«Марафон Ігоря Пилипчука» — новий фільм студії «Контакт»
і каналу «1+1», прем’єра якого відбулася в Будинку кінематографістів, як
і попередні роботи з циклу «Наші сучасники на екрані», зібрав значну для
документальної картини аудиторію. Звичайно, тут була сильна команда авторів:
режисер Олександр Фролов, ведучий Іван Гаврилюк. Однак фільм «брав» аудиторію
не тільки цим, але й особливим тонусом громадянської мужності його героя
— депутата, полковника міліції, спортсмена-марафонця Ігоря Пилипчука.
Дійсно, практично кожен фільм циклу «Наші сучасники» —
про людей, які в нелюдських умовах не тільки знаходять в собі сили вижити,
але і всупереч всьому добиватися своїх цілей, а головне — допомагати іншим,
що потребують цього. Ігор Пилипчук — саме із такої породи солдатів життя.
У своїй слідчій практиці він брався за гучні справи не iз марнославства
— дуже багато доль залежало від неупередженого розслідування. Часто чесний
слідчий викликав гнів найвищої влади і все ж стояв на своєму, тримався
до кінця. Так йому вдалося припинити розкрадання коштів, що спрямовувалися
на відновлення нещасної, зруйнованої землетрусом Вірменії. Так він розкрив
один iз найстрашніших злочинів в історії вже незалежної України — нелегальний
вивіз новонароджених дітей за кордон. За рік в країни Заходу під виглядом
усиновлення вивезено 800 дітей; надалі була з’ясована доля тільки менше
ніж половини немовлят. Користуючись високим заступництвом і зв’язками,
злочинці могли б продовжувати свій кривавий бізнес ще дуже довго. До того
ж у нашій наскрізь дірявій правовій системі просто не було закону, який
би дозволяв притягнути до суду за такого роду злочини. Пилипчук зміг не
тільки перервати конвеєр смерті, що діяв у наших пологових будинках, але
і в рекордно короткі терміни добитися прийняття необхідних норм законодавства,
які дозволили б надалі знаходити і карати тих, хто торгує дітьми.
Звичайно, в практиці Пилипчука — як слідчого і політика
— це аж ніяк не поодинока справа. Власне, автори фільму і не прагнули займатися
отаким напіврекламним піаром. Для них важливо було, думається, показати,
що навіть перед обличчям всемогутнього і запеклого беззаконня найбільші
шанси має все ж чесність і людська гідність. З такими якостями жити дуже
важко — так само, як бігти марафон до нескінченно далекого фінішу. Але
зло вразливе саме тому, що нерухоме в своїй зашкарублій байдужості. Тому
— дорогу подужає той, хто біжить. Вистачило б сил…
