Нещодавно у практиці сучасного українського хореографічного мистецтва хронологічно наблизились два проєкта - вистава «Стіна» та мультимедійна композиція «P.A.N. TER». Проте виявилось, що ці новітні експериментальні постановки наближені не тільки у часі, але й поширюють пошуки нового танцю вкупі з сучасними технологіями.
СТІНА, ЯКУ ДОЛАЄ ТІЛО
У виставі на 1 дію «Стіна» міцна перепона справді присутня на сцені, нагадуючи таку, що у Берліні тривалий час після ІІ Світової війни розділяла місто на Західну та Східну зони. До речі, вона й досі фрагментами зберігається у столиці Німеччини як історична пам’ятка та згадка про непримиренні ідеологічні та геополітичні конфлікти того часу. Проте стіна у однойменній виставі жодним чином не конкретизує місце дії - теоретично це може бути Велика китайська стіна або стіна замку епохи європейського середньовіччя, з чим автори вистави вважають себе спорідненими на метафізичному рівні. Можна згадати ще й художній фільм «Пінк Флойд. Стіна», для головного героя якого руйнація стіни це символ внутрішнього звільнення. Або звукову стіну, що відображає щільність звуку. А пов’язує всі ці поняття, звичайно, людське тіло, яким завжди щось розповідали або малювали люди, іноді самі того не бажаючи.
Сцени з балету «Стіна» / Фото надані Київською Оперою
У «Стіні» споріднюючою матерією танцювального дійства стає музика, що народжується як під руками саунд-дизайнера Олега Шпудейка (він виступає водночас таким собі «диск-жокеєм»), так і з рухів тіла танцівників, на які теж реагує звуковий генератор. Останній чимось, мабуть, нагадує знаменитий «терменвокс» винахідника Левка Термена – його й досі залюбки використовують музиканти, яким подобається характерний «небесний» тембр електронного інструменту. А колись цей винахід спробували взяти до озброєння вартові кордонів, бо він «підспівував» при наближенні порушників.
Так чи інакше, але пластичне видовище «Стіна» все ж не цілком залежить від музичної композиції, яка генерує амплітуду та характер рухів Катерини Кузнецової, Олександри Максимчук, Олександра Пташника, Богдана Харлима. Достеменний зміст формує насамперед фантазія та власний досвід постановника Іллі Мірошниченка: тут біблійські символи палиці та хреста або гармонія грегоріанського хорала можуть перетинатися з втручанням у дію людини з медичними датчиками на грудях або звичайною побутовою перепалкою хлопця та дівчини. Вони досить фрагментарні, позбавлені лінійного розвитку, бо ж залежать від електронно-звукової та пластичної імпровізації, не завжди співпадаючи з очікуваннями та враженнями глядачів.
ЧИ КАФКА НАМ БУВАЛЬЩИНОЮ СТАНЕ?
Друга прем’єра під назвою «P.A.N.TER» (що приблизно розшифровується «Перформативні мистецтва ніколи не закінчуються» має логічний підтекст безупинного пошуку нових видовищних форм. І дійсно, це перша в Україні вистава із доповненою реальністю. Автор ідеї німецький драматург Макс Шумахер забажав пов’язати її з твором Франца Кафки «Голодарь», написаним майже 100 років тому. Але твір, якщо чесно, жодним чином не відповідає українському менталітетові, для якого тема голодування несе трагічні спогади і почуття, а не ефект спостерігання навмисної, «артистичної» відмови від їжі. Тут у задумі Шумахера є певний прорахунок, на який організатори проекту не зважили. А наведені на екранах цитати з твору Кафки паралельно з посиланнями на погляди сучасних митців, як на мене, переконливості не додають.
Сцена з вистави «P.A.N. TER» / Фото Олександра Чепалова
За словами авторів проекту, його учасниками стали ІТ фахівці, що не обізнані у танці й танцівники, які недосвічені у ІТ-технологіях. Практично рахунок виявився не на користь танцю, і хореографкам Олені Чичко та Олександрі Литвин було нелегко досягнути пластичної виражальності у ключових моментах дії, а отже в її достеменному сенсі. Тож природно, що опанування простору владно взяли у свої руки медіахудожники Світлана Житня та Микита Худяков. У їхніх рухомих відеомалюнках переважала калейдоскопічна строкатість та абстрактно - фантастична образність, що викликало захоплення аудиторії. А обіцяну доповнену реальність, незважаючи на попереднє налаштування глядацьких смартфонів, пощастило побачити не усім. Вочевидь забракло технічної досконалості.
За музичним оформленням автори проєкту звернулися по допомогу до електроакустичного імпровізаційного ансамблю Niebiezdny_Drocon. Його акомпанемент добре відповідав відеоконтенту, але не створював ефекту «тут і зараз», властивого виставі «Стіна». Проте, як бачимо, у кожного з інноваційних проєктів є свої здобутки та прорахунки.
Ступінь пошуковості у обох визначає рівень сучасних технологій, які залучають до власного доробку сучасні українські митці. Так вже неодноразово було в історії світового хореографічного мистецтва. Приміром, дві американські танцівниці-суперниці початку ХХ століття Айседора Дункан та Лої Фуллер суттєво вирізнялись одна від одної. Першій «босоніжці» було досить невеликого сценічного майданчику майже без декорацій та специфічних костюмів, аби захопити глядачів вільним і гармонійним із музикою танцем. Другій, окрім танцю, знадобилося для сценічного ефекту рідкісне на той час освітлення, прозора підлога та чудернацьке вбрання з імітацією крил та безліччю інших екзотичних деталей у оформленні. У наш час це вже не є сенсацією, і тому митці шукають підтримки на рівні новітніх технологій для захоплюючого сценічного видовища. Хто зна, що народиться в результаті цих новацій – можливо такий собі ІТ-dance, можливо база для експериментів з усіма компонентами сучасного перформативного мистецтва. Але це має нести, безумовно, і нову змістовність, чий сенс та гуманітарна значущість вражатимуть не менш ніж ефект доповненої реальності.
