Театр української еміграції — явище мало нам знайоме, мало вивчене, яке фактажно і концептуально поки що не увійшло в історію українського сценічного мистецтва.
...По закінченню Другої світової війни на терені розділеної союзниками Німеччини — в англійській, американській та французькій зонах, де в таборах для переселенців скупчилися сотні тисяч недавніх громадян СРСР, буяло сценічне життя. Досить назвати першокласні драматичні колективи, якими керували Володимир Блавацький та Йосип Гірняк або Український оперний ансамбль в Мюнхені, яким диригував Богдан П’юрко... Через якихось чотири- п’ять років спорожніли колишні фашистські військові казарми, в яких довелося таборувати вигнанцям, і благенькими пароплавами вони попрямували до США, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини тощо. Слава Богу, — говорили вони, — ми врятовані від Сибіру, від ГУЛАГу! На нових землях, навіть втративши можливість своєю професією заробляти на життя, театральні митці продовжували вечорами — після денної виснажливої роботи на фабриках, підприємствах, заводах — збиратися на репетиції, готувати вистави і спілкуватися з глядачами. Випуск однієї постановки в таких «самодіяльних» умовах тривав в середньому рік. Грали ту виставу від одного до трьох разів — у залежності від кількості потенційних глядачів у даному місці скупчення українців... Так було від 50-х до 70-х та 80-х років. Поступово відходили в інший світ ентузіасти, а нові покоління українців усе гірше знали рідну мову і з меншим сантиментом ставилися до можливості побачити на сцені вітчизняну виставу. Але в історії театру не повинна померти згадка про час боротьби діаспорного театру за право опановувати європейську сучасну драматургію та виходити на діалог із рідним людом. Врешті на кону емігрантських колективів у сумарності своїй ішли дуже цікаві за тематико- стилістичними особливостями твори.
... Навіть якщо ти перегорнув стоси виданих у діаспорі книжок про мистецтво «переселеної музи» та газетних підшивок, де крізь статті й рецензії постає картина захисту акторами і режисерами своєї професії, не матимеш такої насолоди, як від особистого чи листовного спілкування з учасниками цього процесу. Одним із таких «поводирів» став для мене актор Антон Рибицький із Мельбурна (Австралія). Це йому належить честь недавнього знайдення на моє прохання архіву (хай і невеличкого) Марії Малиш-Федорець — відомої героїні Театру Миколи Садовського, яка емігрувала по Другій світовій війні до Австралії (дивись «День» № 7).
І от ім’я ще однієї артистки, з якою, як і з М. Малиш- Федорець, довелося працювати А. Рибицькому. Це оперна співачка Євгенія Павловська. У словнику «Митці України» її прізвище не згадується. Проте австралійська «Енциклопедія української діаспори» про неї пише: «Павловська Євгенія, дівоче прізвище Безпалова. Народилася в Києві (правильно — в селі Сушки на Київщині — В.Г. ) 1913 року, померла в Мельбурні 1965 року; співачка-сопрано.»
Вона вчилася в Київській консерваторії, співала на сцені Оперної студії при консерваторії переважно в операх класичного репертуару. Співала Є.Павловська і в Оперному театрі в той період, коли Київ окупували фашисти. Згодом вона працювала у Львові, зайнятому німцями. Це вже був транзит перед еміграцією. Так диктувала складна особиста доля...
У Німеччині в містах Богторні та Райне Павловська грала в музично-драматичному театрі «Ренесанс» під керівництвом Григорія Ярошевича-Манька. Про цей колектив у діаспорному збірнику «Наш театр» сказано: «З 1945 до 1949 року театр об’їздив усі табори скитальців, дав 502 вистави: п’єси і концерти.»
В Австралії, концертуючи в Мельбурні та Ессендоні, співачка здобула велику пошану й любов української громади та австралійської публіки. Працювала в організованому М. Малиш-Федорець «Музично-драматичному театрі-студії при Об’єднанні демократичної української молоді», де 1955 року співала партію Панночки в «Майській ночі» за М. Гоголем та грала Уляну в «Сватанні на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка. В музичному театрі ім. М. Лисенка співала Катерину в однойменній опері М. Аркаса (1962) і Сільву в однойменній опереті І. Кальмана (1964).
«Моє знайомство з Євгенією Павловською відбулося в 1947 році, — пригадує Антон РИБИЦЬКИЙ. — Це було в місті Ганновері, де, як і по інших містах Німеччини, в спеціальних таборах жили й чекали вирішення своєї долі українці. Загальна кількість їх була такою великою, що сумарно це могла б бути якась ще одна «молодша» Україна. Галичани і східняки, люди найрізноманітніших професій: учені, політики, митці, робітники й селяни, службовці. Поодинці та з родинами, з дітьми. За п’ять років до переселення за океан табори перетворилися на мініатюрні держави з добре відпрацьованою системою обліку та управління, соціального забезпечення, освіти, духовного та релігійного життя. І, безумовно, культурного буття. В кожному таборі існував клуб, на сцені якого регулярно виступали як професійні митці, так і учасники самодіяльних гуртків.
Діяв у Ганновері й театральний колектив, а при ньому функціонувала театральна студія, до якої після серйозної перевірки на професійну придатність прийняли й мене. Керував студією режисер Сидір Іванович Терлецький, колишній актор Чернівецького театру. Строгий, вибагливий, він добре знав свою справу, і ми всі його любили та поважали. Як говорять, довірливо йшли за ним. Усі вистави студії проходили на професійному рівні.
... Я вчився на другому курсі. На сцені нашого клубу йде репетиція (ми говорили «проба») вистави «Казка старого млина» С. Черкасенка. Раптом у залі з’являється симпатична молодичка з чарівною жіночною усмішкою. В руках вона тримає дбайливо загорнуте немовлятко...
— Добридень, панове! Даруйте за те, що перебила вашу роботу. Мушу оглянути сцену і зал. Я співачка. Моє прізвище Євгенія Павловська. Завтра співатиму на вашій сцені...
Ми всі, зачаровані видінням чарівної артистки, вигукнули: «Дуже раді!»
...З п’яти тисяч наших таборян ощасливлено було 400 глядачів (за кількістю місць в клубі). Десь хвилин за двадцять до початку концерту, призначеного на 19.30, я зайшов за куліси й там відразу наткнувся на пані Євгенію. Вона була в українському сценічному вбранні, на обличчі — легкий грим, а в руках — знову той же дбайливий згорток із немовлям. І раптом чую: «О, я вас пізнала! Дуже прошу допомогти мені, доки я співатиму».. І немовля перекладається до моїх рук.
— Це моя наймолодша донечка Вероніка. Їй шість місяців. Як забажаєте чекати, то після 16 років можете стати моїм зятем.
Я відповідаю подякою за довір’я і на дві години застигаю в позі чи то молодого люблячого батька, чи нареченого, що поклявся чекати 16 років — із дитиною, притисненою до грудей (добре, що вона не плакала). Зачарований, слухаю божественний спів, милуюся голосом Павловської. Репертуар пані Євгенії був переважно український. Аплодисменти зривалися в кінці кожного номера, мов сполохані птахи. Співачку викликали «на біс»... А повернувши в кінці концерту «наречену» мамі, заробив від «тещі» поцілунок вдячності в щоку...
Хто б міг подумати, що попереду на мене чекає радісне сценічне партнерство з Євгенією Павловською, години спостереження за її унікальною природністю існування в образі, а отже, і мого власного навчання поруч з нею? Вдруге ми зустрілися в Народному домі австралійського міста Мельбурн. І хоча моїй «нареченій» Вікторії було вже вісім років, її мама залишилася такою ж юною обличчям і серцем. Її привабливість діяла миттєво на різній відстані — чи вона поруч із вами, чи вона на сцені, а ви в глядачевому залі — це великий Божий дар для артиста. Мені довелося повинитися перед Євгенією — мовляв, не витримав перевірки часом і не зберіг вірність Вероніці. На той час я вже був одружений із моєю коханою до сьогоднішнього дня Зоєю (це сталося ще в Ганноверському таборі) і у нас народилася дочка Юлія... Павловська жартома мене посварила: «Всі ви чоловіки такі!» й великодушно простила...
Нас кликала сцена. Це духовно єднало, давало повне взаєморозуміння. У роботі Євгенія була скромною, не хизувалася своїм напрацьованим роками досвідом, не чіплялася, як це у декого буває, із зауваженнями чи звинуваченнями, що, мовляв, ті, що поруч, зіпсували їй щось на сцені. Ніколи не ображала подібним чином. Хоча, дійсно, в наших очах була взірцем майстерності, примадонною сценічного чару. І в співі, і в драматичних монологах — талант! А коли на сцену виходила ще й Марія Євгенівна Малиш-Федорець (як, наприклад, у «Сватанні на Гончарівці»), я відчував себе на вершині творчого щастя. Сам себе не пізнавав. Здавалося, мене щось піднімало над коном, і я, мов уві сні, вільно пливу у примарному просторі фантазії...
Гадаю, що особисте життя Євгенії не було легким. Вона мала трьох дітей — старші — Інна та Юрко, народжені до війни, молодша Вероніка — післявоєнна дитина. А вже це для артистки був неабиякий клопіт у той позбавлений певності час. Хоча, розумію, її життєлюбна й жертовна натура була повернена до дітей сонячним боком. Мабуть, не влаштовував її і спорадичний характер вокальних виступів. А хто з нас тоді міг би похвалитися гармонією життя? Раділи одному — живими вирвалися з вогненного кільця переслідувань...
Іванна Сірко, яка близько знала артистку, залишила про неї схвильовані спогади. В них є такі рядки: «Мистецький шлях Євгенії вкритий труднощами, але, з другого боку, Бог щедро обдарував її. Вміла всевладно чарувати, милим словом захопити, непересічною красою привабити, а, крім того, була втіленням бурхливої енергії. Нерідко доводилось їй пробиватись крізь життя, напружуючи всі сили».
Павловська прожила мало. У 52 роки Євгенію звела в могилу невиліковна хвороба. У 2005 році виповнилося чотири десятиліття з дня смерті співачки. Вона дуже любила Київ, де вчилася і вперше вийшла на сцену. Хочу, щоб кияни згадали славну дочку України. x
