Вистави старі, а проблеми в них вічні. Ці постановки в афіші заньківчан давно — «Арт» з 2005-го, а «Варіації» аж з 1999-го — а все таки вони живі й свіжі. Ще й обростають новими виразними деталями, мудрішають. Обома виставами опікується Посольство Франції в Україні. Обидві побували на багатьох фестивалях і здобули чимало нагород і відзнак. Та питання в іншому: чому не старіють ці вистави?
Відповідь загальна — обидві п’єси торкаються найглибших, базових основ людської психології; режисер обох вистав Вадим Сікорський їх розплутав і надав їм вишуканої форми; актори перейнялися складнощами людських стосунків, вжилися в них, і тепер глядач не може відірватися від тієї ниточки, якою вони ведуть своїх героїв по лабіринтах внутрішнього життя людини. А таке трапляється в сучасному українському театрі нечасто.
Відповідь конкретна — щодо кожної з вистав.
МИСТЕЦТВО
Вистава біла — «Арт» (себто мистецтво).
У суцільно білому просторі чубляться троє друзів у білому з приводу суцільно білої картини, яку придбав Серж (Назарій Московець) за шалені гроші. Цей білий квадрат, що підвішено до стелі, — парафраз «Чорного квадрату», скандально відомої картини Малевича. (Сценографія Влада Кауфмана). Сержу картина шалено подобається, а його затятому другу Марку (Богдан Ревкевич) категорично, аж до лайки, ні. Доходить навіть до бійки, як не намагається примирити друзів їхній третій товариш — слабкодухий невдаха Іван (Юрій Хвостенко). І, звичайно, вистава не «про дружбу, її прояви і настрої» як зазначено в програмці. Вона про мистецтво (арт) жити серед людей, сприймаючи їх такими, якими вони є. Навіть тоді, коли наші смаки, принципи, світосприйняття розходяться. А поки чубимося, категорично наполягаючи на власній правоті, руйнуємо в суперечках і протистоянні один одного, і слабшого за нас, і самих себе. Сварка припиняється тоді, коли Марк мазнув чорним по білій картині щось так само незрозуміле, а Серж не розсердився, а припустив, що на картині намальована хуртовина, падає сніг, і лижник зникає в білій безмежності. Чи це не людське життя намальовано?
Кожен із персонажів має свій пластичний портрет. Зломлений Іван часто ховається в «позу ембріона», дорослий і креативний мужчина нині зацькований близькими друзями, які не розуміють його миротворчості. Серж часто похитується, сидячи на стільці, спираючись долонями в обличчям. Марк непохитний, як пам’ятник, такий собі кам’яний господар життя. Та коли вони об’єднуються проти Івана, обоє однаково закидають ногу на ногу і часто однаково різко викидають руку з витягнутим пальцем, як пістолет.
Щодо акторів. Н.Московець (Серж) має шалений чоловічий темперамент і тому передає сильний характер значно краще, ніж в мелодраматичних ролях. Б.Ревкевич (Марк) вміє думати на сцені, і тому є надія, що його режисерська освіта визріє до серйозних робіт, кращих за «Безіменну зірку». Сценічна доля Ю.Хвостенка (Іван) ще недавно викликала деяке занепокоєння — безперечно талановитого молодого актора переобтяжували головними ролями, які часом ніяк не лягали на його акторську особистість. Але Іван а «Арті» — стовідсоткове влучення в образ, а скоромовка про його приватне життя є шедевром акторської техніки.
ВАРІАЦІЇ
Вистава чорна — «Загадкові варіації».
У суцільно чорному просторі з трьома металевими стільцями, вішалкою та музичними колонками (сценограф Олександр Оверчук) відбувається смертельна дуель (з пострілами) видатного письменника, нобелівського лауреата Абеля Знорка (Богдан Козак) і скромного учителя музики, який видає себе за журналіста з маленького провінційного містечка, Еріка Ларсена (Олег Стефанов). Вони химерним чином поєдналися в творчості, і літературний талант провінціала, виявляється, дорівнює хисту лауреата. У виставі цьому сюжету відлунює те, що видатний акторський талант славетного Богдана Козака і акторський хист скромного Олега Стефана теж дорівнюють одне одному. Виникає високе достойне партнерство, через яке ми долучаємося до емоційно-філософських проблем: Чи потрібна людині правда? Чи варто жити ілюзіями? Чи знає людина себе до кінця?
Прямих, вичерпних, декларативних відповідей у виставі немає. Але з плином подій розкривається правда і суть відносин цих двох чоловіків — неймовірно елегантного в чорно-сірих вільних строях Знорка і нечупари в білому светрі з в’язаним шарфом Ларсена (художник Ольга Боклан). Їх об’єднала шалена любов до однієї жінки. Тільки один із них відступився від неї заради свободи і злету творчості, а другий підхопив вмираюче кохання і продовжив його в листах, які багато років після її смерті майже щоденно писав літератору від її імені. З того листування народилася остання книжка письменника, і її вихід в світ означив кінець листуванню, смерть двох талановитих душ.
І от нині вони з’ясовують правду. Не знаючи один одного, вони поступово пізнають не тільки іншого, а перш за все самого себе, свої гріхи і помилки, свою самотність і доброту, свої слабкості і мужність. Відсторонені, вони тягнуться один до одного, але єднатися пізно. Проте, коли Ларсен покидає безлюдний острів, де знайшов свій сховок самозакоханий, а нині розвінчаний, та не подоланий лауреат, він одержує в спину не кулю, як по приїзді, а пронизливу музичну варіацію і тихі слова: «Я вам напишу»...
Вистава сьогодні відрізняється від прем’єрного варіанту. В ній з’явилися нові деталі, виникають імпровізації, змінилися фарби звучання тексту, мізансцени на підлозі тощо. Отже, актори настільки щиро живуть в сюжеті п’єси, настільки природно почувають і розуміють себе в образах, що вистава існує як шматок життя, зокрема і їхнього власного. Особливо це помітно, коли дивишся їм в очі. А на камерній сцені це можливо.
Отже, обидві вистави заньківчан вишукано, але виразно несуть нам послання — треба вчитися мистецтву (арт) жити поруч, не нав’язуючи себе іншим, поважаючи інакшість іншого і знаючи межу своїм принципам. А ще ніякий безлюдний острів чи башта не захистять від варіацій життя — вони завжди загадкові...
