Отже, «Уявний хворий» незабутнього французького комедіографа-комедіанта у виконанні акторів Російської драми. Вперше обов’язкове попередження до глядачів перед початком вистави про вимкнення мобільних телефонів прозвучало не голосом керівника Театру ім. Лесі Українки — Михайла Рєзниковича, а сам Мольєр вийшов на сцену, щоб, сівши перед люстерком гримувального столика, взяти грим, нанести на втомлене обличчя маску уявних страждань свого героя і спробувати приховати під цією маскою свій власний біль... Тому сьогодні саме він має повне право на цю залу! Востаннє. Як відомо, роль Аргана стала останньою в житті великого комедіанта (для необізнаних глядачів звучить нагадування про це). Давидові Бабаєву — він же Мольєр, він же Арган — вдається дивовижним чином відтворити практично невловиму поєднальну лінію між життям драматурга та його персонажем, і, як наслідок, забувши про всякі театральні умовності, ми довірливо поринаємо у фарсове сум’яття театру Мольєра.
Якоїсь миті виникло відчуття, що сам Д. Бабаєв розуміє та усвідомлює, що роль Аргана — особлива в його репертуарі. І питання тут не лише в прекрасній драматургічній основі. Просто, на мою думку, настав той момент, коли сценічний і життєвий досвід актора дали йому змогу не так зіграти, як розповісти своїм сучасникам, як це: придумати, втілити й посміятися з тих, хто повірив у те, що ти придумав. Упевнена, критики й глядачі проявлять одностайність в оцінці майстерності актора театрально-емоційним — браво!
Наступна несподіванка вистави — Туанетта, служниця (Тетяна Назарова). Жіноча граціозність і чарівливе лукавство, увиразнені легкістю пластики, кокетливим чубчиком і пустотливим блиском очей, цілком однозначно висувають Туанетту на роль диригента в какофонії любовних хитросплетінь цієї вистави. Т. Назарова не лише блискуче справляється з цією роллю, а й несподівано, по-новому відкривається як акторка.
Мольєрівські персонажі відповідно розбиті за інтересами на пари: дружина Аргана Беліна — і пан де Бофуа, котрий має певні плани щодо неї (тобто спадку Аргана); донька Аргана Анжеліка — і закоханий у неї Клеант, парочка пихатих Діафуарусів (батько й син) — усі вони у виставі самим несподіваним чином заявляють про свою автономність і неповторність. Сміливо, легко, пустотливий, а головне — навдивовижу точно й виразно, насолоджуючись гротесковою комедійністю своїх героїв та ситуацій, у яких вони опиняються, І. Новак — В. Семирозуменко, Є. Тополь — В. Ніколенко, М. Аугуст — В. Осадчий прокреслюють їхні силуети! Ймовірно, тому вихід кожній із цих пар являє собою не просто демонстрацію маріонеткових силуетів, а передусім яскраву індивідуальність, фантазію та майстерність акторів театру. Те ж саме ми можемо повторити і щодо останніх виконавців: В. Кошеля — пана Пургона, чий несамовито-комічний танець на власній перуці перетворює цей момент його фіаско як лікаря Аргана на один із найяскравіших комедійних моментів вистави; Олега Комарова (Флерана — аптекаря), котрий із нездоланною нудністю і наполегливістю доводить чудодійність клістиру; Олександра Гетьманського-Беральда, який на правах брата дозволяє певне (але, до речі, цілком виправдано) резонерство у зверненні не лише до Аргана, а й до нас, глядачів... І Жак (І. Завгородній), і лакей Жорж (А. Ємцов) — це персонажі, введені до сценічної дії волею режисера вистави, — не менш виразні й цікаві, а головне — органічні в круговерті всіх феєричних подій. Ну, і, звісно ж, окреме «браво!» молодому акторові Артему Ємцову в ролі лакея Жоржа. Його безсловесний, довготелесий і незграбний герой — точна копія старовинного літографічного зображення італійського слуги-дзані (цікаво, чи знає сам актор про цю схожість?) — без сумніву, акторське відкриття в цій виставі.
Яскрава, дивовижно виразна в контексті фарсової природи п’єси і постановки хореографія Алли Рубіної вкотре спонукає захопитися майстерністю цього балетмейстера. Ну, де це бачено, щоб циганський танець, який нестримно летить, є пристрасним і геть зовсім змітає своєю енергетикою умовний бар’єр між сценічними персонажами і глядачами, та був поставлений без традиційного «вихода — циганочки»?
У досить лаконічній і одночасно розкритій сценографії Тетяни Швець, яка запрошує за мольєровські лаштунки, дивовижно виразно «грають» стильні костюми у виконанні Олени Дробної. Лише одна деталь жіночого вбрання — ліф, а як точно його форма увиразнює кокетливу жіночність Туанетти, зворушливу наївність Анжеліки, показну пихатість Беліни...
Під оплески глядацької зали і легко впізнаваної мелодії з репертуару Едіт Піаф (яка, до речі, абсолютно органічно вінчає музичну версію В. Брусса) актори виходять на уклін. Мабуть, настав час назвати ім’я автора оригінальної сценічної версії та режисера-постановника вистави «Уявний хворий» на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки. Але спочатку нагадаємо: «Блискучий театр» назвав свою трупу молодий Мольєр, зібравши ще в юні роки довкола себе таких же, одержимих мистецтвом лицедіїв. Лицедіяти — діяти обличчям... Гадаю, ми вже трохи забули дійсне значення і чарівливу магію цього слова. Шановний режисере, Аркадію Кац. Вам не просто вдалося переконати акторів, що «без азарту, пустощів, розкріпаченості, життєрадісності, щирості, «карнавальності» — без цих Мольєрових рис не зіграти», а й змусити нас, глядачів, вдивлятися в «живі» маски люстерка сцени (у прямому і в переносному розумінні цього слова). Смію стверджувати (тільки, заради Бога, зрозумійте правильно!) що на сцені цього театру ви створили свою найблискучішу виставу!
