У юності він вирішив стати музикантом, усвідомивши, що «коли ти граєш на роялі, зліва завжди, схилившись, стоїть симпатична дівчина». Значно пізніше він заявляв: «Музика — моя кохана, і вона не підігрує більше нікому».
Початок музичної кар'єри цього великого джазмена пов'язаний з детективною історією цілком у дусі «Хрещеного батька». У далекому 1927-му Дюк Еллінгтон відкривав згодом легендарний гарлемський «Коттон Клаб». Відкриття мало не зірвалося, оскільки бенд Еллінгтона вже підписав контракт на виступ в іншому залі. Та гангстери, котрі верховодили клубом «Коттон», знали, що робити: вони надіслали емісара з повними грішми кишенями до наймача оркестру з проханням розірвати угоду. «Дивись на речі ширше, — пояснив емісар, — або будеш мертвим». Елінгтон відкрив клуб за розкладом без найменших проблем. Кажуть, це було найбільшою джазовою подією того року. Хоч як дивно, саме американські гангстери одними з перших зрозуміли: джаз переважно краще грати чорним, а білим — слухати. Та суть у тому, що гангстери, котрі розумілися на цьому, посилали саме за бендом тоді ще молодого Дюка Еллінгтона.
Він ніколи не дивився на білих знизу вгору і не був клоуном (на відміну від багатьох інших). Він з'являвся витонченим і чарівним генієм, яким і був у житті. І, незважаючи на незручність бути кольоровим у расистському суспільстві, Дюк вижив і прославився завдяки безкомпромісності насамперед щодо себе.
У ньому було щось від денді. Дюком (тобто герцогом) Еварда Кеннеді Еллінгтона (1899 — 1974) називали через його любов до вишуканого одягу та елегантного стилю. Він був вірним цій звичці протягом усього життя, але його вишуканість не була ані манірною, ані вдаваною. Те саме і в його музиці: делікатність ішла рука в руку із зухвалим інтроспективним свінгом. Секрет стилю Еллінгтона, напевно, в тому, що стилю, у звичному значенні — раз і назавжди вибраного, не було. Було яскраве виявлення своєї суті.
Дюк створював музику постійно й за будь-яких умов — у машині, в готелі, у студії, вдома. Йому належать не менше двох тисяч (точна кількість невідома) композицій, багато десятків з яких стали безсмертними джазовими стандартами. Еллінгтон записав майже 200 альбомів, і щось із «раніше невиданого» виходить і донині. Його оркестр побував у найнесподіваніших закутках світу. А 1971-го і в Києві, у рамках «радянського» турне.
Дюк знав усі слабкі й сильні сторони своїх музикантів і робив музику так, щоб підкреслити останні. І писав він саме для своїх музикантів. Коли оркестр не міг себе утримувати (був і такий момент), Еллінгтон платив музикантам власні гроші зі своїх авторських відрахувань, щоб їм ніхто не міг «замовляти музику»: «Я плачу своїм хлопцям, мені ж і веселитися». І кожний з його «хлопців» був першокласним музикантом. А грати в бенді Еллінгтона означало бути серед кращих джазменів. Та все-таки оркестр — це передусім Дюк Еллінгтон. Може, тому сольна доля учасників цього оркестру була не такою вже і вдалою.
І, напевно, ніхто не був таким високим у своїх падіннях, як Герцог, доказом цьому — його так звані творчі спади. Історія розсудила по-своєму. Сьогодні Еллінгтона — представника «несерйозного» джазу 20-х, і некерованого джазу 60-х — ставлять у один ряд із видатними класичними музикантами. Можливо тому, що він переміг час ще за життя?
