Завершився 59-й Міжнародний Берлінський кінофестиваль. Згорнуто яскраво-червону килимову доріжку, на якій за десять фестивальних днів «наслідили» кінематографічні зірки першої величини: Рене Зельвегер, Демі Мур, Кіану Рівз, Мішель Пфайффер, Томмі Лі Джонс, Клайв Овен, Джефф Ѓолдблюм, Джон Ѓудмен. Ці та інші пізнавані персони прикрасили дистанцію авторитетного кіномарафону, впродовж якого журналісти й публіка подивилися загалом 383 фільми із 60 країн світу.
Фінальною нотою фестивалю, як завше, став вердикт Міжнародного журі. «Головний Берлінський Ведмідь» дістався 32-річній Клаудії Льйоса за фільм «Молоко смутку» спільного виробництва Іспанії та Перу. Історія молодої дівчини Фаусти (її зіграла представниця індіанського народу кечуа Магалі Сольєр) розгортається на тлі трагічних наслідків громадянської війни і терору в Перу.
«Молоко смутку» — друга повнометражна робота Клаудії Льйоса. Першою була стрічка під знаковою назвою «MadeInUSA» (2006). У новій картині режисер звернулася до національної трагедії латиноамериканського народу, вклавши біль і рани колективної пам’яті в майже містичну історію про фатальність долі жертв насильства. Мати героїні, яка настраждалася в епоху розгулу перуанського тероризму 1980-х, вигодувала дитя згірклим від нескінченного смутку материнським молоком, що викликає у дитини містичну хворобу, яка руйнує тіло. Така метафора легко прочитується в кодах активного неприйняття темної ери політичної нестабільності й тотального терору. Героїня фільму, «безбатченко» Фауста, живе у наш час. Однак після смерті матері їй також доводиться зіткнутися із загрозою сексуального примусу. І дівчина винаходить спосіб, який перешкоджає огидним самозванцям проникати до її тіла, використовуючи звичайну картоплину.
Покладена в основу фільму латиноамериканська легенда про гірке материнське молоко, ненав’язливі елементи містики, екзотичні ритуали колективних весіль і муміфікації покійних, автентичні пісні Фаусти зачаровують глядача свіжістю своєрідного звучання, несхожістю на бачене раніше. Ось чому з особливим натхненням було сприйняте рішення журі «прописати» «Золотого Берлінського Ведмедя» на заході Південної Америки, у країні, яка вперше «засвітилася» в конкурсі Берлінале. Фільм був удостоєний не тільки головного призу фестивалю, але і призу федерації кінокритиків ФІПРЕССІ.
Показана в передостанній день конкурсу фантасмагорична перуанська «кіноекзотика» вразила навіть найдосвідченішу частину фестивальної публіки, яка нарікала на слабкість картин, що вступили у змагання цього року.
Слід зазначити, розчарування передусім було спровоковане картинами іменитих режисерів. Франсуа Озон у фільмі «Ріккі» спробував здивувати реалістично знятою фантазією про літаючого малюка, який з’явився у звичайній сім’ї, принісши чимало незручностей і горя своїм близьким. Залишається гадати, чи був Ріккі янголятком, чи мутантом, а то й зовсім плодом уяви перманентно стурбованої вагітної жінки. Якщо це гра фантазії, то тут не обійшлося без шкідливого впливу отруйних випарів, яких надихалася робітниця хімічного заводу. Бертран Таверньї запропонував суто голівудське кіно «В електричному тумані» — добротно зроблений детектив, який через невідомі причини потрапив до конкурсу Берлінале — фестивалю з принципово артхаусною формулою, орієнтованою на експеримент. На довершення відомий майстер соціально-політичного кіна Константін Коста-Гаврос «закрив» фестиваль цілковито «глядацьким» роуд-муві «Рай на Заході», де головний герой, нелегальний емігрант на ім’я Іліа, стикається з перешкодами на шляху з Греції до Франції. Ця картина про еміграцію, що вінчає півсторіччя роботи Коста-Гавроса в кіні, помітно поступається його попереднім, підкреслено «фестивальним» роботам, наприклад, політичному трилеру «Музична скринька», нагородженому на Берлінале 1990 року. З темою вимушених міграцій пов’язаний також фільм Тео Ангелопулоса «Прах часу», побудований на флешбеках ностальгічних спогадів. Дія охоплює практично всю другу половину ХХ століття: спочатку глядачеві показують ув’язнених у сибірських таборах грекиню Єлену та німецького єврея Якоба, життєві шляхи яких після звільнення розходяться, щоб у фіналі знову перетнутися в Берліні кінця ХХ сторіччя. Багато що у фільмі заплутане і нез’ясовне. Схоже, Ангелопулос заблукав у часі-просторі та причинно-наслідкових зв’язках своєї історії, яку не змогло врятувати навіть участь таких відомих акторів, як Віллем Дефо, Бруно Ѓанц, Мішель Піколлі, Ірен Жакоб.
На цьому фоні мистецького виснаження метрів роботи дебютантів виглядали значно свіжішими й менш претензійними. Їхні автори, схоже, мотивовані не прагненням ефектної самопрезентації, а щирою схвильованістю реальними, не надуманими людськими проблемами.
Своєрідним рекордсменом став удостоєний трьох нагород фільм «Гігант» — перша повнометражна картина аргентинського режисера Адріана Біньєса. «Гігант» здобув приз за кращий дебют, «половинку» «Срібного Ведмедя» в номінації Гран-прі журі, розділивши успіх зі стрічкою «Усі інші» молодої німкені Марен Аде, а також був удостоєний престижного призу імені Альфреда Бауера, який присуджується за відкриття нових горизонтів у кінематографі. Режисер «Гіганта» Адріан Біньєс поділив цю нагороду з патріархом польської режисури Анджеєм Вайдою, що вже саме по собі престижно для початківця-кінематографіста.
Створений у копродукції «Гігант» представляв одночасно чотири країни — Уругвай, Німеччину, Аргентину й Нідерланди. Дебют аргентинського режисера ефектно представив «невідоме» уругвайське кіно на екранах Берлінале. Можна запідозрити, що й тут журі виявило небайдужість до кінематографічної «екзотики», хоча задля справедливості зауважимо: фільм, показаний у програмі третього дня змагань, стійко тримав високий рейтинг, поступаючись лише 0,4 бала фільму «Лондон-ріка» — найбільш політкоректному фільму основної програми. При цьому антитерористичний фільм «Лондон-ріка», якому пророкували цілковиту перемогу, вдостоївся лише «Срібного Ведмедя» кращому виконавцю чоловічої ролі — малійцю Сотігуї Койяте. Кращою актрисою визнали австрійку Біргіт Мініхмайр: вона отримала «Срібного Ведмедя» за роль у фільмі німецького режисера Марен Аде «Усі інші», а сам фільм увінчаний, як згадувалося раніше, Великим призом журі.
Таким чином, сімка арбітрів (чотири режисери, два драматурги під керівництвом актриси Тільди Свінтон) зруйнувала один зі стійких стереотипів Берлінале: вважалося, що головні призи дістаються політично актуальним стрічкам. Між тим, журі віддало перевагу фільмам, присвяченим проблемам «індивідуальним», особистим, можна сказати, інтимним. Саме такий фільм «Усі інші»: партнери Кріс і Ѓітта шукають свій власний, неповторний шлях стосунків, який виявляється доволі типовим. Відносини двох дуже несхожих між собою людей (урівноваженого архітектора та спонтанної, експресивної працівниці рекламного агентства) коливаються в амплітуді між коханням і ненавистю. В основі драматургічної колізії — крутий заміс протистояння характерів головних дійових осіб. Щирість і непідробна зацікавленість молодого режисера нюансуванням класичного з’ясування стосунків своїх ровесників створена в лаконічній документальній стилістиці, в рамках доволі помірного кошторису, без дорогих спецефектів і запрошення «зірок». Без «ударних» сцен, легкими дотиками Марен Аде з окремих епізодів вибудовує тонке психологічне дослідження поступового наростання напруження у стосунках між чоловіком і жінкою на, здавалося б, цілком благополучному тлі розслабленого неробства відпустки, яку парочка проводить на західному узбережжі Італії. Фільм відзначений призом симпатій німецьких журналістів.
Симптоматично, що режисери майже всіх нагороджених фільмів практично одного віку — їм трохи більше за тридцять.
І лише один метр поважних років — Анджей Вайда отримав дуже престижну нагороду — приз імені Альфреда Бауера, розділивши його, втім, із дебютантом Андріаном Біньєсом.
Майстер, який перетнув 80-річну межу, представив «Татарак» — картину-роздум про смерть, створену на стику ігрового кіна й документалістики. Саме в комбінації стилістики різних жанрів і видів кіна Вайда вбачає перспективи подальшого розвитку екранного мистецтва, про що режисер повідомив на прес-конференції.
«Татарак» — гостролиста болотяна рослина, запах якої викликає у Вайди сумні асоціації, навіває думки про раптову смерть. Режисер роздумує за допомогою екрана про вибагливість «панни з косою», яка не завдає собі клопоту дотримуватися хронологічної черговості. Часом вона підстерігає зовсім молодих і здорових людей, залишаючи жити старих, які давно думають про кончину. Людина завжди живе «в тіні смерті». Її життєвий шлях можуть перервати війни, невиліковні хвороби та зовсім безглузда випадковість. Саме про це розповідає фільм-у-фільмі, який знімає Вайда за участю зірки польського театру та кіна Кристини Янди, комбінуючи постановочні фрагменти з документальними кадрами сповідального монологу самої актриси. Кристина Янда з болем згадує про останні дні свого чоловіка, кінооператора Едварда Клосинського, пам’яті якого присвячений фільм.
Ведмедя «За видатні художні досягнення» отримала румунсько-британсько-угорська картина «Каталін Варѓа» — режисерський дебют Пітера Стіркланда. Нагородження цієї депресивної чорної драми про страждання карпатської селянки та її помсту кривднику виглядає багато в чому даниною захопленню нещодавнім «румунським дивом».
Приз отримав автор саунд-дизайну картини.
Словом, «усім сестрам по сережках» — відзначили представників найбільш «екстравагантних» і «модних» кінематографій. Хоча, поклавши руку на серці, ніколи з упевненістю не можна сказати, чи згадають про більшість фільмів-призерів уже за рік, а тим більше — за два-три роки.
Часто резонансними виявляються не «титульні» картини основного конкурсу, а фільми супутніх програм. Так, одним із найскандальніших показів нинішнього фестивального сезону став фільм про російських неофашистів «Росія 88» режисера Павла Бардіна, включений до Панорами, другої за значущістю програми Берлінале.
У той час, як увесь світ політкоректно бореться з будь-якими виявами ксенофобії, Павло Бардін та компанія, схоже, здійснили заплив «проти течії», хоч він і запевняє, що знімав антифашистське кіно. Вочевидь, не все вийшло відповідно до задуму... Використовуючи у своєму фільмі матеріали, знайдені на сайтах відповідної орієнтації, Бардін нібито виніс їх на мільйонну аудиторію. Деякі фрагменти «Росії 88» — прямі цитати з творчості скінхедів, «наці-відео» й інших творів, які за задумом режисера мали викликати у глядача естетичний шок та ідіосинкратичну реакцію. Проте через недостатньо артикульовану авторську позицію фільм «Росія 88» і сам схожий на ті профашистські рекламні ролики, що їх знімає один із персонажів, оператор Едик, із метою розміщення на ультраправих інтернет-сайтах зони «ru».
Але насправді страшними у фільмі виглядають два документальні фрагменти, в яких люди різної статі, віку та соціального стану формулюють своє ставлення до відверто расистської тези. Ось це спонтанне висловлювання «звичайних людей», сформульоване і вимовлене з майже дитячою безпосередністю, насправді викликає побоювання, бо екран доволі точно діагностує згустки настроїв, зароджуваних проблем і залишкових «фантомних болів» у свіжих зрізах суспільної свідомості.
Фільм задуманий і здійснений без державної підтримки, а група продюсерів, серед яких Олександр Роднянський, Анна Міхалкова, Ѓія Лордкіпанідзе й Олександр Шейн, приєдналася до проекту вже на етапі його просування.
