Учора Україна прощалася із видатним письменником Павлом Загребельним. Провести його в останню путь прийшло багато українців. Прозаїки, поети й літературознавці різних поколінь, громадські діячі, рядові громадяни. Прийшло й керівництво держави: Президент Віктор Ющенко, секретар РНБО Раїса Богатирьова, міністр культури і туризму Василь Вовкун. Президент зазначив, що видасть указ про видання творчої спадщини Загребельного. Знову підтверджується закон життя: справжні масштаби зробленого Великими Українцями ми усвідомлюємо лише після їхньої смерті?
Із відходом Павла Загребельного ми змаліли. Нас залишила людина, що уособлювала дуже вагому частину українського духовного життя. Бо, як писала Ліна Костенко: «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота».
Але кожен визначний митець залишає по собі твори. І думки. Їх — найостанніші — Павло Архипович виклав у книзі «Думки нарозхрист», яка нещодавно вийшла друком. У ній він, зокрема, писав: «...святе діло — творення Української держави — твориться інколи руками нечистими... Безперечно, я теж міг би виступати на мітингах (і думаю — не найгірше), говорити щось із телеекрана, по радіо. Та я так не робитиму. Краще час, що його відміряно мені долею, писатиму. Повірте — користі буде більше». У цьому весь Павло Загребельний.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник:
— Насамперед я скажу буквально десять слів, під якими, очевидно, підпишуться багато моїх ровесників. Отже, для нас, людей, критично налаштованих щодо стану української літератури, Павло Загребельний «вибухнув» своїм іменем і творчою поставою у 1968 році, коли з’явився роман «Диво». Фантастичний твір, у якому події йшли трьома часовими потоками: Київська Русь, Друга Світова війна і 60-ті роки. Відтоді для письменників і старшого, й молодшого поколінь Павло Архипович став як літературний каталізатор, показавши, якою може бути проза — «не худою». В одній із його статей про це йшлося, мовляв, українська проза нагадує вахтовий журнал чи протокол... Правда, він був багатослівний письменник. Але це багатослів’я, як у Томаса Манна чи Фолкнера. Павло Загребельний був таким один і неповторним. На нього взорувалися шістдесятники-прозаїки, які тоді щойно прийшли в літературу. Він став чи не найбільшим літературним авторитетом для молодих письменників різних поколінь.
Потім Загребельний почав створювати історичні романи. У ті часи писати історичні романи було непопулярно. Навіть 1972 року вийшла постанова ЦК КПРС проти антиісторизму, де йшлося, що у радянських республіках є якась незрозуміла ностальгія за своїм корінням, ідеалізація минулого... Але Павло Архипович вперто писав свої історичні твори.
Я можу назвати Павла Загребельного своїм «хрещеним» батьком, який привів мене з молодіжної газети в «Літературну Україну» і призначив мене, «жовторотого», завідувачем критики... У літературі існує така жахлива конкуренція. До речі, стільки заздрісників, як Загребельний, мабуть, немав ніхто. А Павло Загребельний був беззахисний перед талантами! Талановитого чоловіка буквально показував усім. Тому покоління шістдесятників: Іван Драч, Валерій Шевчук, Микола Вінграновський, Євген Гуцало мають бути йому вдячні.
Днями тележурналісти при мені вголос розмірковували, мовляв, Загребельний нібито був у добрих стосунках із Щербицьким. А я їм у відповідь: за таких людей, як Загребельний, борються системи — комуністична, націоналістична, адже вони таким прикрашають свої герби. До слова, саме Щербицький потім зініціював «падіння» Павла Архиповича. Бо той нікого не влаштовував. Надто ж він був незалежний. Це був безстрашний інтелект! Чоловік єретичного мислення! Він навіть намагався бути благонадійним, але не міг запам’ятати собі роль, тому що був більший, ніж український радянський письменник. Уявіть, що голова Спілки письменників УРСР, депутат Верховної Ради УРСР видає роман «Південний комформ». Це твір про корупцію, особливо у верхніх ешелонах влади. Той роман, ще неперекладеней російською мовою, обговорювала генеральна прокуратура СРСР! І голова Спілки письменників УРСР став майже дисидентом! У 1987 році на з’їзді Спілки письменників УРСР у своїй, фактично, останній публічній промові він сказав: «Бійтеся посередності! Посередності — страшні! Будь-яку благородну справу вбивають посередності! 21 рік тому з його уст це прозвучало як заповіт. Після того письменник пішов, можна сказати, у внутрішню еміграцію. Буквально кілька тижнів тому вийшла його нова книжка «Думки нарозхрист». Я би сказав, що це найбільш схожа на нього книга... Він або безмежно, беззастережно чимось захоплювався, так і темпераментно щось не сприймав. А ще це була Ніагара ерудиції, вибух інтелекту, сильне асоціативне мислення... Одним словом, Павло Загребельний — це той письменник-інтелектуал, який, для того, щоб написати одну книгу, прочитував одну бібліотеку! Там, де була ця людина, тепер буде порожнеча. Незамінні люди є!
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця:
— У мене є велика особиста вдячність до Павла Архиповича. Очевидно, коли би не він, не знаю, як би склалося моє творче, зрештою, й особисте життя. Коли зі Львова переїхала у Київ, багато хто не хотів, щоб я працювала у видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник». — Ред.). Звісно, панікувала, бо на руках мала двійко маленьких дітей. І було страшно опинитися без роботи і без перспективи загалом. Я вже працювала в «Радянському письменникові», коли прийшла на прийом до Павла Загребельного. Пригадую, у нього раптом загорілися очі і він сказав: «Ви — Дзюбенко?», а потім почав цитувати напам’ять мої вірші про гайдамаків. Я розгубилася, адже вийшла тільки моя перша збірка... А далі говорив про те, щоб не переймалася занадто обставинами на роботі, мовляв, ніхто мене не посміє образити. Так відчула, що маю серйозну підтримку такого письменника.
Думаю, мало знайдеться людей, які би не відчули прямо або опосередковано вплив Павла Загребельного. Це — дуже могутній дух і неймовірна інтелектуальна глибина!
Очевидно, у ці дні прозвучить багато добрих слів на адресу письменника. Але буквально тиждень тому я переглядала молодіжні літературні журнали, де буквально прямим текстом писалося, мовляв, краще б Павло Загребельний вже нічого не писав... Люди добрі! Яка живуча ота заздрість посередностей до велетнів! Ми ще, може, не усвідомлюємо, що втратили одну з найбільших духовних височин, яка була серед нас. Ми могли Павла Архиповича не бачити, але він був присутній. І письменника такого калібру ще не скоро дочекаємося.
Богдан САВКIВ, гірничий інженер:
— Очевидно, я не міг не прийти і не провести Павла Загребельного в останню путь. У радянські часи зачитувався його творами. Можна сказати, із них дізнавався про українську історію. Це вже потім, напочатку 90-х, ми мали доступ до «Історії України» Івана Крип’якевича та «Історії Русів» Михайла Грушевського. Знаєте, Павло Загребельний — приклад такого дієвого патріота. Мені ставало затишно від думки, що він тут, у Києві, не так далеко від мого дому, живе Павло Архипович. Напевно, це потреба у духовному батьківстві кількох останніх поколінь, які мали розірваний зв’язок між собою.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, народний депутат України:
— Я навіть не думала, що Павлові Загребельному вже так багато років, коли дізналася, що письменник помер. Він був людиною, сучасною тому часові, в якому жив. Мінялися століття, тисячоліття, а він був. І не застарів. Жваво і живо, як молодий, реагував на зміни у літературно-книжковому світі.
Думаю, ще треба буде осягнути, що у нашій літературі стовпів стає дедалі менше. І це був один із основоположних стовпів. Адже багато відбулося подій у літературі, змінилися покоління, зникали одні поетичні групи, натомість створювались інші... А Павло Загребельний був. І його, того кита, на якому трималася наша літературна планета, бракуватиме. А далі із цією втратою треба змиритися і продовжувати жити. Бо те, що він створив, воно не старіє. Кожна людина лишає по собі щось. Але Загребельний залишив цінну творчу спадщину. А ще постійне відчуття того, що тобі є з ким говорити.
