Виставка «Відреставровані твори з музеїв України», представлена
в Музеї російського мистецтва, одночасно вражає різноманітністю й зворушує
щирістю.
Навряд чи ще десь на одній виставці можна побачити унікальні
ікони початку XVIII століття Йова Кондзелевича (ще й не з одного, а одночасно
з двох зібрань — Волинського краєзнавчого та Львівського національного
музеїв), «Весняні квіти» Катерини Білокур (Яготинський історичний музей),
«Садко» Михайла Врубеля (з Горловки), акварель Волошина з коктебельського
меморіалу, унікальну японську графіку з музею Ханенків, офорт Тараса Шевченка
(київський музей Шевченка) і віко єгипетського саркофага IV — I століть
до н.е. Але експозиція эклектична лише на перший погляд, оскільки всі ці
шедеври — товариші по нещастю: з когось видалено «щільні поверхневі забруднення»,
когось підлікували, «дезинфікувавши» плями плісняви й дірки, проїдені шашелем,
на комусь «виправлено деформації», закріплено грунт, видалено записи авторського
живопису. Часом опис експоната нагадує звіт чарівника про чесно зроблене
диво: «Очіпок. ХIХ ст. Україна. Реставратор Т. Морозова. Стан до реставрації:
забруднення, наскрізні чорні плями плісняви; деформація, зруйновані шви;
знебарвлення та численні пошкодження парчі, стрічки й оксамиту». Здавалося
б, ну і «амінь» безіменній ганчірочці ХIХ столiття, але якби всі так міркували,
то і виставки б ніякої не було, а так: «Очищено від забруднень, видалено
плями; доповнено тканину в місцях втрат; укріплено шовкову тканину та стрічку;
частково демонтовано шви». Точно, як в казці: «І лікар пришив йому ніжки,
і зайчик стрибає знову».
Реставратор — професія скромна, непомітна. Якби не ця виставка,
то ніхто б і не дізнався, що чудова графіка кінця ХVI — початку ХVII століть
Класа Янса Вісхера попала в руки Л. Ятченко в стані «глибокої коми»: «Пожовтіння
старого паперу. Загальне забруднення з обох сторін, наскрізні затікання
і плями брунатного кольору. У місцях пошкодження пліснявою папір зруйнований.
На краях аркуша — численні розриви та тріщини, втрати основи…» У виставковому
ж залі ви стаєте свідком постмодерністського повторення сюжету картини
в реальності: «Навідини ангелом пророка Іллі» після відвідин ангелом-спасителем.
По-людськи ніяково, коли після докладного опису «каліцтв»
твору й історії його щасливого одужання, бачиш лаконічний напис «Фотознімок
експоната після реставрації. Оригінал музеєм на виставку не представлено».
Коротко і ясно: не представлено і все тут. Але ж виставка — єдине місце,
де реставратор хоч би скромно ставить своє прізвище поруч з ім’ям художника
(в людських стосунках це, здається, називається «Не та мати, що народила,
а та, що виховала», тобто зберегла для життя). Хоч, як не крути, реставратор
— це певною мірою співавтор. До того ж часто роботу «айболитю» підкидає
не тільки невблаганний час чи безкультурні нащадки, але й сам художник.
Наприклад, Михайло Врубель, за визнанням мистецтвознавців, все життя експериментував,
порушуючи всі можливі правила й живописні технології. У результаті — не
минуло й ста років, а його полотна почорніли, фарба з них лущиться, відстає
від основи — нічого, технологічні гріхи Врубеля спокутують реставратори.
Нинішня виставка в Музеї російського мистецтва — немов
бал для скромних попелюшок, які в наших умовах протиставляють себе не тільки
вічній і всемогутній ентропії, але і тотальній убогості, і явній суспільній
та державній недооцінці своєї праці. Правду кажучи, не меншій, ніж праці
шахтарської чи вчительської, але хіба від цього легше?
