Це видання побачило світ у Видавничому домі «Всесвіт». Сьогодні «архітектурна архітектоніка» України доволі строката: східні регіони значною мірою залишаються в межах пострадянського архітектурного спадку, хоча, наприклад, у Дніпропетровську (не без підтримки Л. Кучми) відбувається зведення споруд якісно іншого, вже цілком європейського рівня. На Закарпатті також зводять відпочивальні комплекси, що аж нічим не поступаються європейським (у них використано суто європейське планування). В Криму архітектура ще інша. У Львові — також інша... Як звести все це докупи? Зрештою, якою буде архітектурна мапа України в III тисячолітті? Авторка зазначає: «Політика масової забудови породила численні «клони», що ми їх і сьогодні бачимо на просторах, які розкинулися від берегів Дніпра до Тихоокеанського узбережжя».
Пані Світлана належить до тих дослідників архітектури, яких в Україні, на жаль, дуже мало. Її нова студія — це взаємопроникнення дискурсів історичного, літературознавчого, архітектурного. Це цілісна культурологічна студія, побудована на голістичному, тобто цілісно-інтегративному підході. Ця книжка — і теорія, й практика водночас. Шліпченко зауважує: «Якщо ж ми будемо дивитися на Історію не як на масив, а як на процес, то побачимо, що цьому процесу притаманні ідеалізація і здатність уявляти (подібно до «механізму», виведеному Андерсоном для уявлених спільнот), обов’язковою рисою буде і здатність виробляти техніки запам’ятовування. Ці добре відомі нам, інституційно оформлені техніки запам’ятовування або ж інструментарій — музеї, архіви, цвинтарі та колекції, святкування, річниці, церемонії, пакти і договори, і врешті пам’ятники, і пам’ятники загиблим на війні воякам зокрема, пантеони, вчені товариства й асоціації і т. д. ... «ритуали суспільства без ритуалів» чи «святині десакралізованого суспільства», що водночас є й місцями пам’яті. Вони чудово демонструють, у який спосіб останні так років із триста Історія формувала нашу пам’ять».
Так, говорячи про теорію архітектури, про побудову американських міст, Шліпченко згадує й рідний Київ, проводить паралелі, подає власні спогади, оперті на життєві сліди. В такому разі ця книжка — і ґрунтовний підручник, і провокаційна теорія, що має розбурхати теоретичний вишкіл української культурології (на жаль, culture studies як таких у нас іще немає або майже немає). Але це, крім усього, книжка, яка постала з власних емоцій, переживань від того, що архітектура рідного міста покинута напризволяще, що пам’ять зруйновано, знищено духовний місток між теперішнім і минулим, а себто, і прийдешнім. Ці моменти «антропологізації» книжки Світлани Шліпченко, власне, її есеїзації пішли тільки на користь, вони зробили видання приємним для читання і продуктивним для подальших розмислів, спонуканих любов’ю до своєї оселі...
Як відомо, у Львові точаться дискусії щодо реконструкції міста. Неприйнятні для киян метаморфози пережив Хрещатик. Зрештою, проблема збереження архітектури як джерела національної пам’яті — завжди одна з доволі дискусійних у світі. Кожне місто має свою неповторність, кожне по-своєму ставиться до старовини, до духу древності, збереженому в камені. Пригадую моє здивування у Кардифі — місті, в якому збережено будівлі, яким кількасот років. І це не «музейні експонати», а помешкання городян і бізнес-центри: просто люди поставили нові склопакети, замінили двері... Але решта лишилося і пам’ятає, як у цих стінах лунав сміх пра-прабабусь... Зовсім інша стратегія збереження пам’яті й створення нових споруд у Нью-Йорку, місті, в якому в стані дифузії перебувають представники всіх цивілізацій. Про все це йдеться в дослідженні Світлани Шліпченко «Записано в камені».
Ця книжка вражає глибиною проникнення в сталу музику нашого світу — архітектуру, меморіальний комплекс Історії. Часом звичайна споруда може розповісти підготовленій людині значно більше, ніж окрема монографія. Шліпченко вчить дослухатися до музики, спиненої в камені, чути голоси пращурів і сприймати будівлі як живі істоти, що мають свій цикл і ритм. Але також вражає і теоретична обізнаність зі структуралістськими і постструктуралістськими підходами. Також варто подивитися і на джерельну базу — на 99% це західні дослідження, яких в Україні просто не знайти. Ця книжка постала як результат довготривалої архівної роботи в західних бібліотеках.
Певною мірою книжка революційна, вона прокладає до українського культурологічного простору нові знання про матерію будівництва. Все це робить її новаторською, це своєрідна інтелектуальна провокація для України, спосіб вийти з лещат радянської монотонної сірості, що «яскраво» представлена в радянських монументах і спорудах, і відчути енергетику західного будівництва, яке і в постмодерний час трепетно оберігає раритетні скульптури минулого, витворюючи стратегію для новітніх розбудов, щоб нове не стало на прю зі старим.
Для нас ця книжка вкрай актуальна: вона привчає сприймати будівлі як простір історичного знання, а отже, дбайливо ставитися до старовини і поєднувати найновіші віяння з духом минувшини. «Записано в камені» — це своєрідна енциклопедія будівництва нового світу — європейського та американського...
Хочеться, щоб новим став і український світ. І ця книжка спонукає до формування цілісної стратегії подальшого розвитку архітектури в Україні, пропонуючи архітектоніку нового гуманітарного мислення. А архітектура, як переконує дослідження Шліпченко, — це передовсім простір гуманітарний, історичний, ціннісний, адже в ній закарбовано знання про культуру, себто пам’ять.
Цінність дослідження полягає в актуалізації гострих питань, пов’язаних із теперішніми забудовами, передовсім ідеться про столичні проблеми: «Ми визначили, що одна з форм існування історії в урбаністичному просторі — це форма історичного спадку. Сьогодні ми, очевидно, як ніколи раніше, усвідомлюємо, що минуле (питання — наскільки минуле й історія збігаються у нашій сьогоднішній уяві...) — це річ доволі непевна, піддатлива, а отже, — відкрита для використання (і маніпуляцій). Тобто сьогодні нас передовсім цікавить природа і «механіка» наших способів використання минулого (чи це буде написання і леґітимізація офіційних версій історії, чи політика збереження-відновлення-репрезентації історичного спадку як леґітимізація маніфестацій колективної пам’яті). Одне з ключових питань — що ми вкладаємо у поняття історичного спадку, чи може такий перевантажений нашаруваннями значень, інтенцій та інтересів термін, як історичний спадок, бути «сталим» джерелом... для репрезентацій минулого в нашому теперішньому? Чи є це джерело невичерпним, чи здатний цей ресурс до оновлення? ...Адже сьогодні відвідувачам демонструється в буквальному сенсі репліка, скажімо, настінних малюнків печери Ласко, бо оригінальне доісторичне мистецтво вже не можна показувати саме з міркувань його збереження для нащадків. Щоправда, сховані під бетоновою конструкцію з тих же резонів і з претензією на автентичність рештки наших Золотих Воріт сьогодні руйнуються, і ми ризикуємо втратити їх назавжди саме через вельми своєрідне розуміння ідеї збереження». Отже, ця книжка має бути дороговказом для тих фахівців, які сьогодні прагнуть вибудувати нову концепцію столичної архітектурної мапи.
Шліпченко підсумовує: «Якщо ми поглянемо на історію урбанізму, то мусимо визнати, що урбаністичний простір завжди був і сьогодні є місцем репрезентації, і репрезентації пам’яті зокрема. Урбаністична пам’ять у традиційних «театрах пам’яті» конструювала образ міста, а це дозволяло городянину (теж «маскулінна» конструкція) окреслити своє минуле й теперішнє і позиціонувати його в конкретній політичній, соціальній чи культурній реальності (дім-як-місто, місто-як-дім — за Альберті). В цьому світлі урбанізм постає свого роду практикою узагальнення територіальних, етнічних, ідеологічних, культурних чи соціальних моментів».
