З його автором — відомим шведським кінокритиком, фундатором
кіновидавництва «Філмконст», директором Гетеборзького міжнародного кінофестивалю
Гуннаром Бергдалем зустрівся кореспондент «Дня».
— Відомо, що Інгмар Бергман останні десять років не дає
телеінтерв’ю й не дозволяє себе знімати операторам. Це робить ще унікальнішим
монолог великого кінорежисера у вашому фільмі. Як все-таки вам вдалося
умовити його зніматися?
— Ми зустрілися вперше 1993 року, коли наше видавництво
випускало книгу про великого шведського режисера Хассі Екмана, котрий зараз
живе в Іспанії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х вони з Бергманом були,
якщо можна так висловитися, конкурентами, різко вирiзняючись талантом на
фоні колег. Ось мені й спало на думку, що було б добре, якби передмову
до цієї книги написав Бергман. І я став на нього «полювати». У цьому «полюванні»
були свої маленькі хитрощі, тому що Бергман завжди зайнятий. Він зосереджений
тільки на своїй роботі й не хоче ні на що відволікатися.
Зрештою, режисер дав згоду на зустріч, але поставив одну
вельми своєрідну умову: щоб я був абсолютно здоровий. «У мене дуже важливі
репетиції в Королівському драматичному театрі, — пояснив він, — я не можу
захворіти». І коли обумовлений день нарешті настав, я, звісно, був хворий.
При цьому я розумів, якщо відміню цю зустріч, вона може не відбутися вже
ніколи: час Бергмана розписаний далеко наперед. І я поїхав.
— Було важко з ним розмовляти?
— О, ні. Коли він уже погодився на зустріч, то був дуже
великодушним і добрим. А вже після, розшифровуючи плівки, я почув свій
кашель і постійні тихі й здивовані побивання Бергмана: «Як же так? Як же
так?»... Передмову до книги Бергман схвалив і, коли ми відзначали 20-річчя
Гетеборзького фестивалю, я звернувся до нього з проханням записати розмову
для телебачення. Ми зняли чотири години, з яких я зробив, як ми з Бергманом
заздалегідь домовилися, 30-хвилинну передачу, яку транслювали під час фестивалю
по телебаченню скандинавських країн.
Але фестиваль проминув, а я все жалкував про те, скільки
цінного прекрасного матеріалу залишилося за кадром. Він так добре тоді
виглядав, був у такому чудовому настрої! І я наважився — на свій страх
і ризик змонтував 87 хвилин — фільм «Голос Бергмана». І послав Бергману
цей сюрприз.
Але треба знати Бергмана — він ненавидить сюрпризи! Він
не хоче нічого непередбаченого, тому що це вибиває його з робочого ритму,
порушує чітко продуманий план. Але мене врятувало те, що він із самого
початку ставився до мене із симпатією. І він погодився на компроміс, ідею
якого, до речі, запропонував я: показувати фільм тільки на фестивалях,
ніякого прокату. Я був щасливий. Адже я боявся, що він взагалі заборонить
показ стрічки.
— Мені здалося, що вам вдалося зробити у своїй картині
те, про що Бергман сам завжди мріяв: зняти її виключно на великому плані.
Так було задумано одразу?
— Коли я планував цю роботу, я думав про те, щоб підібрати
музику, кадри з фільмів, про які він говоритиме. І ми знімали його з двох
камер, тобто можна було робити «перебивки». Але потім я зрозумів, що камера
повинна наблизитися до Бергмана максимально, щоб залишити глядача віч-на-віч
із цією дивовижною людиною. Зараз все, що знімається на плівку, тут же
монтується, режисери прагнуть вкласти максимум інформації в одиницю часу.
У цьому фільмі — інакше. Я гадаю, це теж дуже важливо: почути людину саме
в той момент, коли вона формулює свою думку, стати співучасником її народження...
— Чи можна сказати, що ви з Бергманом — друзі?
— Я ніколи б не насмілився стверджувати, що ми близькі
друзі. Але він дозволяє мені телефонувати йому щодня з 10 до 12 години
дня. Він любить довгі телефонні розмови — це спосіб його спілкування зі
світом. Наприклад, щороку після Канн я неодмінно телефоную йому й розповідаю
про фільми, які подивився, про все, що там відбувалося. Він дуже цікавий,
хоче знати найменші подробиці про все, що відбувається в світовому кіно.
Кіно — це його життя. Після кожного фестивалю, де показують «Голос Бергмана»,
я пишу йому грунтовного листа й розповідаю, як це відбувалося. До речі,
у Києві я був приємно вражений кількістю глядачів — люди стояли й сиділи
в проходах. Такої великої аудиторії не було раніше ніде. Я маю намір сказати
Бергману: якщо він коли-небудь все ж кудись поїде, нехай це буде Київ,
де його так люблять. Але єдиний маршрут, за яким він зараз подорожує, —
від Стокгольма, де він живе взимку, до своєї літньої резиденції на острові
Форі.
— Ви могли б сказати, що зустріч із Бергманом змінила ваше
життя?
— Це може комусь здатися дивним, але я відповім чесно —
ні. Але вона мене, безумовно, надихнула.
— Я чула, ви маєте намір знімати наступний фільм про Людмилу
Ігнатенко, вдову пожежника, котрий був серед тих, хто першим гасив чорнобильський
реактор у квітні 1986-го?
— Приблизно рік тому я летів у літаку, читав книгу, щойно
перекладену шведською, Світлани Алексєєвич «Чернобыль: хроника будущего»
і плакав. Зі мною це трапляється нечасто. І я вирішив зняти фільм про цих
людей.
Я зустрівся з Людмилою: їй всього 35, але в неї вже був
інсульт. Вона справляє враження дуже сильної й красивої людини. Але я не
впевнений, що варто піддавати її випробуванню переживати нестерпний біль
втрати коханої людини ще раз, перед камерою. Можливо, зніматиму ігрове
кіно, в якому мені б хотілося не просто розповісти особисту історію Людмили
й Василя, а й пояснити всій Європі, що ми маємо бути вдячними таким людям.
Я думаю, що й німцям, і французам, і шведам пощастило,
що ця катастрофа трапилася у вашому суспільстві, де почуття відповідальності
розвинене майже до жертовності.
Автор дякує Посольству Швеції в Україні за допомогу в підготовці
матеріалу.
№226 25.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
