Звично іменувати «автором» творця художніх цінностей тієї або іншої форми — картини, музики, роману, вірша... Авторство — це індивідуальна, глибоко інтимна праця, що часто спирається на підсвідомість і яку надихає активна потреба творця висловитися, публічно звернутися до людей iз тією або іншою думкою, істиною, болем. «Не можу мовчати!» — говорив класик.
А чи має право на авторство актор? Той, чия індивідуальна творчість так жорстко пов’язана з уже написаним текстом ролі, з домінуючою концепцією режисера, з партнерами, технічною обслугою вистави? Здавалося б, актор стриножений, спутаний безліччю взаємозв’язків, взаємозалежностей, компромісів, а іноді й «наступань на горло власній пісні». Проте...
Проте, як відомо, світовий театр аж до кінця ХIX століття тримався саме на авторстві провідного актора, виконавця центральних ролей. Власне, з таких акторів-лідерів і сформувалася нова театральна професія — режисер. Принаймні в Україні та Росії, там, де почуття — цей акторський базис — первинне в сприйнятті й відтворенні світу — М. Кропивницький, М. Садовський, Л. Курбас, К. Станіславський, В. Мейерхольд, Є. Вахтангов. Розумна Європа пішла в цьому режисерському напрямі дещо іншим шляхом, через аматорів-знавців сцени, через теорію театру — А. Антуан, О. Брам, Л. Кронеїс, Е. Піскатор, Б. Брехт.
Але й у режисерську епоху зберігався тип великого актора-гастролера, який, граючи головні ролі в різних театрах багатьох країн із чужими партнерами, був по суті автором ролі, підпорядковуючи виставу собі не через примху генія, а за правом таланту. Павло Орленєв, Микола Ходотов, Мамонт Дальський (Росія), Сара Бернар (Франція), Елеонора Дузе, Томмазо Сальвіні (Італія), Ваграм Папазян (Вірменія) — їх було багато.
Навіть за радянських часів в Україні практикували виїзди А. Бучми, Н. Ужвій, Ю. Шумського в обласні театри з їхніми «коронними» авторськими ролями з «Украденого щастя» або «Платона Кречета».
А як сьогодні з акторським авторством ролі? Близький приклад — Анатолій Хостікоєв (Київ, Театр ім. І. Франка) у ролі Кіна IV, однойменна п’єса О. Дюма/Г. Горіна. Щоправда, в тих випадках, коли актору належить авторство вимріяної ролі, йому, як правило, доводиться братися за режисуру вистави загалом. Сьогодні інакше не можна. Сучасний глядач вихований на принципах сценічного цілого, акторського ансамблю, хоч охоче прощає огріхи вистави заради захоплення від гри свого кумира. А кумирами погані або навіть просто хороші актори не бувають. Ними стають таланти видатні, великомасштабні майстри сцени. Ось як Жан Мельников у ролі короля Ліра на сцені Дніпропетровського російського драматичного театру ім. М. Горького. Перший варіант ролі Мельников зробив із молодим режисером Вадимом Пінським. Глядач захоплено прийняв роботу обох. Дніпропетровський «Лір» став подією в Україні. Незважаючи на деякі неточності, зауважені критикою, це була цілісна, ансамблева вистава, хоч і трохи громіздка. Вистава про те, яка мінлива людська доля, як вона грає життями, немов у кості, як вона крушить навіть наймогутніших людей, як добрими намірами вимощена дорога в пекло...
Жан Мельников сяяв у головній ролі, купався в променях заслуженого успіху, але... Деякі думки актора про свого героя, що нагромадилися в процесі репетицій, залишилися нереалізованими на сцені — режисер не відібрав їх до вистави. І актор дисципліновано підкорився. Час минав. В. Пінський залишив посаду головного режисера горьківців і поїхав до Донецька. Театр треба було підхопити. І чорне крісло художнього керівника знайшло народного артиста України Жана Олександровича Мельникова. У вирі нових турбот лірівська недосказаність усе ж не відпускала, мучила, як недограна гама... І у Мельникова визрів задум нової сценічної редакції вистави. З шести різних переказів Шекспіра (від М. Гнєдіча до Б. Пастернака й О. Сороки) артист відібрав той нюанс, який найбільш точно передавав його власні думки, пристрасний біль сучасника щодо поділу держави, засилля пороків, глухоти багатіїв і влади до страждань убогого народу, відступництва і зради найближчих людей, жорстокості як норми відносин у всіх прошарках суспільства від верху до низу, зухвалого зневаження людської гідності й марних жертв міжкланових ворожнеч.
Мельников не вибирає генеральної, домінуючої теми. У новому варіанті вистави, яку він тактовно перейменував на «Трагедію про короля...» (підказала напіввідкрита книга), артист висловлюється відразу про все це, немов поспішаючи скористатися багатством значень геніальної драматургії. Бо іншого такого випадку в акторській долі може і не бути. А в сучасній драматургії (де вона?) шукати подібний рівень глибини і філософії марно. Ця ревна сповідальність артиста в ролі, його абсолютна правдивість і щирість у найпафосніших моментах, простота і виразність його інтонацій — головна сила «Трагедії про короля...». У цьому нібито «ничего-не-игрании» могутньо звучить велика особистість не тільки давнього легендарного Короля, але й сучасного артиста з активною небайдужою позицією і пристрасною вірою в можливість достукатися до людських сердець і розбудити душі від сну. Мельников уникає знаменитого божевілля Ліра. Буря — це не паніка королівського розуму, а розгардіяш світу. Це світ збожеволів, а король просто піднявся над світом і тому сміє називати речі своїми іменами. Ось світ його і не приймає.
Мимоволі автору нинішньої інтерпретації образу Ліра довелося зайнятися режисурою вистави загалом. І сценічний світ захитався не гірше бурі — в ньому сяяли блискавки філософських прозрінь постановника і набігали хмари невиразності, чужорідностей, приблизностей. Проте зумовлених благородними намірами режисера Мельникова. Наприклад, величезний текст п’єси Шекспіра скорочено до двох iз половиною годин сценічного часу, залишивши іншим персонажам по суті тільки фабульні дії. Це природно, якщо могутній акцент зосереджується на Лірі. Але в цих скороченнях і квапливому виконанні талановитих молодих акторів Якова Ткаченка (Едгар) і Олександра Голубенка (Едмунд) загубилася доленосна для братів і батька Глостерів інформація про те, що лист сина проти батька — фальшивка, зготована інтриганом. І тоді глядач має право думати, що Едгар (бідний Том) зовсім не такий чистий душею й цілком справедливо вигнаний батьком (у м’якому, душевному виконанні Віктора Баєнка). До речі, і найстаршому Глостеру не вистачило тексту в сцені спроби самогубства. Помітно «засохла» і роль блазня, стала малозрозумілою його функція при королі. Потьмяніла ревнива смертельна боротьба сестер Гонерильї (Н. Новостройна) і Регани (Л. Вороніна) за кохання Едмунда. Але, проте, такий задум постановника. Дуже ріже очі груба театральна бутафорія, всі ці нерухомі «палаючі» факели, шоломи з пап’є-маше, хиткі «кам’яні» вежі й брязкіт (а не гуркотіння) ланцюгів «звідних мостів». Для сучасного глядача, який навчився прочитувати образи з умовності, напевно, було б більш переконливим дійство на абсолютно порожній або навіть «роздягнутій» сцені, ніж на наївних підробках каменів і замків. Різкий контраст між цією бутафорською штучністю (що позначається і на грі деяких акторів) і приголомшуючою правдою відкритих пристрастей короля — головна суперечність вистави.
Є й інші. Тактовний колега Мельников залишив у виставі чимало фрагментів режисури Пінського (зокрема, це перша сцена поділу держави). Адже сьогодні виникав інший Лір, а відповідно й інша, зовсім інша вистава, а не латання старих, втрачених раніше можливостей. Тим часом власні режисерські привнесення Мельникова вельми оригінальні, сміливі й емоційно сильні. Зловісним, хворобливим рефреном вистави стає прохід сліпих і убогих авансценою, побиття ними Ліра в сцені бурі. Серед них є дівчинка, яка як мертва падає від виснаження. Приголомшений смертю дитини Лір намагається її поховати, але помічає ознаки життя і підхоплює дівчинку на руки, захищаючи собою. У фіналі режисер вбиває всіх, у тому числі й Едгара. І це не розхожа думка, що «у Шекспіра в кінці завжди гора трупів». Його король Лір бродив серед мертвих на полі бою — це всі його діти, його народ, померлий, вимерлий, полеглий. Жахлива пересторога!
Виставу починає і закінчує наш сучасник, Обличчя від театру, він же блазень (Володимир Жевора).
Горьківці не вишивали ефектних візерунків на канві Шекспіра. Вони знайшли в цьому джерелі невичерпної мудрості нову крихітку істини. І навіть не крихітку — адже глядач вистави «Трагедія про короля...» збуджується і відчуває прилив душевної енергії від особистого, проникливого звертання до нього (до кожного!) короля Ліра. Виникає відчуття власної причетності до долi держави, до вічного зв’язку часів. І тому актор Жан Мельников має право на велике щастя авторства ролі шекспірівського Ліра.
