Спочатку вони приходили до нього в студію, та за деякий
час фотографові довелося відвідувати оселі самотніх і немічних людей особисто.
Олександр вже мав солідний стаж фотокорівської роботи й знімав багато соціальних
сюжетів. Йому здавалося, що після репортажів з інтернату для сліпих дітей,
притулків для інвалідів та з психіатричних лікарень він вже до краю пізнав
міру людського страждання. Та зустріч із самотніми старими вразила його
до глибини душі. Може, через те, що їхній біль був тихим, непоказним, приреченим?
Це відчуття причетності до буденного лиха вперше прийшло під час зйомок
старої, що вже кілька років не виходила з хати і, заздалегідь готуючись
до смерті, тримала біля ліжка труну. Фотограф вирішив зафіксувати своїх
мимовільних героїв у жалюгідному оточенні їх щоденного буття. Так народилася
серія «Діти революції». Зрозуміло, в її назві відчувається сумний сарказм:
адже на портретах фактично жертви «соціалістичної історії».
Майже в кожній хаті, де бував Олександр Чекменьов, на стінах
висіли портрети господарів цих бідних осель у дитинстві та молодості. На
них сьогоднішні старі виглядали щасливими. Тому на нинішній виставці поряд
із кожним документальним знімком для паспорта розташоване пожовкле фото
тієї ж людини в дитинстві або юності. Разючий контраст між ними викликає
шок. Вдивляючись у ці обличчя старості, думаєш не тільки про конкретних
людей, а й про долю країни, яка нещадно позбавила своїх громадян лагідної
посмішки благополучного життя. Напевно, у якійсь іншій країні ці обличчя
виглядали б інакше.
З новими паспортами, у злиднях та безнадії діти революції
чекають на свої останні години. Тримаючи труну біля ліжка.
№221 18.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
