Створення жіночого образу на сцені оперного театру — явище непересічне й викликає зливу художніх порівнянь і яскравих інтонацій як у мистецтвознавців, так і в шанувальників оперного мистецтва. Скільки б не було написано досліджень професіоналів і аматорів пера у цій царині, все одно це буде тільки вершина айсберга сценічного портрета митця. Тільки збираючи характерні особливості художніх образів на сцені у багатьох виставах, можна отримати уявлення про актора та його світогляд, його ставлення до своїх, улюблених, і таких різних героїнь оперної вистави, що несе нам, глядачам, широке поле можливостей для сприйняття музичного образу.
А що думає про місце актора в творчій діяльності на головній сцені Харківщини солістка оперного театру Ангеліна Романовська? «З дитинства і далекої юності, — признається Ангеліна Анатоліївна, — скільки себе пам’ятаю — співала, співала скрізь, вдома, на вулиці»... А коли прийшла пора юнацької зрілості й постало питання вибору життєвого шляху — для нашої героїні не було альтернативи: вчитися вокалу. Спочатку в музичному училищі, а потім Інституті мистецтв (нині Університет мистецтв ім. І. Котляревського). Велике бажання працювати у вокалі привело тоді ще юну Ангеліну в оперний театр, де крок за кроком вона долала труднощі здобуття вокальної майстерності, нагромаджуючи досвід митця оперної сцени. В професійному доробку актриси з’явилися самостійні ролі, вокальні партії вистав, перший успіх, перше визнання... «Іоланта» П. Чайковського стала першою самостійною творчою сходинкою в мистецькому житті акторки, а весь подальший шлях вимагав великого напруження духовних і фізичних сил, і це був не простий, а тернистий шлях до «мистецького Евересту «, і свідоме бажання подолати його.
Глядачі старшого покоління пам’ятають ліричні вистави за участю Ангеліни Анатоліївни, тоді ще молодою, в головній ролі: «Листи кохання», «Пам’ятай мене», «Царева наречена»... Сьогодні яскравими проявами акторської та вокальної майстерності Романовської являються неперевершені образи «Аїди « й «Дездемони» Дж. Верді. Тут ми відчуваємо красу вокалу, високий професіоналізм, що одночасно являються засобом і метою мистецтва співу в опері. Адже відтворення високих почуттів античних героїв вимагає естетичної привабливості, досконалості, гармонії, краси.
Головна героїня опери «Аїда», на тлі сценічної пишності, протягом всього спектаклю проявляється різнопланово. Як ми, глядачі, сприймаємо цей образ, яка героїня вистави в нашій уяві? Ми бачимо із самого початку вистави Аїду з ніжною мелодією кохання, а продовження відбувається в сольній сцені Аїди, мелодія якої невибаглива, але зворушлива, і композитор дав нам можливість відчути ідеальний образ героїні. Душевний трепет поєднаний у цьому виразному музичному образі з почуттям приреченості. Подальший розвиток подій в спектаклі демонструє драматичні стосунки головних дійових осіб: Аїда та Амнеріс, Амонасро та Аїда, Аїда й Радамес — і все це відбувається на високому вокальному та акторському рівні. Трагічний розвиток дії у двох фінальних актах приводить до висновку, що кохання — це почуття, яке не підвладне силі. « Хто любить — той не під законом». Так сказано в Новому Заповіті. «Аїда» закінчується піснею кохання і смерті... Великий розгорнутий дует «Прощай, земля, притулок всіх страждань» звучить як гімн високим людським почуттям, що не затьмаряться ні з плином часу, ні обставинами. Так Верді музичними засобами геніально поставив пам’ятник великому коханню у вічності. Як тут не згадати висловлювання Дж. Верді: «...В музиці є щось більше. Є сама музика!»
Зовсім по іншому розкривається характер головної героїні в «Отелло». В опері чітко визначена вокальна конфронтація трьох головних фігур: ідеальна, лірична Дездемона, вселенський злодій Яго й, нарешті, головний герой, ім’ям якого названий твір, генерал Венеціанської республіки — мавр Отелло. Чи здатне витримати це протистояння кохання Отелло та Дездемони? Публіка вслуховується в любовний дует Дездемони та Отелло, і наповнене життям «Полум’я палає» в хоровому виконанні. Ліризм головної героїні червоною ниткою пронизує виставу, і це пояснює особливе ставлення Верді до Дездемони!
А що відчуває глядач, дивлячись виставу? В опері фігурує мотив протистояння добра і зла, і ця постанова вічна, як і віра в добро, в красу, в непорушність ідеального. У пісні Дездемони «Верба, верба» і в «Ave Maria» звучать зворушливі для серця звуки, і така чарівність музики Верді увіковічує романтичне кохання.
— Затамувавши подих, вдумливий глядач співпереживає разом із дійовими особами й подумки допомагає (нам, акторам) розвивати сценічний образ. Напруження розвитку подій на сценічних підмостках перетворює глядача на дійову особу з особливим «творчим обличчям», що несе нам, акторам, натхнення, — пояснює А. Романовська.
Драматичне сопрано Ангеліни Анатоліївни виразно проявляється і в таких шедеврах оперної сцени, як «Флорія Тоска», «Чіо-Чіо-Сан», «Принцеса Турандот», але вже іншого корифея оперного жанру — Дж. Пуччіні. Професійне вміння розкривати характерні особливості образу головної героїні для глядача, і не тільки для підготовленого, допомагає осягнути всесвіт прекрасного в стосунках людей, формує світогляд. Головна героїня голосно заявляє про своє існування, про своє місце в житті, виборює право упевнено йти до мети, до щастя. Промінь кохання сяє в серцях головних героїв на протязі всієї вистави і стає канвою розвитку взаємин в музично-сценічній драмі. А вокальна чарівність співачки підкреслює драматичну виразність образу.
Природне вміння володіти увагою глядачів допомагає в педагогічній діяльності в Університеті мистецтв і в музичній школі — вихованці Ангеліни Анатоліївни приходять у вир творчого життя підготовленими духовно, морально, а естетичні надбання учнів і студентів відповідають кращим якостям героів вистав.
Романовська неодноразово представляла вокальне мистецтво за кордоном — гастролювала в Німеччині, Франції, Іспанії, США. «Це було особливе сприйняття, як в творчому плані, так і в духовному. Відчувати світ головних героїв знаменитих опер на батьківщині геніальних композиторів Верді, Пуччіні, Бізе, Вагнера сприймалося з великим натхненням і ентузіазмом. Зв’язок актора з національним, духовним надбанням країни, яку ми представляли на гастролях, відчувався на всіх виставах, і це постійно сприймав закордонний глядач. Оплески були нагородою не тільки нам, акторам, але і всьому українському мистецтву»...
