Iнтернет, Павутина, world wide web... Це — пізнавані імена того справді глобального феномену, який в останні півтора десятки років охопив буквально весь світ. Утім, найпоширеніший — у професійному середовищі в тому числі — термін Мережа. Користуватимемося ним і надалі. Отже, що ж таке Мережа?
ПРИТУЛОК ДЛЯ ОПОЗИЦІЇ?
Мережа — це глобальна електронна (віртуальна) структура, яка об’єднує користувачів персональних комп’ютерів у єдиний віртуальний простір, вміщаючи в себе материки інформації. У Мережі роблять бізнес і займаються сексом, кохають і ненавидять, воюють і знайомляться, живуть і помирають. Тут немає реальної плоті і крові, але сила впливу Мережевого імпульсу часто серйозно перевершує можливості будь-якої людини. Останнє дало привід багатьом культурологам говорити про настання Інтернет-утопії, про велике віртуальне співтовариство, де панує справжня свобода, вільно висловлюються і обговорюються будь-які ідеї, а надособистісні, державні структури, які здійснюють нагляд та репресії, безсилі.
Можливості Мережі у вибудовуванні індивідуальних альтернативних ніш справді дуже великі. Практично кожен хоч трохи досвідчений користувач може створити свій сайт і публікувати там усе, що завгодно, від прокламацій до романів власного творіння, від картин до фотографій. Саме Мережеві ЗМІ стали єдиним по-справжньому надійним притулком для політичної опозиції в умовах авторитаризму, що зростає, пострадянських режимів на території СНД. Мережа служить невичерпним резервом для західних радикалів у справі створення малобюджетних, але дуже дієвих так званих «тактичних медіа». Сайти ісламських терористів уже ввійшли в легенду. Можливості для мистецтва також зросли — варто лише заглянути до так званого Кібератласу на сайті знаменитого музею Гуггенхайма; а в письменницькому середовищі навіть з’явився термін «сетература», який включає в себе вже суто віртуальних, непаперових творців. Розглядаючи Мережу як культурний феномен, на останньому варто зупинитися детальніше.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ПІДГОТОВЧИЙ КЛАС
Сетература (складове від російського «сетевая литература»; за відсутністю україномовного аналогу далі дотримуватимемось цього терміну) — напрям у літературі та літературній критиці, у рамках якого тексти народжуються та реалізовуються в інтернеті, також співтовариство письменників, есеїстів, критиків («сетераторів»), які починали і продовжують активно працювати в мережевому просторі. Перший російський літературний веб-журнал було створено у 1994 році Леонідом Деліциним. А офіційним початком російськомовної сетератури прийнято вважати 10 жовтня 1995 року, коли одесько-московський письменник Роман Лейбов дав старт своєму гіпертекстовому проекту «Роман». У свою чергу, сетератор Олексій Андрєєв вивісив в Інтернеті «Сetera. Маніфест Мережевої Літератури, або Особистий Досвід Поетичної Незалежності», де спробував узагальнити основні ознаки сетератури. Отже, мережевий автор має можливість «вільно публікуватися і не залежати при цьому від різних нелітературних аспектів… пов’язаних з витратами на публікацію та поширення, зі знайомствами зі сповідуваною ідеологією тощо. Більше того — автор може зберігати повну анонімність, що дозволяє йому розкрити ті грані свого таланту, які в реальному житті людини часто затиснені «рамками» та «ролями» матеріального світу». Найважливіший момент — чіткий і швидкий зворотний зв’язок. Звичайно, мережева аудиторія на кілька порядків менша, ніж аудиторія книговидавців. Зате творіння сетератора майже відразу коментується і рецензується, причому з різних боків, як простими читачами, так і колегами по цеху. Більше того, навколо більш-менш значного твору може вибудуватися цілий мережевий семінар, а дискусія не має географічних обмежень — можна отримати відгук від колег з іншого континенту. Звідси — безліч різних конкурсів та хіт-парадів. Нарешті, специфічно мережеві ознаки:
1) гіпертекстуальність, тобто об’єднання електронних текстів за допомогою гіперпосилань один з одним, також з невербальною інформацією — малюнками, кольором, звуком;
2) можливість нелінійної організації тексту;
3) колективна творчість — перетворення початкового тексту на своєрідний палімпсест, з безліччю сюжетних та образних ліній, які розходяться;
4) динамічність, ігровий характер роботи. Варто згадати про надзвичайно популярні в Мережі літературні ігри та різні креативні сайти, на кшталт «Живого журналу». У такому ігровому просторі, що постійно оновлюється, створюються досить цікаві тексти.
Утім, кожна, навіть найперспективніша справа перевіряється результатом. Не так давно мережевий і паперовий літератор Макс Фрай склав рейтинг популярності авторів Рунету — один свій, інший — шляхом голосування. В обох «Чортових дюжинах» виявилися приблизно одні й ті самі автори, які проживають у Росії та Україні, деякі з них відомі не лише у своїй мережевій, але й у традиційно книгодрукованій іпостасях: Олексій Андрєєв, Олег Постнов, і, особливо, скандально відомий Ширян Баянов (він же Кирило Воробйов), до творів якого увагу суспільства привернули хуліганські акції руху «Идущие вместе». Про якість їхніх текстів можна сперечатися, але, будучи досить обдарованими авторами, вони, все-таки, не входять до числа кращих — якщо судити, виходячи з загальнолітературного контексту.
Тут, як уявляється, криється відповідь на дискусії, постійно супутні сетературі — про те, наскільки взагалі правомірний цей термін, наскільки самостійне явище. Вищезазначена специфіка все-таки не робить сетературу новим видом словесності. Найнеймовірніші комбінації текстів, стильові ігри, нелінійні побудови, у тому числі і з залученням «чужорідного», небуквеного матеріалу, вже випробувані оф-лайновими художниками, кінематографістами, письменниками. Найталановитіші сетератори рано чи пізно знаходять себе на папері, і цей процес зараз набирає обертів — солідні видавництва на всю видають збірки мережевих віршів та прози. Те ж, що іноді прийнято вважати особливим сетературним стилем — розкутість, навіть розхлябаність складу, безперервне жонглювання словами та жанрами — також має масу більш переконливих аналогів за межами Мережі. Частіше за все саме оф-лайн інвестує таланти в Мережу: найяскравіші приклади — «Русский журнал», який підтримується реальними публіцистами та інтелектуалами, або якісний веб-альманах «Потяг- 76», створений відомим українським літератором Юрієм Андруховичем. Інакше кажучи, сетература як така — не особливий вид літератури, але, швидше, її підготовчий клас, лабораторія, у якій майже стихійно змішуються всі мислимі компоненти, щоб на виході вийшло щось небачене, або, принаймні, освіжаюче.
ВПЛИВ НА ФІЗИЧНУ РЕАЛЬНІСТЬ
Але Мережа — це не лише тексти; дуже великий її візуальний потенціал. Культового статусу набула створювана у Павутині і трансльована через неї ж віртуальна анімація — насамперед славнозвісний Нет-серіал про Масяню. Мало того — є вже й те, що можна назвати мережевим театром! А саме координація користувачів дозволила створити новий жанр масової вуличної вистави на грані між художнім та соціальним жестом — флешмоб. Це, у вс іх значеннях унікальне явище — перший приклад безпосереднього впливу інтернету на фізичну реальність. Найточніше визначення може бути таким: флешмоб (від англійського flashmob — «миттєвий натовп» або «миттєве стовпотворіння») — вид короткочасної вуличної акції, яку ініціюють і проводять, як правило, мережеві користувачі. Філософія і теоретичне обгрунтування флешмобу дані в роботах американського соціолога Говарда Рейнгольда «Віртуальне співтовариство» (1993 р.) та «Розумні натовпи: наступна соціальна революція» (2002 р.) Саме під впливом цих книг у червні 2003 р. комп’ютерник із Сан-Франциско Роб Зазуета створив сайт flocksmart.com, на якому перші моббери почали домовлятися про зустрічі. Протягом наступних двох місяців з’явилися й російськомовні сайти: www.flashmob.com.ua — в Україні, www.flashmob.ru, www.flashmob.spb.ru — у Росії.
Незважаючи на те, що історія флешмобу нараховує не більше двох років (більшість нижченазваних акцій реалізовано у 2003 р.), він розвивається як кількісно, так і якісно. У червні в магазині на Манхеттені 150 чоловік попросили у продавців «килимок кохання для заміської комуни». У німецькому Дортмунді моббер-натовп зібрався біля виставки пральних машин і почав поїдати банани. У Денвері близько 400 чоловік розосередилися на різних поверхах будівлі. З верхнього кричали: «Пінг!», з нижнього відповідали: «Понг!». У Лос-Анджелесі сто мобберів у масках з обличчям Буша рівно сім хвилин кричали «Буш — брехун!» 7 серпня о 18.33 300 лондонців сказали в меблевому магазині: «Вау, оце диван!». 14 серпня сто бразильців на людній вулиці Сан-Пауло зняли по одній туфлі і постукали нею по бруківці.
Флешмоб в СНД носить більш камерний і обережний характер, причому кількість ЗМОПівців та журналістів іноді перевершує кількість самих мобберів.
16 серпня о 17.20 на Ленінградському вокзалі два десятки москвичів, судячи з табличок з іменами в їхніх руках, зустрічали з поїзда № 61 двох пасажирів: Володимира Володимировича з Пітера і якогось NzR178qWe. Тоді ж, 16 серпня у Санкт-Петербурзі моббери кількістю від 50 до 100 чоловік з табличками та повітряними кульками зустрічали з московського поїзда «Тетяну Лаврухіну». У той самий день і час у Києві, в підземному торгівельному центрі «Глобус» приблизно 70 дорослих людей фотографували декоративну пальму, яка росте там, а інші підходили до однієї й тієї самої продавщиці льодяників, і, облизуючи великі смоктальні цукерки на паличках, запитували у неї: «Скажіть, будь ласка, скільки треба з’їсти таких цукерок, щоб поправитися на 7 кілограмів?» 30 серпня в Одесі близько півсотні мобберів, одягнутих у все чорне, влаштували хвилину мовчання поруч з лялькою клоуна, яка прикрашає вхід до місцевого Макдональдса. Поклавши до ніг клоуна оберемок траурних жовтих квітів, натовп розсіявся. А 6 вересня, в тій самій Одесі, під час чергової акції стався і перший конфлікт з міліцією.
Технологія флешмобу досить проста. За адресами потенційних мобберів, які зареєструвалися на відповідному сайті (з постійними учасниками зв’язуються за допомогою мобільних телефонів), розсилається інструкція з викладом сюжету акції, переліком необхідних аксесуарів, зазначенням точного часу та шляхів відходу. Більшість учасників — молодого та середнього віку, до 35 років. Акції, за рідкісними винятками, носять неполітичний характер. В основному об’єктами атаки стають місця масового скупчення народу, частіше за все супермаркети, вокзали, ресторани мережі «Макдональдс» — в останньому випадку є недвозначне «антиглобалістське» послання. За своїм характером флешмоб прямо наслідує аналогічну практику вуличних акцій, яка масово поширилася на Заході наприкінці 1960-х — достатньо лише пригадати славнозвісну вилазку хіппі тих років, які привели, ні мало, ні багато, Нью-йоркську фондову біржу в стан короткочасного паралічу шляхом розкидання дрібних доларових купюр. Поширення інтернету привело не лише до відродження старого перевіреного формату, але й затвердило в ньому небачену раніше організованість та чіткість. Тепер, завдяки можливостям віртуального співтовариства, радикали можуть ефективно проводити досить складні та багатолюдні дійства. Однак майбутнє флешмобу передбачити важко. Він може так і залишитися недовгою розвагою молодого середнього класу. Цілком імовірна й поява лідерів, які можуть перетворити мобберів на могутній рух. Уже зараз відбувається стрімка політизація явища, і повідомлення, наприклад, про антифашистський флешмоб не виглядають диковинкою; а кількість подібних акцій з яскраво-помаранчевим політичним забарвленням, проведених восени минулого року, взагалі обчисленню не піддається.
НЕТ-СКЕПТИЦИЗМ
У будь-якому разі, останніми роками модно спостерігати деяке зростання нет-скептицизму. Вже наприкінці 1990-х, коли перші захоплення вляглися, стало зрозуміло, що можливості Мережі дещо переоцінено. Держава, при достатньому рівні тоталітаризму та безпринципності, здатна ефективно контролювати і провайдерів, і користувачів, чому яскравий приклад — Китай, де доступ до альтернативних, антикомуністичних сайтів закрито, а на кожного, хто намагається такі сайти створювати або переглядати, рано чи пізно чекає величезний тюремний строк за «антидержавну пропаганду». У Мережі можна дивитися фільми — але, наприклад, артхаузне або треш-кіно, якісний відеоарт, туди, за рідкісними винятками, не потрапляють. Самостійність, професіоналізм, навіть право на існування тієї ж сетератури спростовується більшістю критиків. Узагалі, у мистецтві межа можливостей М. проявилася особливо очевидно. Найякісніший веб- дизайн не здатен замінити роботу живого скульптора, художника або режисера. Досліди з кіберпростором поки що не створили особливого, самоцінного естетичного напряму (дещо похмурий технотронний стиль кіберпанк (див. фільми «Нірвана», «ЕкзистенЗ» або першу «Матрицю»), швидше, проходить по департаменту наукової фантастики), однак вплинули на кінематограф і загальнокультурний ландшафт з погляду технології. Кінематограф отримав ефект морфінгу, компоузинг, який ефективно замінив комбіновані зйомки, можливість відмови від дорогих масовок та громіздкої бутафорії. У культурі як такій відбувся розквіт сетератури, різноманітних і часто досить нестандартних інтернет-журналів. Тут успішно використовується головна властивість віртуальної реальності — розкутість сприйняття, важливість самого процесу співтворчості порівняно з результатом.
Звичайно, можливості Мережі мають межу. У ній неможливо ні намалювати картину, ні вибудувати хоча б якусь інсталяцію, ні зняти (поки що) повноцінний фільм. Але — можна все це спроектувати, зробити замальовки. Власне, тому Мережа дедалі більше усвідомлюється як проектний простір, як прекрасний інструмент для планування тих чи інших жестів, текстів, творів — з подальшим перенесенням створюваного в інші, невіртуальні координати. Прерогативою віртуального простору залишаться хакерство, веб-анархізм, згаданий кіберпанк — їхній підривний потенціал ще не оцінено повною мірою. Наближаються також і електронні війни зі своїми військами, окупаційними силами, партизанами та карателями: тенденція до того посилюється день у день.
Однак за межами кабелів та жорстких дисків усе поки йде як і раніше — лише іноді здригаючись від диких та екстраординарних ідей, які вкидаються з інтернету. Але коли-небудь, можливо, доведеться говорити про Мережу як про машинну підсвідомість цивілізації — з усіма можливими наслідками. Віртуальний світ, у якому створюються і передаються фільми та вербальні тексти, розробляються стратегії опору, — істинний Клондайк андерграунда. Все це — поки що на досить дилетантському рівні. Але ж і самій Мережі всього кілька років. Якісний стрибок, як уявляється, відбудеться, коли прийдуть ті, для кого комп’ютер і віртуальний об’єкт — такі ж буденні речі, як ручка або малюнок, нею зроблений, для нинішніх користувачів...
