Часом дивні все-таки зиґзаґи робить доля. Хто би міг подумати, що людина з серйозною і дуже чоловічою професією інженера-нафтовика, раптом круто змінила своє життя, пов’язавши її з театром, «перекваліфікувавшись» у режисери. Та головне «дітище» Талалаєвського — створення Київського театру «Ательє-16». Цей колектив молодий, але він уже заявив про себе, а його вистав з нетерпінням чекають глядачі. 19 жовтня у приміщенні казино «Спліт» пройде капусник «Знову 25», присвячений ювілею режисера і батька-засновника «Ательє-16».
— Ігоре Євгеновичу, розкрийте таємницю: як із технарів лірики виходять, а з інженерів — режисери?
— Просто треба дуже сильно полюбити театр, аби пов’язати з ним все життя. Я з письменницької сім’ї (дід — знаменитий єврейський письменник Матвій Талалаєвський, який 30 років пропрацював завлітом у Київському ТЮГу). В нашому домі часто бували такі класики, як Рильський, Тичина, Малишко. Уявіть: хлопчиком я з ними грав у шахи і, звичайно ж, не задумувався, що спілкуюся з корифеями української сучасної поезії. Звісно ж, обожнював літературу й театр (можна сказати, що виріс за лаштунками ТЮГу), але потрібно пам’ятати, що в радянський час горезвісна «п’ята графа» практично зводила нанівець мої мрії вступити, наприклад, до Київського театрального інституту. Гарненько все зваживши, я вирішив поїхати до Москви, вступив вчитися до Інституту нафтової промисловості. До речі, вчився у ВНЗ разом із такими нинішніми російськими знаменитостями, як олігарх Гусинський, і московський мер Лужков. У нас була приголомшлива самодіяльність, у якій я брав активну участь як актор і музикант джаз-банду (я закінчив музшколу по класу фортепіано). У нас в інституті проходили щорічні огляди самодіяльності, а членами журі були такі популярні режисери, як Юрій Любімов і Марк Захаров. Я не пропускав жодної прем’єри в московських театрах. Але до п’ятого курсу зрозумів, що бути нафтовиком не хочу. Кинув інститут і, звичайно ж, «загримів» до армії. Саме там пройшов справжнє загартування: чоловіче й життєве... Я вважаю, що ці «армійські університети» мені дуже допомогли в майбутньому. І взагалі, як кажуть, «що не робиться — все на краще!»
— За гороскопом ви — «Терези», а цьому знаку властиво вагатися.
— Я сто разів відміряю перш ніж відріжу. Але за іншим гороскопом я — «Півень», а це означає, що вже якщо ухвалив рішення, то вже не відступлю.
— Розкажіть, а як народилося «Ательє-16»?
— Одного разу подзвонив мій друг-бізнесмен, великий шанувальник театру, і запропонував створити театр. Пропозиція принадна, але ж і ризик великий... Проте влітку «Ательє-16» відзначатиме своє п’ятиріччя. За цей час було поставлено 18 вистав. Це багато для театру, що не має свого приміщення. Напрям наших постановок — класика під сучасною точкою зору. Намагаюся подивитися на відомі тексти свіжими очима.
Наш театр виник із випускного курсу Театрального інституту, де я викладав. Це був сильний і цікавий курс (керував ним Лесь Танюк — чудовий наш режисер і педагог). Хочу зауважити, що ми не просто театр, а одна дружна сім’я.
— Кого вважаєте своїм «хресним батьком» у режисурі?
— Едуарда Марковича Мітницького. Якби не він — мене б не прийняли до Київського театрального інституту. Після армії я думав вчитися у ГІТІСі, та оскільки екзамени в Києві були раніше, ніж у Москві, то вирішив «порепетирувати» вступ. Знаєте, був певен, що провалюся, але Мітницький тоді вперше набирав курс і відстояв мене. Едуард Маркович — суперпедагог у плані роботи з акторами. Він навчав нас умiнню знаходити підхід до кожного актора, працювати з ним, ставити точні завдання, щоб актор міг повніше розкритися... Наразі я веду переговори з Мітницьким, щоб він зробив постановку спеціально для нашого колективу. Я вважаю, що сьогодні в Україні цей режисер є одним із кращих. Тільки він зможе «прочитати» на сцені твори Антона Чехова і Льва Толстого, так тонко розкривати не лише другі, а й десяті плани п’єс, що це приголомшує публіку. А нашим акторам робота з таким Майстром з великої букви стане прекрасною школою.
— На питання про плани, як правило, творчі люди не дуже охоче відповідають, але все ж: чим порадує «Ательє-16» глядачів у найближчому майбутньому?
— Її величністю Класикою! Передусім, «Мертві душі» Миколи Гоголя. Це прекрасний матеріал! Гоголем я взагалі займаюся все життя. Це — брила. На жаль, незрозуміла й майже нерозгадана. Я прочитав всі гоголівські твори і про Миколу Васильовича, як про людину й письменника — практично все. Він усе своє життя поклав на вівтар літератури — сім’ї у нього не було. Гоголь вирішив, що він — Месія, йому треба рятувати людство. Йому був голос, привиділося. Сучасники його підтримали. Микола Васильович узяв на себе непосильну ношу. Його «Мертві душі» — пам’ятник однієї невдалої ідеї. Знаєте, багато постановок у театрах не вдаються, бо режисери не розуміють, що гоголівські персонажі не реалістичні, а містичні. Просто прикриваються личиною живих людей. «Мертві душі» не про те, як Чичиков скуповував душі. Ні! А про те, що всі ми давно мертві, але вдаємо, що живемо. Наш Чичиков буде засланий у Росію з Рима, прямо з карнавалу. Саме в Римі письменник написав «Мертві душі». Наш Чичиков — людина без імені й долі... вручаємо йому біографію Чичикова. Йому повідомляється механізм афери, який може принести йому кошти, але він гадає, що все вигадав сам. Насправді — його ведуть. Він має пройти через певні людські вади, які алегорично закарбовані в образах поміщиків...
Ще в наших планах поставити «Алісу в Країні чудес», але у дорослому варіанті. Адже, насправді, це недитяча казка. Ще запросимо режисера Лінаса Зайкаускаса, який в «Ательє-16» поставив чеховських «Трьох сестер». Наш колектив продовжуватиме рухатися в напрямі психологічного театру. В нас хороші актори. З кожною новою виставою вони ростуть у професійному плані, і їм потрібен хороший сценічний матеріал...
— Ви святкуєте ювілей. Чи можна сказати, що це певна точка відліку?
— Так, але тільки не підведення підсумків. Я вважаю, що 50 років для режисера — лише початок шляху!
