Людська пам’ять — річ примхлива і не завжди справедлива. Ми пам’ятаємо імена багатьох видатних людей минулого, називаємо їх великими, визначними, геніальними, встановлюємо їм пам’ятники, хоча інколи маємо досить приблизне уявлення про те, що ж видатного вони зробили. Для нас вони існують як такі собі генії «взагалі».
До «неправильних геніїв» належить великий комедіограф ХХ ст. Леонід Іович Гайдай, якому 30 січня виповнилося б 85 років. Його фільми бачили мільйони глядачів, але ім’я знають одиниці, зокрема кінокритики та кіномани. Не раз, коли починав говорити про творчість Гайдая, то наштовхувався на нерозуміння: «А хто це?». Починаю нагадувати: «Ви дивилися фільми «Пес Барбос и необычный кросс», «Операция «Ы», «Кавказская пленница», «Бриллиантовая рука», «Иван Васильевич меняет профессию»?» — «Бачив, і не раз!?... Невже всі ці фільми зняв один режисер?». Так, і «Не может быть!» — це теж його фільм. А ще були «Самогонщики», «Вождь краснокожих», «Двенадцать стульев»...
Перша комедія Л. Гайдая «Жених с того света» вийшла півстоліття тому, а остання — «На Дерибасовской хорошая погода, или На Брайтон-бич опять идут дожди» — в 1992 р. Помер майстер кіно 19 листопада 1993-го. За 37 років творчості він зняв 18 фільмів, з них 16 комедій. І хоча деяким з них уже більш як 30—40 років, вони й досі дуже популярні. Пригадайте хоча б новорічний випуск «Вечірнього кварталу» на каналі «Інтер» (він побудований на персонажах і репліках з «Івана Васильовича...»).
Безперечно, фільми Гайдая містять в собі відбиток того часу, коли їх створювали, але вони зовсім не втратили своїх яскравих барв, не вилиняли і не пожухли від часу, і, що цікаво, не сприймаються як «уламок» радянської доби.
Леонід Гайдай творив у СРСР, був членом КПРС, але язик не повертається назвати його кіно радянським — у ньому абсолютно відсутня ідеологічна домішка. Більше того, я вважаю, що гайдаєвські фільми були навіть антирадянськими. В тому розумінні, що вони не тільки не зміцнювали тодішню систему, а навпаки — руйнували її ідеологічний фундамент. Не знаю, чи це робилося автором свідомо, навмисно. Може, цей його стихійний антикомунізм був виявом природного протесту розумної, мислячої, талановитої, небайдужої людини проти фальші, брехні, лицемірства, маразму комуністичної системи.
Гайдай намагався творити смішне кіно, використовуючи найрізноманітніші прийоми: ексцентрику, жарти, трюки, гумор, пародію, іронію, сатиру... І політичну також. Він висміював те, що бачив у житті. Висміював гостро, щиро й талановито. Талановито настільки, що висміювання «окремих недоліків нашого життя» набуло виразних рис несприйняття системи в цілому. Ви не згодні? Тоді давайте «переглянемо» деякі фільми. Нам не доведеться чогось вишукувати «між рядками» чи в нашому випадку — «між кадрами».
Леонід Гайдай починав із гострої антибюрократичної сатири — кінофейлетону «Жених з того світу», де Ростислав Плятт та Георгій Віцин створили яскраві образи радянських чиновників (Пєтухова і Фікусова). До речі, цей фільм сам режисер вважав одним із найкращих. Але сміх, як відомо, річ дуже серйозна. Будь-яка влада сатири не любить і сміху боїться, бо знає: якщо сьогодні з неї сміються, то завтра забажають іншої. Тож не дивно, що за цей фільм Гайдай був добряче битий критикою. Фільм скоротили, переробили і пустили в прокат «другим екраном» — щоб поменше глядачів побачили. Стрес, який пережив тоді режисер, був настільки важким, що він навіть зарікався знімати комедії. Та на щастя, цього не сталося, але надалі йому доводилося бути обережним у виборі об’єктів для сміху. Тим не менш, у гайдаєвських фільмах з’являються яскраві сатиричні образи «керівних кадрів»: прораб Пал Стєпанич, якого зіграв Пуговкін у новелі «Напарник», та директор бази Пєтухов (В. Владиславський) в «Операции «Ы», управдом Варвара Сергіївна Плющ (Н. Мордюкова) в фільмі «Діамантова рука», а також Іван Васильович Бунша (Ю. Яковлєв) в «Івані Васильовичу...». Є навіть керівник районного масштабу — завідуючий райкомхозом тов. Саахов (В. Етуш) в «Кавказькій полонянці». Пам’ятаєте їх?
А пригадуєте вбивчу характеристику радянського «кривосуддя» — «Да здравствует наш суд, самый гуманный суд в мире!» («Кавказька полонянка»), гасло: «Кто не работает, тот — ест». Учись, студент» («Операція «Ы») або «найстрашніше» прокляття: «Чтоб ты жил на одну зарплату!» («Діамантова рука»), які вже давно стали афоризмами.
Згадаймо й інші дошкульні, гострі перлини гайдаївського гумору: «Так ведь кражи не будет. — Все уже украдено до нас». — «Где этот чертов инвалид? — Не шуми, я — инвалид!» («Операція «Ы»); «Студентка, комсомолка, спортсменка, наконец, она просто красавица», «И бесплатная путевка. — В Сибирь». («Кавказька полонянка»); «Куй железо, не отходя от кассы», «Руссо туристо — облико морале», «Управдом — друг человека», «Наши люди в булочную на такси не ездят». («Діамантова рука»); «Граждане, храните деньги в сберегательной кассе. Если, конечно, они у вас есть», «Нам, царям, за вредность надо молоко бесплатно давать», «Все, все, шо нажил непосильным трудом, все же погибло! Три магнитофона, три кинокамеры заграничных, три портсигара отечественных, куртка замшевая... Три... Куртки». («Іван Васильович...»).
Перекладати гумор на іншу мову, як і перекладати поезію — справа надзвичайно важка. Неминуче щось втрачається. Особливо, коли ми стикаємося з «грою слів, що не перекладається, з використанням місцевих ідіоматичних виразів».
Критики закидали режисеру, що він обирає для висміювання надто дрібних героїв... Та хіба для нас важливо, яку саме посаду обіймає персонаж? Ні. Важливо, чому ми з нього сміємося.
«...Наше строительно- монтажное управление построило такое количество жилой площади, которое равно одному такому городу, как Чита, десяти таким городам, как Хвалынск, или тридцати двум Крыжополям, — каже прораб Пал Стєпанич. — Дух захватывает при одной мысли, что... чем в Америке. Таким образом и вы сможете внести свою посильную лепту в трудовые свершения нашего родного СМУ. ...Желаю вам успеха в труде и большого счастья в личной жизни... Благодарю за внимание». І трохи далі: «В то время, как наши космические корабли бороздят просторы Вселенной... И недаром все континенты рукоплещут труженикам нашего Большого балета. Пойдем дальше».
Вам ця промова нічого не нагадує? Ми сміємося з цієї промови, яка складається з суцільних штампів передовиць газети «Правда» і з того, хто їх промовляє. І чи не здається вам, що цей прораб у виконанні Пуговкіна — геніальна пародія на типового радянського парторга: базікала, неробу і демагога, а його «лекція» — блискуча сатира на радянську брехливу пропаганду, ефективність якої теж очевидна: «Ну, ладно, давай бухти мне, как космические корабли бороздят... Большой театр».(«Верзила»).
Скажіть, а сцена в «Діамантовій руці», коли Льолік (А. Папанов), прощаючись з Гєшою (А. Миронов), тричі цілує його «взасос», не нагадує вам карикатуру на поцілунки між державними діячами, які «з легкої руки» Л. Брежнєва стали обов’язковим елементом офіційних зустрічей?
Характерно, що режисер досить часто примушує своїх гepoїв говорити гаслами, цитатами, пишномовними фразами, пропагандистськими штампами.
«Народ хочет разобраться, что к чему. — Это естественно. — Законно. — Дело для нас новое, неосвоенное. — Точно, неосвоенное» («Операция «Ы»).
«Вы не оправдали оказанного вам высокого доверия. — Невозможно работать. — Вы даете нереальные планы. — Это, как его... волюнтаризм. — В моем доме — не выражаться!» («Кавказька полонянка»).
Як послухати управдома Варвару Сергіївну, то це — просто втілена моральність i праведність: «Сами знаете, общественное дело прежде всего»; «А что делать? Пьянству — бой!»;«На одну зарплату на такси не разъездишься».
Пильний представник громадськості Іван Васильович Бунша, який постійно слідкує за порядком у «будинку високої культури побуту» та за своїми сусідами, так i сипле «правильними» словами, які свідчать про його «високу громадянську свідомість» та «активну життєву позицію».
«Вы своими разводами резко снижаете наши показатели. От лица общественности я прошу вас повременить с разводом до конца квартала». «Уйти в прошлое? Такие опыты нужно делать только с разрешения соответствующих органов».
Щоправда, ставши царем, він заспівав трохи по-іншому: «...Вот вы говорите: царь, царь... А вы думаете, Марья Васильевна, нам, царям, легко? Да ничего подобного, обывательские разговорчики. У всех трудящихся два выходных дня в неделю. Мы, цари, работаем без выходных. Рабочий день у нас ненормированный...».
Мова товариша Саахова — суцільний набір цитат з газет та виступів на партзборах:
«Вы сюда приехали, чтобы записывать сказки, понимаете ли, а мы здесь работаем, чтобы сказку сделать былью, понимаете ли...».
Гайдай примушує посміхатися. Він виробляє у глядача умовний рефлекс на комуністичну пропаганду. Об’єктом нашого сміху стають штампи радянської журналістики: «... Тема лекції: «Нью-Йорк — город контрастов». — А я не был в Нью-Йорке. — А где же вы были? — Я был в Стамбуле, в Марселе. — Пожалуйста, «Стамбул — город контрастов». Какая разница?!». Ми сміємося над «оригінальним» використанням Гєшою і Льоліком піонерського гасла: «Клиент дозревает. Будь готов! — Усигда готов!».
Після гайдаєвських фільмів засмальцьовані штампи і кліше радянської пропаганди набували протилежної якості — вони вже нікого не переконували, а, навпаки, викликали сміх. Люди сприймали з посмішкою і самі ці слова, і тих, хто їх промовляв. То хіба це не антирадянщина? Примусити явно не позитивних героїв розмовляти штампами радянської пропаганди і комуністичними гаслами, викривши таким чином їхню справжню лицемірну сутність — хіба це не антирадянщина?
Характерно, що позитивні герої фільмів Гайдая не промовляють банальних істин, до того ж вони більше люди діла, ніж слова. Вони можуть говорити смішні слова, але серед них немає ідеологічних штампів.
В 70-ті роки в СРСР відбувається «закручування гайок», посилюється тиск цензури. Навіть класичний «Ревізор» М.Гоголя вже сприймається як «антирадянщина» — фільм «Інкогніто з Петербурга» зазнав жорсткої критики, був добряче порізаний ножицями редакторів (навіть гоголівські слова «Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива» викинули).
У ці роки Л. Гайдай відходить від сучасних тем і ставить екранізації. Але зверніть увагу — кого саме екранізував Гайдай? Заборонених за Сталіна авторів: «білогвардійця» і «внутрішнього емігранта» Булгакова, «пошляка и подонка литературы» Зощенка (як його назвали в постанові ЦК ВКП(б) 1946 р. «О журналах «Звезда» и «Ленинград»), роман І.Ільфа та Є.Петрова «Дванадцять стільців», який О.Фадєєв в 1948 році назвав «книгой пасквилянтской и клеветнической». Не буду стверджувати, що Гайдай робив це навмисно, але такий вибір не був випадковістю.
Якщо говорити про фільми 70—80-х років у цілому, то рівень критичності в них значно нижчий, але, незважаючи на те, що фільми Гайдая тих років стали менш «антирадянськими», вони не стали більш «радянськими». Л.Гайдай так і не «поцілував пантофлю папи» і не став робити «ідейно правильних фільмів».
За часів Горбачова Гайдай зняв ще дві комедії: «Частный детектив, или Операция «Кооперация», «На Дерибасовской хорошая погода, или На Брайтон-бич опять идут дожди», в яких ми знову зустрічаємо гостру сатиру. Але то вже були інші часи, коли критика стала дозволеною і навіть модною. Вже можна було критикувати і «найсвятіших корів». Тому ми не аналізуватимемо ці фільми, а повернемося до кінокартин 60—70-х років, коли комедія була ще справою небезпечною.
Запитають: невже влада була така дурна, що нічого не бачила, не розуміла і не забороняла, а навпаки — нагороджувала? («Діамантова рука» отримала в 1970 р. Державну премію РСФСР.) І бачила, і розуміла. Леоніда Гайдая постійно критикували, його фільми різали. Деякі стрічки пішли в прокат лише завдяки тому, що їх спочатку показали тодішньому генсеку Леоніду Брежнєву. Він теж сміявся. Але не тому, що чогось не розумів, або чогось недобачав...
Стихійний антикомунізм Леоніда Гайдая був, з одного боку, відображенням тих процесів, що відбувалися в СРСР в 60—70-ті роки, які іноді характеризують як «смерть ідеології» (хоча точніше буде говорити про поступове «випаровування ідеології», коли богам ще моляться, але вже ніхто в них не вірить), а з іншого боку, сприяв цьому процесу. Фільми Гайдая, які дивилися мільйонів глядачів, в простій і переконливій формі доносили до умів людей думку: всі ці гарні слова, які вони щодня чують, — фальш і облуда, а ті, хто їх промовляє — лицеміри і демагоги. А тому гайдаєвські комедії живуть і досі і житимуть ще дуже довго!
