Біографія Берлінського муру представлена цими днями в Києві
в галереї Києво-Могилянської академії на виставці, організованій Гете-інститутом.
Від 1945 року, коли постав мур, фотографував Німеччину дід — Віллі Клар
(«Я знімав усе» — так підсумовує старший з Кларів свою творчість), зафіксувавши
мить народження муру, потім життя стіни й людей за стіною фотографували
син — Дітер Клар, а пізніше онук — Рето Клар — зняв момент її падіння.
Стіни немає. Глиби бетону розфарбовано й перетворено на артефакт, її уламки
можна придбати за доступною ціною. Проте привид Стіни й далі блукає Європою:
не так-то легко виявилося розтопити бетон сердець і розплести колючий дріт
нервів. Бо лишився міф про користь стін, що породив найміцніші мури: не
дай Боже, падуть стіни, і ми всі опинимося в одній великій комуналці, знов
у пропахлій чужими каструлями й несвіжою білизною спільній кухні. На Сході
й Заході уже виросло покоління, котре знає, як розфарбовувати паркани та
руйнувати стіни, проте самих стін за цей час не поменшало. І зберігаються
залишки зруйнованого Берлінського муру — європейська статуя Свободи на
планеті ментальної несвободи. Поки що сил вистачило тільки на пам'ятник
і на свято. Експозицію — широченну панораму життя Німеччини за муром і
без нього — доповнюють знімки українського фотографа Віктора Марущенка,
який у листопаді 1989 року зафіксував цю одну з найважливіших подій ХХ
століття, від якої, бодай символічно, розпочалася нова епоха — без парканів.
Бетонного муру вже немає, умовні стіни залишилися. Як генетична хвороба,
котру ХХ століття передає століттю наступному, якому доведеться по краплі
вичавлювати із себе Стіну.
