Дивовижне поряд. Кілька днів тому пролунав дзвінок від колишньої колеги з пропозицією поїхати на міжнародний кінофестиваль... у село Бобриця, що в Київській області. Сказати, що я була приголомшена — нічого не сказати. Звичайно, я погодилася. Кіно і подорожі, тим паче такі незвичайні, мабуть, єдині речі, коли на збори мені можна дати одну годину, і я не спізнюся.
Перед виїздом за вкоріненою журналістською звичкою вирішила з’ясувати для себе, що ж це за село таке, де проводиться міжнародний кінофестиваль. Причому вже втретє. З’ясувала. Стало ще цікавіше.
Отже, село Бобриця територіально належить до Києво-Святошинського району Київської області. Розташоване всього за 20 кілометрів від Києва. Село зовсім невеличке. За переписом 2001 року там проживало 565 осіб. На сьогоднішній день, кажуть, близько 3 тис., але прописані там 700. Площа всього 6 з половиною квадратних кілометрів. Здавалося б, село як село. Нічого особливого. Якби не одне «але»...
Виявляється, газета «День», яка, як відомо, постійно, з пристрастю й любов’ю стежить за тим, що відбувається в українській провінції, ще чотири роки тому звернула увагу (https://day.kyiv.ua/ru/photo/bobrica-neobychnye-peremeny-v-obychnom-sele) на це казкове село («Бобриця — казкове село» — його слоган). Виникло таке словосполучення не для красного слівця, а цілком закономірно.
Десять років тому бізнесмен з Полтави Роман Іваненко, який кілька років прожив у Словенії, купив у Бобриці земельну ділянку, побудував будинок і переїхав туди жити з родиною. Що само по собі не дивно: близько від Києва, гарна природа (сосновий ліс, сім озер) — живи й насолоджуйся. Але Романа не влаштовувала недоглянутість села, його інфраструктура, і він (економіст за освітою) звернувся до сільської ради з пропозицією плану розвитку Бобриці. Його вислухали й підтримали. Разом з однодумцями, проаналізувавши, як село може заробляти гроші й на що ці кошти можна потім використовувати, ініціативна група добилася за півтора року практично п’ятиразового зростання бюджету Бобриці: з 750 тисяч гривень 2014 року — до 6 мільйонів 2017-го.
І зовні село змінилося: було упорядковано центральну площу, створено парк сучасних скульптур, побудовано дитячий майданчик, яскравий і веселий, з різноманітними атракціонами для дітей, прокладена велодоріжка, сміття сортується за західним зразком (у Києві нічого подібного особисто я не бачила). І багато іншого. У мене був час погуляти Бобрицею: до самого озера — асфальтована дорога, ні недопалка, ні папірця на узбіччях, акуратно підстрижені газони (висота — сім сантиметрів, як у Швейцарії, кажуть), стильні, без «бантиків і витребеньок» (читай — «башточок, балкончиків», «скульптурок» у псевдоготичному, бароко або будь-якому іншому стилі будинків ви тут не побачите) будови. Ні дати, ні взяти — передмістя європейського міста, тільки не сліпе наслідування, а аналог, що зберіг свою індивідуальність. Не без «ложки дьогтю» — хіба що майже триметрові паркани, що зустрічаються часом, нагадували, що все-таки я не в Європі... Але це причіпки, звичайно.
В одному з інтерв’ю Роман Іваненко сказав, що сучасна Бобриця за гамбурзьким рахунком — продукт Майдану: «Ми були схожі на тих «друзів» за східним кордоном настільки, що вони подумали нас «розчинити» в собі. І чим більше ми будемо не схожими на них, тим більше у нас шансів вижити. Тому мій особистий проєкт — зробити територію України максимально іншою, ніж російська. І максимально близькою до територій інших нормальних держав... Щойно я втомлююся і мені стає себе шкода, я згадую про це».
Може, саме тому небайдужим активним людям, які живуть у Бобриці, і спала на думку ідея проводити в селі Bobritsa Film Festival. Ініціатори — представники громади села за участю Бобрицького благодійного фонду «Розвиток і благоустрій» та Бобрицької сільради. Їхня мета лежить на поверхні — створення культурного простору на рівні місцевих громад. Цю мету розуміє багато людей, а ось діють у цьому напрямку — одиниці. Бобричанам вдалося.
«Ми вирішили, що фішкою Bobritsa Film Festival стануть фільми, дія яких відбувається в маленьких містечках, селах або у невеликих співтовариствах — наприклад, у клубах, якихось професійних колективах, в окремих сім’ях, щоб показати — людина здатна змінити навколишній світ. Село Бобриця — приклад того, ти все бачиш на власні очі, — розповідає куратор фестивалю Олена Мібчуані. — Кожен з нас — господар своєї долі, і він сам може зробити своє життя не чорно-сірим, а таким, що виблискує яскравими фарбами. Чому саме кіно?.. У країні дуже мало кінотеатрів, а в таких невеликих селах їх немає взагалі. У Бобриці, щоправда, існує кінозал у Будинку культури, перші два роки ми показували фестивальні фільми там, але 2020-й й вніс свої корективи через коронавірус. Ми перенесли терміни фесту (зазвичай він проходить у передостанні вихідні червня, нинішній кінофестиваль відбувся 8—9 серпня), а кіно показували просто неба, на галявині у дворі Будинку культури. Нововведення дуже сподобалося глядачам, думаю, і в подальшому ми продовжимо цю традицію».
Фестиваль зареєстрований на міжнародній платформі FilmFreeway, де й проходять перегляди і голосування, за результатами якого журі обирає переможців у кожній з п’яти номінацій (повнометражні, короткометражні, документальні, анімаційні та студентські фільми). Цього року в конкурсі брали участь 24 роботи з 15 країн — України, Вірменії, Болгарії, Великої Британії, Канади, Франції, Німеччини, Греції, Італії, Литви, Швеції, Туреччини, США й навіть з Гонконгу.
ДИРЕКТОР КОМПАНІЇ «Т.Т.М.» ОЛЕКСІЙ ЧЕМЕРИС І ПРОДЮСЕР АНДРІЙ ГРАНИЦЯ ПРЕДСТАВЛЯЮТЬ ФІЛЬМ СЕРГІЯ ЛИСЕНКА «ЕКС»
Головні призи (про них пізніше) полетять до Італії (повнометражний ігровий фільм), Великої Британії (короткометражний ігровий), Австралії (анімаційний), а от найкращою документальною роботою була визнана картина «Шелест кроків» українського режисера Ксенії Кравцової, а найкращою студентською — «Між рядками» — також авторів з України Антона Чистякова і Романа Краснощока.
Крім фільмів-переможців на кінофестивалі були показані найкращі стрічки національного виробництва, що вийшли в прокат минулого року й уже підкорили українських та іноземних глядачів. Свідчення тому — численні призи на престижних кінофорумах світу.
«П’ять років тому я не могла й подумати, що в Україні зніматимуть кіно, здатне на рівних конкурувати з європейськими, американськими фільмами, де будуть аншлаги, і на багато картин навіть неможливо потрапити, не забронювавши квитки заздалегідь, — продовжує коментувати Олена Мібчуані. — А в Бобриці будь-хто охочий може подивитися їх безкоштовно, зустрітися з режисерами, продюсерами, акторами, які працювали над цими стрічками. І якщо у перші роки селяни не дуже активно приходили на покази, не зовсім розуміли, напевно, що це за фільми, як узагалі фукціонує фестиваль, то нинішнього — на всіх показах, навіть ранкових, дуже багато глядачів різного віку».
Я переконалася в цьому особисто. Відкривався Бобрицький фестиваль фильмом Анатолія Матешка «Фокстер & Макс». Діти так емоційно переживали пригоди героїв фільму, що хотілося їм сказати — не хвилюйтеся, хлопці, ви ще зустрінетеся з ними, тому що планується продовження цієї чудової історії. І я б сказала, звичайно, якби в той момент знала, що дійсно на майбутній пітчинг подано проєкт сіквела «Фокстер & Макс». Щиро хочу побажати авторам удачі, оскільки дитяче кіно — особливий жанр, якісних прикладів фільмів для дітей небагато й у світовому кінематографі, а вже у вітчизняному — й поготів.
Дорослим глядачам також було що подивитися — на фестивалі були покази хітів прокату: «Мої думки тихі» (режисер Антоніо Лукич), «Додому» (режисер Наріман Алієв), «Наші Котики» (Володимир Тихий), «Портрет на тлі гір» (Максим Руденко), «Кохання» (Микита Лиско), «Екс» (Сергій Лисенко), «Халепа на 5 baksiv» (Мирослав Латик), «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке» (Михайло Костров).
Останній, до речі, із задоволенням дивилися і дорослі, і діти. А після перегляду фільму влаштували тривалу фотосесію з акторами Костянтином Лінартовичем та Лесею Самаєвою, які знімалися в ньому. Крім того, автор сценарію «Пекельної Хоругви...» письменник Сашко Лірник презентував на фестивалі нову книжку для дітей та провів автограф-сесію — глядачі купували по кілька примірників, і комусь навіть не вистачило. Чи це не успіх для письменника?
До речі, на кінофестиваль до Бобриці нинішнього року приїжджало багато киян, не лише режисерів, продюсерів, акторів, які представляли свої фильми, а просто легких на підйом людей, які люблять кіно. Тому що деякі фільми, наприклад, з циклу «Дивись українське» (чудова добірка короткометражних робіт!) важко побачити де-небудь навіть професіоналам. Мене щиро порадував усім відомий актор Діма Оськін, який, прочитавши у фейсбуці мій пост з Бобриці в перший фестивальний день, наступного вже був на фесті з дружиною і вальяжним собачкою Лаві. Не знаю, що за порода, але поводилася вона, як справжня леді на червоній доріжці. Кажуть, що враження чудові. У всієї родини.
А тепер обіцяний відступ про призи. Логічно, напевно, що на фестивалі в Бобриці головною нагородою за перемогу в конкурсній програмі став «Бобер». Це кінематографічна (і не тільки) традиція — часто нагородою-статуеткою форуму стає символ міста або країни, де він проводиться. Але на цьому паралелі з уже відомими фестивалями закінчуються. «Бобер» — не бронзова, кришталева або навіть дерев’яна скульптура, а... вовняна валяна іграшка. Її автор — архітектор за освітою Ірина Стрелко. Вона займається дизайном котеджів, квартир, робить авторську біжутерію з полімерної глини й найрізноманітніші валяні вироби — сумки, капелюхи, шапки, фігурки тварин. Усі фестивальні «Бобри» різні, відрізняються і забарвленням, і виразом мордочки, тому Ірина навіть радилася з нами, якій номінації яка фігурка підходить більше. Мені здалася оригінальною (думаю, навряд чи ви знайдете ще десь подібний приз) і точною (валяні вироби гармоніюють, на мою думку, з сільською місцевістю більше, ніж кришталь або бронза) ця ідея. Шкода тільки, що ім’я у Бобрицьких «Бобрів» (вибачте за тавтологію) поки немає, приз, мені здається, став би ще більш душевним і незабутнім.
Повинна зізнатися, я їхала до Бобриці з дещо скептичним настроєм (без упередження, оскільки мене запросила хороша людина, але чекаючи на певну самодіяльність). Міжнародний кінофестиваль у селі... Нерідко й у великих містах трапляються організаційні провали при проведенні кінофорумів, а тут, думала я, і поготів. Нічого подібного: організація переглядів була, як швейцарський годинник — фільми починалися хвилина в хвилину, сувенірна продукція — фестивальні футболки, сумки — зроблена якісно й зі смаком, кіоск, де можна було випити кави, купити воду, морозиво, працював без перерв на обід і перекур, а зголоднілі змогли оцінити відмінний шашлик — я подібний куштувала тільки на Кавказі.
На минулих фестивалях працювали аніматори, вони займалися з дітьми, коли їхні батьки дивилися фільми. І ярмарок, на який з довколишніх сіл привозили свої вироби народні умільці. Нинішнього року з метою безпеки довелося відмовитися від цих заходів, але організатори вже будують плани на майбутнє. Кажуть, будуть приємні сюрпризи.
Цією невеликою, на перший погляд, але дуже складною фестивальної машиною керують протягом року, як з’ясувалося, всього три людини, для яких досвід організації кінофоруму — певний виклик. Його куратор Олена Мібчуані, продюсер компанії «ЕвосФільм», директор рекламного агентства «Площа Еволюції» Ольга Матат і ще одна людина, яка забажала залишитися за кадром. З самого першого дня створення Bobritsa Film Festival організаторам допомагає їхній друг фотограф Любов Мовлянова, уважно відстежуючи всі ключові події фестивального життя. По суті, його літописець.
Куратор фестивалю Олена Мібчуані: «Я працюю в рекламному агентстві, влаштовую людям свята й отримую від цього задоволення. Якщо після заходу до мене підходять люди й дякують, вважаю, що подія відбулася. Фестиваль триває всього два дні, але підготовчий період тривалий і трапляються непрості моменти. Я люблю українське кіно і вважаю своєю місією його пропагувати і просувати. Хочеться розвивати, удосконалити й сам фестиваль. Виникла ідея зробити кілька локацій, де можна переглядати фільми, розділивши їх за жанрами, за віковими категоріями. У Бобриці є пляж, один з майданчиків можна розмістити там — поставити великий екран, побудувати навіс на випадок дощу. Необхідно більше займатися рекламою і піаром кінофестивалю. Шукати інвесторів, оскільки багато речей ми робимо на чистому ентузіазмі. Щоправда, вже другий рік нас дуже підтримує Державне агентство України з питань кіно. Цьогорічного фестивалю просто не було б, якби не їхня допомога. Вони повірили в нас, і, сподіваюся, ми їх не розчарували».
P.S. На цій оптимістичній ноті, напевно, слід було б поставити крапку. Але мені так сподобалася атмосфера на фестивалі, ентузіазм його організаторів, що хочеться внести і свою лепту в його розвиток. Ви ще не забули, який приз у фестивалю? Правильно! Бобер. І логічно — не леопарду ж або леву бути призом у селі Бобриця, де на кожному кроці можна зустріти невеликі глиняні, дерев’яні та навіть бронзові скульптури цієї тварини. Бобер — візитівка села, тільки мені здалося, що майже всі фігурки схожі одна на іншу: звір стоїть на задніх лапах анфас. І зараз згадався польський Вроцлав, де по всьому місту там і сям ти натикаєшся на оригінальні маленькі скульптури гномів, які представляють найрізноманітніші професії або стани — це «Професор», «Водонос», «Сновида», наприклад. Одна з найвідоміших і найпопулярніших — «Сізіфки», що зображає двох гномів, які котять земну кулю. Про історію створення цих скульптур можна говорити довго, з ними пов’язані різноманітні міські легенди й притчі. Це окрема тема. Перші скульптури гномів з’явилися у Вроцлаві 2001 року, сьогодні їх уже близько 400. Для туристів видані спеціальні карти, за якими можна знайти будь-який з цих міських талісманів, проводяться різноманітні квести з «розшуку» гномів. Мені здається, подібний манок можна впровадити й у селі Бобриця. Як пропозиція — кинути клич українським скульпторам (або студентам художньої академії) з проханням зробити для фестивалю жанрові фігурки бобрів, «прописати» кожного з них в селі, а далі — неоране поле імпровізації, як прив’язати цю акцію до Bobritsa Film Festival.
А ще можна подружитися з білоруським містом Бобруйськом, де бобри також у пошані і їм городяни вже звели кілька симпатичних пам’ятників. Зав’язати з ними культурні зв’язки, влаштувати ретроспективу білоруських фільмів, майстер-класи відомих кінематографістів. Мені здається, це буде цікаво, адже у нас з сябрами багато спільного, буде про що поговорити.
Удачі тобі, Bobritsa Film Festival! До зустрічі наступного року!
