На початку квітня в прифронтовій Авдіївці пройшов Фестиваль сучасного українського кіно. Цей Фестиваль - черговий етап довгострокового проекту «Українське кіно на Донбасі», покликаного ознайомити з вітчизняним кінематографом жителів Донецької і Луганської областей. Проведення кінопоказів, крім своєї основної мети, допомагає глибше вникнути в гуманітарну ситуацію, яка складалася на Донбасі десятиліттями, зрозуміти психологію місцевого населення і, що дуже важливо, - нагадати цьому населенню, що його рідний Донбас - така ж органічна частина України, як Київ, Галичина або Буковина. Перш ніж розповісти, як сприйняли українські фільми авдіївці, слід сказати про своєрідність самої Авдіївки і її жителів.
Авдіївка розташована за 13 км від Донецька. Місто складається з двох районів - Старої та Нової Авдіївки. Окраїна Нової Авдіївки, забудованої багатоповерховими будинками, межує з полем - за лісосмугою, що оточує поле, розташований Донецький аеропорт. Поле заміновано, як і інші поля навколо міста, які межують з окупованої територією. На околиці Старої Авдіївки, що являє собою сектор приватних будинків, розташована знаменита Промзона, або Промка - місце частих бойових дій, за яким йде смуга нейтральної території. Поруч з Промкою, як і раніше, живуть люди.
Стара Авдіївка - найбільш обстрілювали район, хоча від артилерійських обстрілів постраждало все місто. Особливо масованими вони були взимку 2015 року. Тоді Авдіївка пережила справжнє пекло. Снаряди прилітали в центр міста, влучаючи у житлові будинки. Авдіївців залишилися без світла, опалення та води. Люди ховалися у підвалах, багато хто покинув місто. Магазини практично не працювали, містяни виживали тільки за рахунок гуманітарної допомоги. Заняття в школах припинилися - відпускати дітей на вулицю було дуже небезпечно, до того ж багато вчителів виїхали з Авдіївки. Школярі вчилися дистанційно - раз на тиждень приходили в школу за домашніми завданнями.
Напевно, будь-який житель Авдіївки, до якого ви звернетеся із запитаннями, з готовністю розповість про те, що довелося пережити. Люди тут поспішають виговоритися, вилити з себе пережиті страхіття, про які вони розповідатимуть знову і знову, навіть якщо розмова зав'язалася зовсім з іншого приводу. Навіть у найбільш буденній розмові вони можуть звернути на тему «як я жив під час війни». Багато з них так і кажуть: «Коли була війна...». Війна ще не закінчена, але нинішню відносну тишу вони сприймають саме так.
За кілька поїздок в Авдіївку мені довелося вислухати безліч оповідань. Що характерно - співрозмовники ніколи не скаржаться і не плачуться. Хтось розповідає спокійно, хтось емоційно, але всі говорять просто, без трагічного надриву, і в цій простоті звучить гідність людей, які не перетворилися на загнаних страхом істот.
Молода жінка розповіла, як у 2015-му відправила доньку-школярку до родичів у село неподалік, а сама залишилася в Авдіївці, щоб допомагати людям. Вивозила з міста літніх сусідів, носила воду стареньким, потім сиділа сама в порожній, темній, холодній квартирі, здригається від обстрілів - у підвал спускатися перестала: «Будь що буде, скільки можна...» Розповіла, як на вулиці загинув знайомий хлопчик, якому щойно виповнилося сімнадцять. «Це так жахливо, так страшно: вчора я його бачила, а сьогодні його вже немає».
16-річний хлопчик розповів, як по кілька годин вони всією родиною сиділи в підвалі. «Там темно, тісно, а у мене клаустрофобія, я ледве витримував ці години».
Жінка, шкільна вахтерка, згадувала, як у перерві між обстрілами вони з дочкою вибігли з підвалу, щоб піднятися в квартиру за продуктами. «І просто поруч із нашим парадним впала міна. Я крикнула доньці «Лягай!» і сама на землю впала. Дивом залишилися живі».
Як відомо, багато жителів Донбасу практично не асоціюють себе з Україною, орієнтуючись більше на Росію. Така орієнтація формувалася десятиліттями, і Авдіївка не виняток. Авдіївка - дуже непросте місто в сенсі настроїв його жителів «Сепарські» переконання особливо сильні були тут у 2014-2015 роках - сильні настільки, що їхні прихильники не дуже їх і приховували. До жителів, які мали проукраїнські погляди, волали або з погрозами, або із закликами отямитися. Деякі авдіївців подалися до лав «ДНР», зокрема, брали участь у боях за Донецький аеропорт (він, до речі, перебуває в управлінні Авдіївської міськадміністрації).
Погіршує ставлення до України і поведінка окремих наших бійців. Люди, що вирушають на війну з погано вираженою патріотичною мотивацією, дозволяють собі що до мирних жителів хамство, грубість, погрози. Не кажучи вже про випадки мародерства і пияцтва з усіма супутніми перформансами. Напевно, під час війни неправильно оприлюднювати подібні факти про захисників Батьківщини. Але не всі захисні однакові - і це теж факт І, на жаль, про такі факти доводиться чути досить часто. А відповідальність за поведінку бійців, які компрометують Україну в проблемному регіоні, охопленому гібридної війною, повністю лежить на їхніх командирах.
...Сьогодні в Авдіївці багато чого змінилося. Гуркіт гармат триває, але влучення у живі квартали практично припинилися. Місто стало швидко повертатися до мирного життя. Авдіївка тепер чиста, охайна, доглянута (загальну картину трохи псують розбиті дорожні покриття, але це біда всієї країни). Працюють магазини і міський транспорт - маршрутки і автобуси, а ось трамваї, як і раніше, не ходять, оскільки пошкоджені обстрілами дроти поки не полагодили, зате з'явилися сучасні комфортабельні автобуси, такі, як у Києві (на проїзних талончиках вартістю 4 гривні написано «Авдіївка - це Україна»). У місто повернулися мережеві супермаркети і банки. Нещодавно його відвідала французька делегація - розглядається питання про французькі бізнес-інвестиції. Але найголовніше - в Авдіївку почали повертатися люди: якщо в 2015-му населення становило менше 10 тис. осіб, то сьогодні - понад 20 тис. На вулицях дуже багато молодих пар і молодих мам із дитячими візочками (пам'ятаю, що мене вразила Авдіївка влітку 2015-го - порожнє місто без дітей). Авдіївці, звичайно ж, дуже пощастило з головою військово-цивільної адміністрації - цей пост займає уродженець Дрогобича Павло Малихін - який докладає багато зусиль для того, щоб життя городян пішло в комфортне русло, але й самі авдіївців роблять для цього чимало.
Сепаратистські налаштовані громадяни теж вщухли - хтось зачаївся, як і раніше чекаючи приходу своїх «хлопчиків», а хтось, «подобрішав» від української гуманітарної допомоги, почав ставитися до своєї Батьківщини набагато тепліше. Є, безумовно, серед авдіївців і розумні люди, які не тільки самі не ходили на фейковий референдуми, а й інших відмовляли, переконливо аргументуючи, чому Донбас не виживе у своєму бажаному автономному плаванні. Є люди, які переїхали сюди з окупованих Донецька і Горлівки - просто тому, що хочуть жити в Україні. Деякі з них стали добровольцями української армії.
В Авдіївку з Донецька періодично приїжджають проукраїнські активісти, щоб взяти участь в оригінальному флешмобі: запуску величезного прапора України, який прикріплений до повітряних куль. На кулях усі охочі - військові та жителі Авдіївки - пишуть послання окупантам («Донецьк - це Україна» тощо) - після чого прапор під звуки державного гімну піднімається в повітря і летить у бік окупованих територій. Збити його з землі практично неможливо: легкі кульки, що перебувають у постійному плавному русі, - погана мішень. У перехопленнях телефонних розмов сепаратистів, здійснених нашими бійцями, чутно, як ті сваряться щодо невловимого «укропського прапора», називаючи його «зачарованим». Ініціював ці запуски колишній житель Донецька, який кілька років воював добровольцем на боці України.
Взагалі українська складова на офіційному рівні сьогодні розвинена добре. У самому місті, у дошкільних і навчальних установах проходять різні заходи, на яких звучить українська музика, а діти і дорослі виступають у вишиванках і віночках. Проходять Шевченківські дні, у коридорах загальноосвітніх шкіл висять лайт-бокси «Живи і вчися в Україні» (та й взагалі оформлення українською символікою кабінетів і вестибюлів тутешніх шкіл мало відрізняється від подібного дизайну шкіл інших регіонів країни). Але все це аж ніяк не означає, що «українська» самосвідомість опанувала умами переважної більшості жителів Авдіївки.
У багатьох у головах безнадійно застряг «совок». І це стосується представників не тільки старшого, а й середнього покоління, включно з окремими вчителями. Судячи з того, що говорять деякі школярі, вчителі не намагаються розвіяти помилки про російсько-українську війну, про «ДНР» і російську агресію, вкладені у свідомість дітей їхніми батьками і російським телебаченням, яке, як і раніше, залишається тут дуже затребуваним. Деякі люди намагаються мислити самостійно. Вони дивляться і російські, і українські телеканали, щоб прояснити для себе істину, яка є посередині. Їхній висновок звучить так: «Брешуть і ті, і інші. Ми живемо тут і знаємо, що діється насправді».
Ось так виглядає ситуація в Авдіївці, характерна, загалом, для всіх прифронтових міст. І питання битви за розуми населення цих міст стоїть дуже гостро, оскільки побороти армію ворога простіше, ніж його ідеологію. Підвищення рівня життя, тобто економічний аспект, безумовно, дуже важливий для формування здорового патріотизму. Але головним і, по суті своїй, незамінним аспектом у цьому процесі завжди була культура - саме вона формує національну самосвідомість, від якої залежить і рівень патріотизму зокрема.
Як відомо, одним із найсильніших і дієвих способів впливу на свідомість, на формування мислення і світосприйняття є кінематограф. Жителі Донбасу мають уявлення про сучасне українське кіно таке незначне, як і володіння українською мовою. Тобто мізерне. Київські та місцеві ентузіасти-просвітителі за власною ініціативою влаштовують точкові кінопокази, але загальну картину вони не змінюють. По-перше, такі покази зазвичай проходять тільки в тилових містах зони АТО, по-друге, збирають вони гнітюче малу кількість публіки. У тутешньому прокаті, зрозуміло, йдуть і голлівудські фільми, але основна маса жителів воліє вживати кінопродукт не виходячи з дому, де їх чекають нескінченні зустрічі з російським телемилом. Іноземні серіали вони, звичайно, дивляться теж - і на цьому список кінопереваг переважної більшості населення і тилових, і прифронтових міст Донбасу вичерпується. Додайте до цього неповсюдне мовлення українських телеканалів у прифронтових містах, і можна вважати, що в битві за світогляд жителів Донецької і Луганської областей ми не переможці.
Водночас точкові кінопокази виявили глядацький інтерес до українського кіно. Я особисто з’ясувала це ще в 2015-му, коли їздила з показами вітчизняних дитячих фільмів для дітей, які живуть у зоні АТО. Ці сеанси підтвердили відому істину: немає кіно «нашого» і «не нашого» - є кіно якісне і неякісне. Діти з великою увагою і цікавістю дивилися «Трубача», повнометражний мультфільм «Бабай», мультсеріали «Моя країна Україна» і «Пригоди Котигорошка та его друзів» і добряче нудилися на перегляді «Івана Сили», який справді дещо нуднуватий для адресної аудиторії.
Тоді у мене і з'явилася ідея проводити кінопокази на регулярній основі у населених пунктах всього Донбасу, включно з прифронтовою зоною. І не тільки для дітей, а й для тих громадян нашої країни, яких все-таки не хочеться списувати у «втрачене покоління». Організувала проект «Українське кіно на Донбасі», постійну підтримку якому надає Держкіно України.
«Фестиваль сучасного українського кіно в Авдіївці» - черговий етап цього проекту (попередні пройшли в Слов'янську, Краматорську та Торецьку). Програма Фестивалю містила дитячі фільми (художні «Трубач» і «Сторожова застава», анімаційні «Микита Кожум`яка» і «Моя країна Україна»), документальні стрічки («Будинок «Слово», «Школа №3», «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» і «Війна химер») і повнометражний фільм для дорослих (комедії «Хвороба кохання» і «DZIDZIO Контрабас», історичний бойовик «Червоний» і військова драма «Кіборги»). Велику допомогу в організації показів надала авдіївська ВЦА - без синергії з місцевою владою організовувати заходи, мета яких - залучення місцевого населення, вкрай складно. Я, звичайно ж, не очікувала, що місцеве населення стрімголов кинеться масово дивитися українське кіно. По-перше, як уже зазначалося, воно тут відомо мало; по-друге, перегляд кіно на великому екрані в принципі - далеко не найбільш улюблений вид дозвілля тутешніх жителів, по-третє, авдіївців від таких переглядів за чотири роки відвикли - у місті немає жодного кінотеатру, і до війни нечисленні кіномани Авдіївки їздили у вихідні в кінотеатри Донецька, дістатися якого тоді можна було за 20 хвилин, а зараз цей шлях займає кілька годин (і справа не тільки в труднощах цього шляху); ну і по-четверте, більшість жителів Авдіївки (і не тільки її - на жаль, це характерно для більшості населених пунктів України) дуже інертна: з налагодженого графіка «дім-робота-дім + телевізор або посиденьки з друзями» вибиватися ніхто не поспішає.
І тим цінніше були глядачі, які приходили на сеанси (до речі, як би там не було, глядачів в Авдіївці було більше, ніж у розпещених культурними гастролерами Слов'янську і Краматорську). З'явилася навіть своя публіка - люди, які приходили на покази щовечора. Завсідники розповіли, що дуже скучили за кіно на великому екрані, що багато чули про «Червоного» і «Кіборгів», тому й хотіли їх подивитися (шукали навіть в Інтернеті, але не знайшли). «Червоного» довелося демонструвати двічі - на прохання глядачів, які не змогли подивитися його в день показу. Фільм представляв виконавець однієї з головних ролей (льотчика Гурова), актор Олег Шульга, який сам свого часу добровольцем воював в АТО. Олег представляв не тільки свою картину, а й інші фільми, багато розповідаючи про сучасний вітчизняний кінопроцес. Фільми ми презентували українською, українською ж Олег відповідав на запитання глядачів після показу «Червоного» - і через деякий час вони почали ставити запитання теж українською. І «Червоний», що розповідає про те, як воїни УПА, заслані до ГУЛАГу, підняли там повстання, і «Кіборги» були добре прийняті авдіївцями. «Кіборги» вразили насамперед тим, що всупереч очікуванням фільм виявився не пропагандистським. «Мені фільм дуже сподобався, - сказала одна з глядачок. - Він чесний і відображає думку обох сторін». Інший глядач зізнався, що побоювався йти на «Кіборгів», думаючи, що це військовий бойовик, «а військових бойовиків нам і в житті вистачає щодня. Але з'ясувалося, що це - фільм-роздум, який багато про що змушує замислитися. Мені він дуже сподобався».
На дитячих показах були повні зали - юних глядачів організовано приводили вчителя. Усі без винятку дитячі фільми були прийняті з повним захопленням (деякі діти навіть підбігали після перегляду, щоб сказати, як їм сподобалася та чи інша картина). Відрадно, що на перший же дитячий показ «Микити Кожум’яки» школярів привели цілеспрямовано: вони давно хотіли подивитися саме цей мультфільм. Особливо приємною була подяка від батьків, які зізналися, що можливість нарешті подивитися хороші дитячі фільми на великому екрані - справжнє свято, якого до цього їхні діти були позбавлені.
Як підсумок можна сказати, що знайомство авдіївців із сучасним вітчизняним кінематографом пройшло під знаком «плюс» - вони відзначили, що не очікували того високого рівня, на якому, виявляється, перебуває українське кіно (наводячи за приклад фільми «Червоний», «Кіборги» і «Сторожову заставу»), а сам Фестиваль став нехай не масштабною, проте подією для Авдіївки - інформація про нього активно поширювалася в соцмережах, написала про нього і місцева преса.
