Останні роки одним із найпомітніших факторів впливу на мистецьке життя є діяльність великих інституцій. Назви у всіх на слуху: «Мистецький Арсенал» та PinchukArtCentre змагаються один із одним у кількості й рівні представництва вернісажів, привозять знаменитих художників і провідних кураторів, роздають призи й премії, проводять круглі столи і семінари. Надзвичайно активні також і менші галереї та мистецькі центри.
Однак чи завжди діяльність інституцій на користь мистецтву як такому? В №154-155 «Дня» ми вже говорили про це під час круглого столу в редакції нашої газети, залучивши до дискусії заступника генерального директора «Мистецького Арсеналу» Олександра Соловйова, програмного директора фундації «Центр сучасного мистецтва» Юлію Ваганову та молодих київських художників — Микиту Кадана і Володимира Воротньова.
Цього разу ми вирішили продовжити розмову з людьми більш відстороненими від великих мистецьких структур, але, безумовно, авторитетними: мистецтвознавцем Олегом Сидором-Гібелиндою та художником Матвієм Вайсбергом. Кожному з них ми поставили сім однакових запитань:
1. Хто ви? Як ви визначаєте своє місце в актуальному мистецькому процесі?
2. Як би ви оцінили сьогоднішню ситуацію в українському мистецтві?
3. Чи точно і якою мірою відбивають стан сучасного мистецтва нині діючі інституції, зокрема «Мистецький Арсенал» та PinchukArtCentre?
4. Якщо ви вважаєте, що організатори великих вернісажів в Україні припускаються помилок, то які це помилки?
5. Що би ви змінили у вітчизняній виставковій політиці?
6. Чи бачите ви цікаве молоде покоління художників?
7. Яке місце Україна могла б посісти на мистецькій мапі світу?
«ІСТОРІЯ МИСТЕЦТВА СКЛАДАЄТЬСЯ З... ПОМИЛОК»
Олег Сидор-ГIБЕЛИНДА:
1. Я — маргінал, щоправда, не останньої когорти. Свідомий архаїк, ретроград, однак із знанням процесів сучасного мистецтва. «Консервативний революціонер» без будь-яких аналогій.
2. Це запитання для дисертації... Якщо коротко, то сьогодні час гламуру, що переміг. Гламур плюс капітал. Усі в нас і «позитивні», і «креативні». А в крамниці сидіти немає кому.
3. Відбивають, але викривлено. А втім, так само викривлені Венеційська бієнале, і «Документа», і «Маніфеста» — як будь-яке арт-дзеркало. Є, так би мовити, капкан представництва. Все показати не можна, тож показують актуальну частину. Але актуальне неможливе без зіткнення з анахронічними, кітчевими пластами. Тобто з одного боку — келійність, із другого — всеїдність. Як не крути, обов’язково буде криве дзеркало. І завжди задіяні конкретні люди, які мають свої уподобання, своїх симпатиків. Людське, аж надто людське.
4. Вони не припускаються помилок, а саме помилок мені хотілося б. Абсолютно логічно, цілеспрямовано діють. Є якась політика, і вони в її руслі працюють. Наприклад, я розумію, чому один мій шановний колега у «Мистецькому Арсеналі» виставляє саме цю групу українських художників, а не іншу. Час від часу він гомеопатично додає когось із молодих. Ну, не всі з них заслуговують на увагу. Хочеться якогось ляпу. Щоби хтось спотикнувся й гепнувся навзнак. От це було б цікаво. Історія мистецтва складається з... помилок (футуризм — не помилка? Соцреалізм — не помилка?). Коли все гладенько, рівненько й красиво, це нівроку нуднувато.
Є просто внутрішнє життя мистецтва, а є зовнішнє: премії, виставки, продажі, аукціони, рейтинги. Аверс і реверс. Можна це, звісно, стимулювати. Десь притиснути, десь відпустити. Але чи варто це робити, плануючи заздалегідь, — не впевнений.
5. Я від такої влади одразу б відмовився... Останнім часом роль куратора надто вже перебільшена. Її не можна применшувати, але ж вона наразі демонізована й навіть аж міфологізована. Взагалі куратор — це лише управитель, менеджер. Він стає чимось більшим, якщо особа, котра виконує його функції, вже реалізувалася в іншій іпостасі: філософа, художника, критика, якщо завгодно (тільки я тут ні до чого).
Я не бажаю нічого програмувати. Хочеться несподіванок, якогось струсу, молодих протестних виставок, «ляпасів суспільному смаку» в дусі футуристів. Гламуру забагато. Життя розвивається так, як воно розвивається. Найцікавіше — уявляти, що відбудеться через 20 років. Спогади про майбутнє...
6. Майже не бачу. Так, окремі імена. Називати не буду — вони в мене реклами не просять. Взагалі, це покоління страшенних конформістів, але чого я маю їм дорікати? Ось прийнято романтизувати 1968-й, але ж після нього були й 1970-ті, й 1980-ті, коли нормальні конформісти панували у світі. Не все ж барикади мостити. Не бачу я нової генерації. А ще мені не подобається їхня безчесність. Якщо ти конформіст, то скажи чесно: я — конформіст. А вони продовжують гратися у революцію там, де її немає і бути не може. Звільніть місце для революціонерів (хоча я й тих не бачу), не грайтеся! Зараз підміна понять у всьому.
7. Я відповім вам як Джон Кейдж (американський авангардний композитор. — Д.Д.). У нього була така програма — «7 відповідей на незручні -запитання». Будь ласка, повторіть запитання.
— Яке місце Україна, на вашу думку, могла б посісти у світовому мистецтві?
— Будь ласка, повторіть запитання.
— Яке місце Україна, на вашу думку, могла б посісти у світовому мистецтві?
— Будь ласка, повторіть запитання (сміємося). І так — 15 разів... Ну, я розумію, треба серйозно відповісти. Сказати, що, мовляв, все ж залежить дуже часто не від хороших митців, які у нас є, і не від політики навіть, а від якихось могутніх струмів життя, від випадкової кон’юнктури, від того, які метелики втраплять під колесо машини часу. Або сказати, що нам потрібна правильна державна політика, нам потрібно себе усвідомити... Але для того, щоб говорити про майбутнє, насправді треба, щоб наші митці трошки розібралися спочатку із собою. Потрібно усвідомити якийсь стрижень усередині себе. В наших людей немає стрижня. Всюди панує слизота. «Дрянь и тряпка стал всяк человек» (Гоголь). Потрібен певний внутрішній порив. Ми дуже багато чого можемо дати. Професіоналів можемо дати, а куди ці професіонали потрібні, якщо все омертвіло? Ось говорили: ми відірвані від художнього процесу. Та ні, ми добре вписалися в процес, так вписалися, що тепер і не відрізниш, де наш, де японець, де голландець. Так добре вписалися, що там і розчинилися, як цукор у каві. Теж крайність... Тож, невдячна це річ — прогнози.
«Я НЕ ДУЖЕ РОЗУМІЮ, ЯК МОЖНА ІНСТИТУЦІЙНО ВПЛИВАТИ НА МИСТЕЦТВО»
Матвій ВАЙСБЕРГ:
1. Гуляю сам по собі, ходжу, де заманеться, а хто я? Хай час покаже. Принаймні прагну бути людиною незалежною, немодною: для мене модність — якість чи не найсоромітніша. Із чим це пов’язано — інша річ. Сподіваюся, я досить серйозний художник як у нашому краєвиді, так і в будь-якому іншому.
2. Тут із примхи долі є, на мій погляд, кілька десятків дуже пристойних художників, що не так уже й мало, враховуючи історичні обставини. І якщо вже продовжувати порівняння з краєвидом, — у нас це частково реліктовий ліс, як мені здається. Інше питання — дуже багато стороннього шуму, зрозуміло, у зв’язку з ким і чим. Сучмистецтво... У мене була нещодавно серйозна полеміка на Фейсбуку з Микитою Каданом. Потім, коли особисто познайомились, я пошкодував, що все це почав. Розумієш, що більше вони когось називають салоном, то більше вони самі схожі на салон. Я б не назвав їх опонентами, хоча вони дуже хочуть ними бути. Із ким і про що мені сперечатися? Так завжди було, так завжди буде. Це — місце, яке порожнім не буває. А художники є, й художники добрі.
3. Не дуже розумію, як можна інституційно впливати на мистецтво. Є художник. Є якийсь рух. Цей рух — певна історична еманація, яка пов’язана з часом і розвитком суспільства. Ми жодним чином не можемо її відстежити з повною ясністю. Художник ходить сам по собі, хоче — малює, хоче — вухо ріже. Раптом виникає велика спокуса це все очолити й якимось чином відрегулювати. Отаке повстання клерків (не мій термін). Урешті-решт, вважаю, що за цим стоїть питання так званого художнього ринку. Адже ринок треба якось відновлювати, треба, щоб він був більш-менш передбачуваним, і, крім усього іншого, існує бажання бути головним, керувати процесом. Художник для бізнесменів від мистецтва — незручний елемент у ланцюгу, найменш керований. Те, що він взагалі цей ланцюг створює, — про це вони й гадки не мають. І ось починає вибудовуватися інституція: галерист, куратор. Я не кажу, що це завжди погано. Я кажу про той випадок, коли ця інституція починає головувати. Тому я інституційно ніде практично не беру участі. Сказати, що я від цього тікаю, було б неточно — на пропозиції зазвичай відгукуюся. Просто мені здається, що інституційність завдає певної шкоди у зв’язку з усім вищезазначеним. Як мінімум — дезорієнтує молодь, створює в неї ілюзію того, що в мистецтві всього можна досягти кар’єрним шляхом. Ось тебе взяли, ти виграв якийсь конкурс — і все, ти вже кум королю. Ти до людей піди, помалюй там, із хорошими художниками поспілкуйся. Це ж така сфера, де віртуозність за визначенням не має сенсу. Це не виконавська майстерність, як у музиці, наприклад, хоча це також треба вміти. Художня творчість людини — це вона сама, це її доля, її життя, талант, єдність мети, те, що ця людина думає про світ. І замінити це нічим не можна, жодною кар’єрною складовою. Можливо, я старомодний, але мені це здається абсолютно очевидним.
«Арсенал» як місце — як стіни — я поважаю, хоча на «Арт-Київ» намагався останніми роками не ходити. Але цього разу мене здивувала кількість виставленого живопису. Вийшло й красиво, й доречно, й не дуже залежно від кого б то не було.
4. Враховуючи те, що комплектується це все за гроші, я не став би говорити навіть про існування якоїсь тенденції. Там досить різношерстий набір. Мені здається, що як там станеться, так і виходить. Є певне коло імен — це перше; потреба представити деякі художні інституції — це друге, а також когось із відомих — третє. А якщо говорити про адекватну комплектацію — тоді не за гроші. Це як в анекдоті — або зніміть хрест, або труси вдягніть. Я не розумію, коли за гроші ще й конкурс оголошують. Або ви гроші берете, або ви конкурс проводите. А з моєю виставкою вийшло так: ми заплатили, і я виставив що хотів.
5. Знаєш, хто відкрив «Салон відкинутих»? Луї Бонапарт. Одного з його художників не взяли на офіційний Салон, і він віддав розпорядження відкрити в тій самій будівлі Салон відкинутих, куди потрапив Моне, звідки пішов імпресіонізм. Це дуже складне питання. Я не беру участі в жодних худрадах і журі. Для себе я міркую, оцінюю, суджу — є такий гріх, але мистецтво без цього гріха неможливе. Воно аксиологічне, на мій погляд, за визначенням. Але якщо говорити про того, кого виставляти, а кого ні — можливо, всіх бажаючих. Не думаю, що художників така вже велика кількість.
6. Напевно, завжди варто говорити саме про окремі талановиті імена. З другого боку, мені подобається це покоління. Мені подобається, що вони вільніші, ніж були ми, що вони сприйнятливі. Для них абсолютно необов’язковою є вся ця інституційна політика. Життя художника — плавання без лоції, з невідомою розою вітрів, але художник все одно, хоч як би це парадоксально зараз звучало, повинен малювати. Кажуть, що живопис відходить, але я так не вважаю. Поки дитина бере до рук олівчик або пензлик, нікуди він не піде. Я наполягаю на цьому. Так от, молодь, виявляється, малює, й доволі непогано.
7. Хочу сподіватися, що досить переконливий. Навіть у зв’язку з нашою історичною загальмованістю. Тому що багато хто говорить, що куди за кордоном не приїдеш, люди справді припинили малювати. А в нас дивним чином збереглося це уміння, можна бачити в багатьох художників сліди цієї школи. Ось цим і можемо прославитися.
