Цього разу відомий колектив підготував програму «Оркестрові транскрипції українських композиторів», виконавши твори Карабиця, Ківи, Сильвестрова, Станковича, Зубицького та Скорика. Цей вечір став справжнім святом музики для істинних меломанів. Музиканти тонко інтерпретували твори наших відомих композиторів-сучасників. Потрібно відзначити, що кожна програма, презентована «Київською камератою», завжди викликає величезний інтерес публіки.
ЯК СТАЮТЬ ДИРИГЕНТАМИ?
— У диригування я прийшов після сорока років, — зізнався Валерій Матюхін. — Фактично, будучи ініціатором створення й арт-директором «Київської камерати» з 1977 року (тоді це ще був ансамбль камерної музики при Спілці композиторів) я мав можливість із першого ж дня стати за диригентський пульт, але мої інтереси в той момент більше тяжіли до області сольного виконання й камерного музикування. Переломним став 1992 рік, коли Володимир Сіренко, з яким ми тоді співпрацювали, остаточно перейшов на роботу в Національний симфонічний оркестр України, і «Камерата» залишилася без диригента. Ця обставина й підштовхнула мене стати за диригентський пульт…
— Ви стали диригентом, не маючи професійної освіти?
— Диригентів у консерваторії, безумовно, чомусь учать, але відсутність практичних знань, які я свого часу отримав, часто перетворює всі їхні навички в абсолютну безпорадність. Постійно працюючи в «Камераті», я чудово знав сучасну музику, і для мене з самого початку не було проблеми прочитати партитуру. Я ніколи не робив позначок у ній, як це люблять деякі мої колеги. Багатьом, можливо, тому й не дається виконання сучасної музики: на всю сторінку вимальовують собі метричні розміри — бояться «промазати». А власне музика йде в сторону... З цієї причини в мене ніколи не було великого бажання працювати з великим симфонічним оркестром. У камерному складі я бачу більше можливості «повзати» партитурним закутками...
— Наприклад, Ігор Стравінський згадував, що тільки після шістнадцяти репетицій його «Весни священної» оркестранти відчули себе більш-менш упевнено…
— Звичайно, будь-якому диригенту хотілося б приділяти тому або іншому симфонічному твору більше часу. Вся справа в обмеженості наших можливостей, та й музиканти часто не дуже сумлінно ставляться до самопідготовки й вивчання партій. На моїй пам'яті було немало таких «маленьких трагедій», коли виконавці внаслідок різних обставин якщо не губили твір, то, принаймні, серйозно занижували планку. Я завжди говорю оркестрантам: композитор і слухачі, які прийдуть на концерт, не будуть ставити запитання, скільки часу ви витратили на репетиції. Вони побачать кінцевий результат... За плечами нашого колективу майже 30- річний досвід виконання сучасної музики — в складі антреприз і, з 1993, у статусі національного ансамблю. Ми практично тримали на собі весь «Київ Музік фест», грали на ньомукожного року по сім концертних програм, а в 1996 — навіть дев'ять. Це мало колосальне значення, й музиканти набули безцінного звукового досвіду. Зараз, беручи в роботу який- небудь новий твір, вони можуть грати його майже сходу.
— Уміння тонко інтерпретувати твори — одна з відмінних рис вашого колективу?
— Думаю, про якісь переваги чи недоліки говорити тут просто некоректно. Певною мірою обличчя кожного колективу визначає його диригент. Його ж прерогативою є і репертуарна політика. Можливо, мені вона часто буває й неблизькою, але, як мовиться, зі своїм уставом у чужий монастир не полізеш... Чесно кажучи, хотілося б, щоб камерні колективи, які знаходяться на державному забезпеченні, більше уваги приділяли українській музиці. Для мене це не політика — це моє єство. Навіть спілкування з композиторами складає якусь особливу форму мого світовідчування. А в інших, як мені здається, це «повинність», та й то така, яка слабо виконується: від випадку до випадку граються одні й ті ж твори. Цей момент повинен бентежити не мене, а Міністерство культури та туризму. Я спокійно міг би виконувати свої концертні плани, не граючи сучасну музику. Але не можу я без цього, така уже в мене природа збиткова. Навіть по одних ювілейних датах при бажанні можна провести масу авторських концертів — у тому році це були вечори Загорцева, Цепколенк, Жанни Колодуб. Наш колектив — єдиний у Києві, який концертною програмою відмітив 70-річчя естонського генія Арво Пярта. Зараз готується концерт, присвячений ювілею Гії Канчелі. Ми також почали задуману нами серію «Музика третього тисячоліття»: вже зараз можна робити шість-сім програм із творів, написаних композиторами за останні п'ять років.
МУЗИКА ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ
— Чи ввійшла, на ваш погляд, українська музика третього тисячоліття в якусь нову якість?
— В особі її кращих представників вона завжди була і зараз знаходиться на дуже високому рівні. У націоналізмі мене тут докорити не можна — я, взагалі, росіянин, який проживає на українській території. Ще за СРСР ми заснували концертну серію «Музика братських республік», мали можливість знайомитися з культурою Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії, запрошувати сюди композиторів, влаштовувати фестивалі національних культур. Українська музика вже тоді відрізнялася якоюсь особливою духовністю, на фоні, безумовно, цікавої музики литовської, латиської, самобутніх творів композиторів Грузії, Вірменії. І, як не парадоксально, абсолютно нецікавої, хоч і бездоганної в області технології музики москвичів (зрозуміло, за деякими, тепер уже хрестоматійними винятками).
Не можу пояснити чому, але й у нас у 1990-х наступив процес відходу в технологізм, замкнений на самому собі. Дуже багато наших сучасників несподівано перетворилися в якихось подоб поганих західних композиторів. Якщо той же Стравінський свого часу переходив із одного стилю в інший, граючи: мовляв, я можу і те, і інше, і третє (при цьому завжди залишаючись Стравінським), то поглянеш на деяких нинішніх колег — суцільна віддача данини закордонній моді. А музики часто як не було, так і немає.
— Багато музикознавців говорять про вплив «Київської камерати» на еволюцію композиторського стилю Валентина Сильвестрова...
— У Валентина Сильвестрова є своє незвичайно точне уявлення про виконання, і цього достатньо, щоб бути незалежним від почерку тих чи інших колективів. Я із Валею співпрацюю вже тридцять дев'ять років, багатьом його творам дав життя як піаніст (його Третя фортепіанна соната мені присвячена) і з подібною вимогливістю до звукової культури виконавця стикався впритул незліченну кількість раз. Тому я можу говорити, що знаю й розумію Сильвестрова, його світ. Ця музика дивовижно проста. У ній, власне, нічого й немає, крім музики.
— Чи не в цьому найвища складність виконання?
— У творах В. Сильвестрова присутня особлива, крихка форма краси, навіть злегка порушивши яку, можна впасти в абсолютну вульгарність. Тому ми кожного разу намагаємося максимально адекватно передавати авторську думку й наші концерти з музикою Сильвестрова доводити нехай не до еталонного рівня, але хоч би до стану мірила, нижче якого опускатися не можна. А в майбутньому, можливо, з'являться колективи, які зіграють краще за нас. Завжди є що вдосконалити. Виступів, які б мені самому як виконавцю дали задоволення, поки що дуже мало. Якби наше концертне життя мало трішки інший характер, і ми могли програми, які зараз готуємо, виконувати не одного разу, а по кілька разів, напевно, багато що було б по-іншому. Адже не лише диригент — оркестрант також повинен пережити твір, обігратися в ньому. Наприклад, Бузоні, відомий піаніст початку ХХ століття, писав, що він грав Сонату сі-мінор Ліста триста разів і лише на триста перший був задоволений своїм виконанням. Це властивість усіх нормальних музикантів, для яких музика — не просто засіб існування.
