Звичайно з фестивальних вистав, як із мозаїки, складається портрет, який дозволяє до його родового імені додати прізвиська, екселенції, дражнилки. Торішній Цюріхський — «новаторсько-пенсіонерський у китайському соусі» — на честь прекрасного мюзиклу у виконанні ветеранів Бродвею і трьох театральних груп із Китаю; Катовицький — «трагічний» — усі вистави поставлено за трагедіями, Белградський — «акторів- ченців» — майже в усіх виставах актори молилися ортодоксальними та свіжоскладеними текстами. З Авіньйонським фестивалем складно. Ніхто не зміг подивитися всю програму. В основній за 22 дні — 28 вистав. У програмі «ОF» 532 вистави, які проходять на 111 майданчиках. До цього додайте ранкові саморекламні проходки театральних труп і вечірні міні вистави скрізь, де це можливо, суворо за чергою. Місто поглинуте театральною стихією і раде їй. Ціни в готелях зростають вдвічі й місць немає. Ресторани гримлять посудом з ранку до ночі. Місто б не відмилося від афіш, якби їх наклеювали на стіни. На картонках середніх і маленьких, рідко в розмір повного аркуша, як картини на мотузках химерними гірляндами, іконостасами, самоутвореними колажами, вони розцвічують місто призовною таємничістю театру. І все ж у сяючій строкатості фестивалю була компонуюча домінанта. Авіньйонському фестивалю — 60 років! Ювілейна програма зібрала зірок першої величини.
«Ефемерність» — нова робота Аріадни Мнушкіної. Протягом восьми годин із величезної кількості епізодів життя безлічі родин тчеться полотно з родинним портретом людства. Всі люди є однією родиною — думка проста й конкретна. Тисячоліттями не засвоюється! Осяяння, яке народжується від вистави, безперечно додає світла на шляху до її розуміння.
У попередній виставі режисера «Мандрівники» ця ж тема досліджувалася на долях емігрантів-нелегалів. Вони гинуть у водах, під колесами, на огорожах із колючого дроту, тікають від насильства, вони життям своїм оплачують право кожної людини на свободу, гідність і рівність. Постановлений прийом у обох виставах один. Всі сцени виконавці грають на рухомих платформах, які рухають незайняті в них актори. Але якщо в першому випадкові таким чином створюється образ безперервного бігу, то в другому героїв і їхні проблеми представлено для розгляду з усіх сторін. Проте, постійним у будь-яких місцях показу вистав театру «Дю Солей» залишаються відкриті для глядачів гримувальна та театрально-польовий буфет страв із п’яти з акторами в ролі офіціантів і самої Мнушкіної, як шеф-кухаря та головного розпорядника.
Із солодкої патоки небуття через насильство, нерозуміння, жорстокість, до смерті з обважнілою квадратною головою — ось і все, що називається життям. Цей сюжет буквальними образами розповідає Ромео Касталуччі у виставі «Гей, дівча!»
Після півночі в старовинному соборі біля вівтаря зі стікаючої маси звільняється тіло. Юна істота майже губиться в тумані. Меч на лляному полотні розжарюється, запах горілого веде ЇЇ. Вона підносить меч, одягається в полотно з хрестом, який прогорів від меча, та починає бій зі злом. Спочатку перемагаючи, викликаючи натхнення, після першої ж поразки виявляється зрадженою, побитою й вигнаною. Голова — портретна копія акторки в подвоєному розмірі, в фіналі збільшена ще вдвічі, переноситься на чорний тулуб негритянки. Знову дослівно: голова пухне, тіло чорніє від жорстокості. Натовп озвірілих мужиків жене її колом за сміливість, за мужність і за жіночність також. «Жанна, Анна, на, а...»
І в цей момент три скляних кола — кришталеві мрії — зриваються з-під купола й розбиваються вщент.
У хепенінгу Родріго Гарсіа герої — арабські юнаки, які живуть у пилюзі на смітнику. Пустують, кепкують один з одного. Цмулять пивце, сідають у коло й починають терти. Сленг точний: із тертя займається полум’я — бійки. Безцільні та безрезультатні. Перемир’я, танець. Не життєдіяльність, а існування в людському тілі. Тупість буття породжує потворність життя. Немовби в наркотичному безумстві, тіла починають метушитися на сцені в ритм із бочками, які збісилися — барабанами. Юнаки оголюються, обливають один одного кетчупом, олією, обсипають борошном, обкладають колами тіста — сира в розмір сцени піца починає пузиритися й закипати. Люди — їжа для хробаків, яка швидко псується, і все! Потім кожен вимиється, переодягнеться в чисту білизну й прокоментує свою світлину періоду дитячої невинної наготи. І всі поставлять одне й те ж запитання: чому всі народжуються однаковими, але хтось у бруді й голоді, а хтось із самого початку обдарований розкішшю людського буття? Виявляється, не така вже дрібничка — нерівномірне володіння цивілізаційними благами. Так було завжди. Але сьогодні «будиночок — Земля» став дуже маленьким. Незграбний рух Чорнобиля зачепив сусідів на іншому кінці планети. Чи є шляхи до загальнолюдської рівності? Хлопчиська на смітнику сперечаються про це. Чи думають про це на вершинах влади?
Прекрасна Саша Вальц про те ж — цивілізація й людина не сумісні. Плоди мрій, невтомна творчість, пошуки й праця людини виявляються покаранням і прокляттям. Виставу «Інцидент» зроблено в новомодному стилі дизайн-театру і вона гралася в напівтемряві ангару для літаків.
Місця дій: срібна сфера — всередині подушки та телевізор; холодильна камера, анфілада кімнат із вітринними вікнами, прозорий куб, дерев’яна клітка, паралелепіпед із стрічковим вікном за периметром, перехідний майданчик із заґратованою діркою в підлозі в другому, оперезаному сходами рівні.
По кутках ангара на світних підвісках шість гойдалок-маятників, у центрі виконробська будка, як знаменник під кучерявим чисельником. Цей декораційний дріб у фіналі стане цілим, коли, кинувши всі забави та сурогати буття, люди помітять втрату дитини.
Ця подія набуває масштабу краху мотивів життєдіяльності. Будівельний майданчик цивілізації рухом гойдалок-маятників відбиває останні секунди. Втрата майбутнього означає забуття минулого й смерть сьогоднішнього. Всі акценти концентрують увагу на точці збору акторів. Глядачі, які до того курсували різними місцями дії, приєднуються до них. Ангар стає безбережним, а всі, хто в ньому перебуває, виявляються жменькою людей — посланцiв людства, місія яких — знайти дитину.
Пошуки сенсів буття, паростків завтрашнього в щоденному, незнищенність минулого, відповідальність перед миттю й вічністю, — різкі питання, тонкі нюанси, творили послання ювілейного Авіньйонського фестивалю. Слова його відгукнуться й не лише в театральному світі. І, можливо, ще більш точним стане воно завдяки виставам, що дискутують із формою та принципами організації Авіньйонського Анти- авіньйонським фестивалем у передмісті Парижа.
Оренда приміщень, прийняття зобов’язань на рік уперед для участі в знаменитому фестивалі не по кишені молодим і експериментуючим трупам. Та й навряд їм удалося б компенсувати витрати, а тим більше досягти прибутку пошуковими роботами. Проте, без фінансової підтримки експерименти в театрах будь-яких країн неможливі!
Єдина побачена мною на антифестивалі вистава за п’єсою С. Мрожека «У відкритому морі», розмотуючи обгортки відірваності виявляє власне й цілком оригінальне прочитання сучасної класики. Ті, хто вмирає від голоду в рятувальній шлюпці, яка гойдається на хвилях після корабельної аварії, цілком свідомо вирішують з’їсти одного заради виживання інших. Звичайно, особливої гостроти набуває сама постановка такого питання. У цьому випадку залишитися людьми пропонується через перетворення вбивства на ритуал рятувального жертвопринесення. «Краса врятує світ?» — звичне твердження стає запитанням, а відповіддю на нього звучить сміх творців — учасників вистави. Чи врятує антифестиваль паростки нового в театрі? Відповідь за досвідченим і недосвідченим глядачем, за професійним і наївним, вимогливим і великодушним! Бо єдине без чого не існує театр — не сцена, не текст і навіть не актор, а ЙОГО величність глядач.
