Я досить багато ставив у різних театрах і, по-моєму,
освоїв суто західний принцип підходу до такої роботи. Ти отримуєш конкретне
замовлення — і вже філософствувати не треба. Від тебе чекають чогось визначеного
і ти маєш право погодитися або відмовитися. Якщо ти говориш «так», то повинен
виконувати вимоги замовника
Подія ця не пересічна. Не тому, звісно ж, що Російська
драма зіграє чергову комедію — нині муза Талія у київських труп фаворитка.
І навіть не тому, що п'єса настільки захоплююча та дотепна, що, як не забули
протрубити штатні театральні хронікери, у Парижі її грає чарівний Жан-Поль
Бельмондо (до відома майбутніх рецензентів принагідно повідомляємо, що
ця комедія належить, скористаємося їхньою елегантною лексикою, до «evergreеn
hits» світового репертуару, а її автора Жоржа Фейдо вважають не тільки
асом прекрасно закрученої інтриги, а й, разом з Альфредом Жаррі, одним
з попередників абсурдистської драматургії).
Тим часом, повторимо, ауру справжньої театральної події
створює навколо сьогоднішньої прем'єри аж ніяк не тільки приречена на успіх
п'єса, а й ім'я її постановника. Мабуть, уперше за час свого чотирирічного
царювання на троні «імператорського» Театру російської драми Михайло Резникович
допускає до своїх акторів режисера не просто сильного обдарування, а й
індивідуального, принципово іншого, аніж сповідують боязкі епігони самого
Михайла Юрійовича або ж жалувані ним раніше «надійні ремісники», почерку.
Можливо, ім'я Аттіли Віднянського для київських театралів мало що говорить
(тільки найбільш фанатичні з них можуть пам'ятати «Калігулу» Камю, поставлену
ним ще в бутність студентом Київського театрального інституту на сцені
Учбового театру), однак він особистість у сучасному українському театрі,
дійсно, неабияка. Відомий Аттіла аж ніяк не скандалами, богемною поведінкою
або ж участю в модних і бучних проектах, а якоюсь ледь не аскетичною вірністю
своєму покликанню. Зовні добродушний поступливий вайлун, він з ві
дчайдушною безкомпромісністю будує, всупереч цілковитій
байдужості, а то й безпринципним підступам місцевих керівників, Угорський
національний театр в Берегові на Закарпатті. Театр за ці роки пережив непроглядну,
навіть таку, що неможливо уявити в Києві, убогість, хворобливий і частково
зрадницький, хоч усе тими ж злиднями викликаний, відхід значної частини
трупи, і все одно продовжував затятий і подвижницький творчий пошук. Працюючи
у райцентрі без власної сцени (пишномовні та щедрі обіцянки Міністерства
культури про будівництво театрального приміщення й виділення квартир акторам
так і залишилися риторикою; цікаво, що угорська сторона свої обіцянки виконала
— і прекрасне світлове і звукове обладнання так досі і припадає пилом на
складі), Аттіла і його одержимі однодумці-актори репетирували і грали (часто
в таких глухих селах, де про існування театру й не відали) Шекспіра й Беккета,
Бокаччо й Чехова, Мадяча й Еліота. Ця жертовність і відданість своїм ідеалам,
по суті, винагороджені, що примушує вірити і в неп
риборкання творчої пристрасті, і у вищу справедливість.
Берегівський театр тепер відомий у Європі краще, аніж в Україні. Його люблять
і постійно запрошують на гастролі до Угорщини (це, власне, і дає акторам
кошти для існування, бо вдома їм і без того мізерну зарплатню не платять
з квітня), його кличуть на міжнародні театральні фестивалі, а самого Віднянського
— на постановки за кордон (показник його особистого успіху — вистави у
Словаччині, Югославії, Румунії, Угорщині, а в найближчій перспективі —
робота в Іспанії). Але, треба віддати режисеру належне, він ніколи не чванився
і не обманювався зовнішнім успіхом. Він незворушно й уперто втілює свою
ідею театру, продовжуючи ставити не «хлібний», а духовно цілющий репертуар;
не спритні бульварні вироби, а класику; не ефектні самограйки, а серйозні
драматичні твори. У цьому сенсі згоду ставити у Києві нехай симпатичну
і з відмінною репутацією, але все ж таки доволі легковажну комедію положень
Фейдо, здається досить нетиповим для режисера. Чим же викликаний його альянс
iз цією виставою і досить скандальною, на загальну думку київських рецензентів,
трупою? З цього запитання розпочалася наша бесіда з Аттілою Віднянським
напередодні прем'єри.
— Я, дійсно, довго вагався з приводу цієї пропозиції. Тут
елемент випадковості, звичайно, присутній. Річ у тім, що я вже якось, ще
студентом, 1993 року ставив цю комедію в Словаччині. Це був для мене як
відпочинок від серйозної драматургії, і вистава вийшла тоді весела. Кілька
років тому завліт Російської драми Боря Куріцин спитав мене, чи не знаю
я хорошої касової п'єси. Я порадив йому Фейдо, навіть у думках не припускаючи,
що будь-коли її тут ставитиму. От якби Шекспіра запропонували — це справа
інша. Тому, коли раптом виникла ідея працювати тут над «Блохою у вусі»,
я довго віднікувався. Але мене умовили. Звісно, як і в будь-якому незнайомому
колективі, під час репетицій були деякі проблеми; для акторів цей матеріал
виявився дещо незвичним, але мушу сказати, що я їм вдячний: вони були доброзичливі
й щиро намагалися мене зрозуміти.
— Ти сам обирав акторів чи дирекція запропонувала тобі
готовий розподіл ролей?
— Звісно ж, ініціатива в основному виходила від самого
театру. І це, напевно, нормально. Принаймні особисто я ставлюся до цього
як до складової замовлення. Я тут гість, і не збираюся вирішувати внутрішні
проблеми цієї трупи, якщо чесно, навіть не вникаю в них особливо. Природно,
вдома я працюю абсолютно інакше. Я знаю своїх акторів і просто зобов'язаний
аналізувати, які вони були в попередніх ролях, і думати, що буде відбуватися
з ними в наступних. У чужому колективі треба від таких думок відсторонятися.
Це суто професійна якість, яка приходить з досвідом. Я досить багато ставив
у різних театрах і, по-моєму, освоїв суто західний принцип підходу до такої
роботи. Ти отримуєш конкретне замовлення — і вже філософствувати не треба.
Існує стабільний репертуарний театр, який випускає, скажімо, п'ять прем'єр
на рік. Тебе кличуть ставити одну з них, обумовлюючи терміни, акторів,
жанр вистави. Від тебе чекають чогось визначеного і ти маєш право погодитися
або відмовитися. Якщо ти говориш «так», то повинен виконувати вимоги замовника.
Я для себе чітко уяснив: саме в цьому й полягає професіоналізм. Якщо тебе
запросили ставити комедію, отже глядачам має бути весело; і будь певен:
директор на прем'єрі чутко стежитиме, скільки разів у залі зареготали.
Мало сміху — невдача. І йому глибоко наплювати, чи була у тебе при цьому
геніальна концепція.
— Як художній керівник свого театру ти схожий на цього
описаного директора?
— У нас інша ситуація й абсолютно інший театр. На жаль,
ми не настільки багаті, щоб запрошувати на постановки режисерів. Не хочу
себе хвалити, але нижче за свій рівень постановників кликати просто безглуздо,
а ті, які щось уміють, дорого коштують. Можливо, колись настануть і у нас
більш благодатні фінансові часи. Поки ж я пропоную деяким здібним молодим
хлопцям, у тому числі киянам, просто працювати безгонорарно. Можливо, це
і трапиться — з нами хочуть співробітничати. Для того, щоб репетирувати
зі своєю трупою, я сам відмовляюся від пропозицій на постановки. Ось зараз
поїхав і жахливо переживаю, як вони без мене. У наших акторів фактично
немає нічого, окрім театру. Тут, у Києві, оголошуєш про закінчення репетиції
— і через п'ять хвилин уже нікого з акторів не знайдеш у театрі: інший
ритм життя, роботи, професійної затребуваності. Ми ж після репетиції буває
затримуємося в театрі на дві-три години і продовжуємо обговорювати зроблене.
Крім того, ми граємо спектаклі 10 — 12 разів на місяць і завдяки цьому
не зникає подійність кожного показу, момент гри переживається гостріше.
Зараз, звісно, нам жити стало набагато легше. Прийшло визнання,
нас зовуть на фестивалі, гастролі. І це породжує спокуси. З нами нещодавно
трапився казус: протягом 10 днів ми грали «Смерть у соборі» на чотирьох
фестивалях. У нас є принцип: «Грати, як вмерти». У принципі, він вироблений
не просто нашим ставленням до професії, а й практичними міркуваннями. Скажімо,
буквально завтра ми виїжджаємо на десятиденні гастролі до Угорщини. І повинні
зіграти вистави з такою віддачею та якістю, щоб нас знову до цих міст запросили.
Це досить складно. Конкуренція страшенна. Угорські театри фінансуються
настільки щедро, що мають можливість грати у провінційних будинках культури
безкоштовно: в їхньому бюджеті передбачено витрати на такі поїздки. А ми-то
повинні отримувати гонорар. Отже, треба «грати, як вмерти». Я гордий за
свою трупу — ми все ж таки вже домоглися популярності. Але щоразу треба
доводити свою професійну спроможність заново. А тому вчитися й відмовлятися
від чогось. Це неймовірно тяжко. Але досвід цієї останньої гонки по фестивалях
для мене повчальний. Перший спектакль на «Золотому Леві» ми по суті провалили
— програли його на судомах. Актори ніч після цього не спали, все з'ясовували,
як це трапилося. Трагедія! І на другому спектаклі не осоромилися. Взагалі,
вони геніальні — мої актори.
— Наскільки змінюються твої уявлення про театр?
— Напевно, щось уточнюється, а щось починаєш сприймати
глибше. Я, скажімо, багато думаю зараз над тим, як поєднується в театрі
елітарне і масове, серйозний змiст і свіжість глядацької реакції. Ми дуже
часто виступаємо в селах. Граємо, наприклад, Чехова, і збираються в залі
дітлахи, бабці, неотесані мужики. Я вже втомився щораз їм пояснювати, що
лускати насіння в театрі не прийнято і виходити під час дії не бажано.
«Та я тільки покурю і повернуся», — і це вимовляється з абсолютно чистими
очима. Актори шаленiють іноді, але є у всьому цьому щось навдивовиж справжнє:
щире дихання людей, первозданність їхніх реакцій. Ми граємо «Смерть у соборі»
Елiота у церквах, а «Соколину вечерю» за Бокаччо або «Трагедію людини»
Мадяча просто неба, на траві, серед дерев. І треба одного разу відчути,
як слухають цю історію під зірками кілька сотень чоловік. Колись я вважав,
що майбутнє за безсюжетним театром. Сьогодні я не такий категоричний. Я
за першою освітою філолог — і добре відчуваю літературний матеріал. Поганого
я органічно ставити не можу. Та ж «Блоха у вусі» — у своєму роді геніальна
п'єса. До речі, Ежен Йонеско колись назвав Жоржа Фейдо джерелом абсурду
— настільки тут над людьми панують майже сюрреалістичні обставини.
№212 05.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
