньовіччя, західноєвропейського й слов'янського барокко, — велика втрата для нашої культури. Утім, і зараз у наших концертних залах практично неможливо почути справжнє виконання. Наші ансамблі, виконавці грають так, як чують і думають. Вони дуже стараються, але їм бракує спеціальної освіти.
Про старовинну музику, доки її не опубліковано, доки її не виконують, доки про неї не говорять у широких колах, не можна сказати, що вона існує. Зараз поволі інтерес до неї повертається. Її багато співають, записують на компакт-дисках. І згодом я перейшла до розряду тих анонімних авторів, музику яких я колись відновлювала. Я не згадуюся поруч з іменами виконавців, котрі працювали за відновленими мною нотами. Хоча відновлення рукописів — доволі трудомісткий процес. Фактично ти твориш разом із композитором — це й реконструкція фактури, й відновлення частин, яких бракує. Звичайно, все це можна зробити тільки тоді, коли дуже багато чуєш. Теоретичних знань для такої роботи звичайно недостатньо. Необхідно знати на слух стилістику цієї музики. Тільки за таких умов вийде дуже цікаво. Особливо відповідальним для дослідника є момент, коли він уже після реконструкції раптом знаходить потрібний фрагмент. У мене завжди було так, що знайдене співпадало з тим, що написала я, якщо не в ста відсотках, то в дев'яносто шести.
— А яким дослідженням ви займаєтеся зараз?
— Як дослідник я працюю нині не так уже й багато. З часом нагромадилося багато обов'язків, які тепер щосекунди відволікають, й якщо говорити точніше, то взагалі нікуди не залучають. Постійно треба щось терміново робити — негайно написати статтю, терміново виступити, негайно зробити рецензію. А от тривалого перебування в якомусь діянні у мене не виходить. Однак той матеріал, який я зібрала у чималій кількості, становить для мене величезний інтерес. Я вважаю, що там ще дуже багато невідомого. Аналізуючи музику, раптом виявляєш таке, що сягає далеко за межі царини музичних рукописів.
Я люблю виступати на публіці, вважаю за краще говорити, а не писати. Говорити завжди легше — відчуваєш реакцію співрозмовника, відчуваєш єдиний із ним смисловий простір. Якби мені знову довелося вибирати, то, напевно, я б вважала за краще стати театральною актрисою. Це вибір відповідав би моєму темпераментові. Якщо щось проходить успішно, я відчуваю прилив сил, радощі, енергії (а, можливо, світла?). Принаймні, мені цікаво й необхідно спілкуватися з людьми, бути в аудиторії. Без цього мені в житті чогось бракує. Життя стає надто марним, якщо в ньому немає контакту, взаєморозуміння, зацікавленості. Адже доволі важливо, щоб людині хоча б здавалося, що вона говорить щось нове й цікаве, тоді вона надихається. У цьому, напевно, й полягає сенс життя.
Для мене не менш важливим є розвиток теорії старовинної музики. Тому я вітаю наукові конференції. Будь-яка конференція — це викид розумової енергії. Зараз, коли у нас майже нічого не друкується, а те, що друкується, навіть за межами Києва, не скажу України, зазвичай невідомо, недоступно. Музикознавство перетворилося на усну науку, як і у період розповідачів. Якщо говорити про старовинну музику, є дослідники у Львові, небагато — в Одесі, проте Київ, як і раніше, залишається науковим центром. Усе-таки людей, котрі займаються старовинною музикою, дуже мало.
— Якось ви згадали, що дворянки в епоху соціалізму мили підлоги й аж ніяк не скаржилися на свою долю. Вони сприймали своє становище як щось природне, тому що у них було таке виховання, яке примушувало їх усе приймати й поєднувало в собі високу вимогливість, готовність до роботи... Яким ви бачите нині психологічний портрет інтелігента?
— Мені важко узагальнювати, тому що я знаю доволі вузьке коло людей. У мене таке враження, що загалом творчій інтелігенції — я маю на увазі інтелігенцію, котра чимось цікавиться, наділена живою думкою — нинішня ситуація надає великої інтелектуальної свободи. Ми стали більш ініціативними, з'являється більше ідей, і все це, вочевидь, тому, що ці ідеї можуть якимось чином здійснюватися або бодай наблизитися до здійснення. Навіть можливість бачити здійснення задуманого надто важлива. Хіба було стільки конференцій років десять, п'ятнадцять тому? Й справа навіть не в кількості. Конференції могли бути, але вони були дуже одноманітними, приміром, «історичні й теоретичні проблеми такого-то й такого-то», «науково-практична конференція на тему якогось вчення». Але оригінальності, сміливості мислення не було. А конференції, безумовно, якомога краще підтримують тонус наукової інтелігенції. Я знаю культурологів, філологів, котрі інтенсивно, з цікавістю працюють. Мені здається, що певний прошарок інтелігенції, не зважаючи ні на що, відчуває перспективу, можливість розвитку.
Якщо ж говорити не тільки про моє покоління, а й про покоління років на десять — п'ятнадцять молодше, то дуже багато того, що ми робимо зараз — це результат нашого виховання. Ми — ентузіасти. Й я пам'ятаю попереднє покоління — ті були ще більшими ентузіастами, наділеними надзвичайною безкорисливістю. Це був стиль життя. Стиль життя не українця, не росіянина, а тієї території, яку тепер можна назвати Радянським Союзом, можна назвати Росією, або частиною Східної Європи. Й якщо зараз ми щось робимо, тому що нам дуже цікаво, й розраховуємо, що з цього щось вийде, то тільки через те, що розраховуємо на чужий ентузіазм.
— Наскільки музикознавство для вас точна наука?
— Музикознавство не може бути точною наукою. Це мистецтво. А зараз, мені здається, змінилася сама дослідницька установка. Важливою є саме суб'єктивність думки. Ми були виховані так, що прагнули до максимальної виправданості, достовірності, пояснюваності, доказовості. А зараз це не так уже й необхідно. Цінним є інший сенс доказів — головне, що ви так думаєте, ви так знайшли і ви так вирішили. Щоб щось вирішити, людина багато читає, багато думає. Отже, вона має право на свою думку. Але думка завжди суб'єктивна. Оскільки вона суб'єктивна, то точність досягається тим, що багато хто з дослідників зійдеться в своїх оцінках. Сьогодні в музикознавстві з'явилося те, що раніше вважалося великим гріхом — опис. Звичайно, рівень опису підвищився. Але зробити достовірний опис можна лише в тому випадку, якщо ми уживемося в музику. Сьогодні музикознавець має стати якщо не співтворцем, то дуже сильним співпереживачем. Тоді він висіче іскру.
Музика — це не тільки красива річ, на яку ми маємо дивитися, щоб дізнатися, як її зроблено, задано. Сучасна музика сходить до неземних просторів і примушує нас туди підніматися. Вона виховує наші тонкі почуття, відчуття вищого світу. Недаремно багато хто з людей чинить опір сучасній музиці. Вони не хочуть її слухати: «Я не можу слухати Сильвестрова, це мене дратує...» Отже, в цих людях сидить щось темне, що перешкоджає їм піднятися... Я знаю, існує й інший вимір. Але його присутність незрима, як дихання.
