Про враження від гастролей розповідає прем’єр заньківчан — Богдан Миколайович КОЗАК:
— Ми грали в Театрі опери та балету ім. А. Солов’яненка й на камерній сцені Українського музично-драматичного театру ім. Артема. Розпочали гастролі виставою «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича. Ризикували. Бо проблематика вистави чисто гуцульська, далека від проблем, які існують на Донбасі. Але ми вважали принциповим починати гастролі саме постановкою з нашим карпатським колоритом. Вистава зроблена в жанрі оперети. І виявилося, що ми правильно вчинили. Глядач дуже цікаво сприймав «Гуцулку Ксеню», хоча спочатку мені здалося, що публіка була дещо настороженою, тихою. Але по ходу дії глядачі почали в залі реагувати, зрозумівши сюжет, бо коли розповідаєш про кохання, то не принципово якою мовою це говориться — все зрозуміло. За реакцією глядачів відчувалось, що вони дуже уважно не тільки слідкують за сюжетом, а й переживають за героїв. Дуже прикрашає нашу постановку чудова музика Ярослава Барнича. Ім’я цього композитора взагалі невідоме на Сході. Він галичанин який у 1944 р. емігрував до США. Майже все життя працював за кордоном, там і похований. До речі, музику Барнича, навіть у Львові, мало хто знає й то переважно його шлягери (танго, вальси), які інколи звучать у наших кав’ярнях. Наш театр повернув не тільки ім’я свого земляка, а й відновив пласт культури, який з різних причин був закритий для української публіки. В радянський час ми жили за «залізною завісою». Багато чого не знали і, як неофіти вважали, що українська оперета почалася лише за наших часів. Забули, що все починалося значно раніше, що на Галичині ці традиції давно існували. «Шаріка» і «Гуцулка Ксеня» — дві дуже цікаві оперети Я. Барнича. Думаю, що ті мелодії, які виконували наші актори, надовго запам’ятаються донеччанам, а деякі з них вони навіть будуть наспівувати.
На камерній сцені ми виконали вистави «Професіонал» Ковачевича і «Вітрогонку» Чехова. Обидві наші роботи теж сподобались публіці. Після вистав до мене підходили глядачі, вони говорили, що приємно здивовані різною манерою гри заньківчан. Вистава «Професіонал» (режисер Вадим Сікорський) зацікавила не тільки психологічною грою, а й проблематикою, яку підняв у п’єсі Душан Ковачевич. Це розуміння та примирення соціальних верств суспільства на пострадянському просторі. Хоча дія вистави відбувається на терені колишньої Югославії — в Сербії. Зовсім іншу роботу поставила Алла Григорівна Бабенко. У виставі «Вітрогонка» вона зробила складну партитуру інсценізації Чехова. Там є пласти переходу від гротеску до спогаду в різних часових вимірах.
Приємно, що деякі актори, які не поїхали на гастролі у Львів (бо коли ми виступали у Донецьку, то донеччани — у нас), відзначали різноманіття підходів гри на камерній сцені. Висока оцінка колег дуже для нас важлива.
На великій сцені ми грали «Оргію». В репертуарі донеччан теж є ця п’єса Лесі Українки, але вона в них зроблена в скороченому варіанті, по іншому інтерпретована, йде на малій сцені. Чимало глядачів приходили подивитися, щоб порівняти різні варіанти цієї п’єси. Нам було приємно, що деякі театрали назвали нашу постановку цікавою, хвилюючою і, за їхніми словами, вона стала «відкриттям Лесі Українки». В «Оргії» поетеса підіймає болюче питання, що проходить через усю її творчість, — це любов до рідної землі, служіння своєму народу, а також говорить про нескореність людського духу за жодних обставин. У нашій виставі ці теми дуже добре прочитуються. Хоча в «Оргії» немає прямих політичних звертань, але філософська концепція, закладена Л. Українкою, вибудована на високій поезії та літературі, на якій виховувалась сама письменниця, дуже добре зрозуміла публіці. У залі стояла така тиша, а потім шквал оплесків. Отже, драматизм п’єси передався глядачам...
Ще ми познайомили донеччан із комедією «Неаполь — місто попелюшок». Це п’єса львівського драматурга Надії Ковалик. Вистава підіймає актуальне для сьогодення питання — еміграцію людей, зокрема жінок (у п’єсі еміграція до Італії). Тема зрозуміла й на Донбасі. Ця проблема існує і в їхньому регіоні, бо люди скрізь шукають кращої долі, заробітку. П’єса порушує питання свободи, вибору, демократії, моралі, етики. Це розповідь про пошук заробітку, як він обертається для сім’ї. Це розмова й про пошук самої людини у вільному суспільстві. В п’єсі є багато гострих фраз, на них глядачі блискавично реагували.
Цікавість викликали п’єси Ярослава Стельмаха «Коханий нелюб» і «Ханума» Авксентія Цагарелі. Остання вистава — театральний шлягер. Вона ставилась багатьма колективами. На мій погляд, у нас вийшов теж хороший спектакль.
Треба відзначити, що всі постановки, які ми презентували в Донецьку, це роботи трьох наших режисерів: Федора Стригуна, Алли Бабенко та Вадима Сікорського. У них різні творчі почерки і саме це робить наші вистави різнобарвними. На гастролі виїжджав майже весь заньківецький колектив — близько ста осіб. Причому не тільки актори й технічний персонал, а й навіть оркестр. До речі, наші музиканти провели сольний вечір у Філармонії. Кошти від того концерту пішли на доброчинні цілі. Оркестр виконував мелодії та пісні з наших вистав, твори українських і зарубіжних авторів.
— Богдане Миколайовичу, а яким ви побачили місто? Чи був у вас час відпочити, поспілкуватися з донеччанами?
— Я 25 років не був у Донецьку. В пам’яті лишились алеї у центрі міста і багато троянд. Шахти і троянди — здавалось несумісні речі. Тоді теж було тепло... Зараз мене вразили широкі проспекти, багато новобудов, банків, реклами, магазинів, кафе, молоді на вулицях. Динамічне місто. Ми зав’язали контакти з донеччанами. Мені запам’яталась зустріч зі студентами та викладачами Донецького університету. Ми представили наших випускників Львівського університету (при якому є факультет «Культури і мистецтв»). Розказали про свою роботу. Подарували донеччанам невелику бібліотеку. Наші актори читали поезію, співали. До речі, на другу виставу «Гуцулка Ксеня» приходили студенти з університету, щоб подивитись, як працюють на сцені наші молоді актори. Це була не запланована зустріч, а їх особисте бажання. Мене тішить, що молодь знайшла спільну мову (хоча львів’яни говорили українською, а донеччани російською) і подружилися.
Зараз трупа заньківчан нова на дві третини. Якщо моє покоління ще пам’ятає Донецьк, то молодь вперше приїхала на Східну Україну. Для них Донецьк вважався тільки шахтарським краєм. А це зараз європейське місто з розвинутою промисловістю. Багато дорогих магазинів. Навіть курс долара там вищий, ніж у Львові і навіть у Києві. У Донецьку відчувається якась потуга живої сили. Вона відчувається в усьому: просторі, проспектах, машинах, навіть людях. Можливо, це враження склалося тому, що наш приїзд співпав з початком матчу «Шахтар» — «Мілан». Із вокзалу й до готелю ми їхали з ескортом міліції. Наш готель знаходився поруч зі стадіоном і потрібна була спеціальна перепустка, щоб пройти. Ми потрапили в бурхливий вир. Покидали речі й стали вболівати за «Шахтар». А через кілька днів відбувся наступний матч: «Металург» — «Лаціо». І знову Донецьк хвилюється. Вболівальники подалися вже в другий кінець міста. І ті футбольні баталії теж додали свого аромату нашим гастролям. Тільки шкода, що наші «Карпати» нині не в кращій формі та грають не у вищій лізі, бо львів’яни, за своєю суттю, завжди є патріотами футболу.
Я вважаю, дуже добре, що нарешті відбулися наші гастролі. Десять років цей процес шкутильгав. А театр, який не виїжджає на гастролі, — чахне. Його можна порівняти з кімнатою в будинку, що не провітрюється. Акторам потрібна зміна місця перебування, другий глядач. Тоді у них з’являється стимул утвердження й самоутвердження. Починає діяти закон мотивації — основа сценічної дії актора. Це дуже важливо для театрального колективу. Добре, що Мінкульт, облдержадміністрації міст (а Львів і Донецьк — міста-побратими) нарешті знайшли порозуміння і знайшли можливості провести спільні гастролі двох театральних колективів. Донеччани побачили, що відбувається на Заході України, а ми — життя Сходу країни. Можливо нарешті Мінкульт зрозуміє, а уряд закладе програму, щоб хай не всі, а хоча б національні й академічні колективи, обов’язково гастролювали по Україні. Треба, щоб був обмін. У нас повинна працювати система культурного кровообігу. Не достатньо лише телебачення й естради, економічних й адміністративних зв’язків. Такі види мистецтва, як театр, класична музика, образотворче мистецтво мусять мати в Україні певний обмін. Ми повинні обмінюватися найкращим. Наприклад, донеччани показали у Львові свою «Енеїду». Ця вистава отримала Шевченківську премію. Режисер Шулаков (до речі, він виходець зі Львова) по-новому прочитав українську класику. Я знаю, що мої земляки дуже тепло прийняли постановку. А львів’яни до класики дуже чуйні. Ми вважаємо, що в цьому питанні треба тримати руку на пульсі. Важливо знаходити нове в класиці, не викривлюючи твір. Деякі вистави у нас співпадали, наприклад, «Любий друг» Мопассана, «Оргія» Л. Українки. Наші глядачі мали змогу порівняти. І це добре. Хотілось би, щоб гастролі стали регулярними. Зараз ми мали спонсорську підтримку (допоміг «Кредит- банк»). Дуже добре, що приватний капітал з’єднується з державним, підтримуючи культурні проекти.
Мені здається, що після наших гастролей відбулися деякі зрушення. Ми, актори, повернулися піднесеними. Нас прекрасно прийняла публіка. Схвальні відгуки ми отримали в пресі. Дуже багато уваги нам приділили місцеві ЗМІ. Всі наші ведучі актори постійно давали інтерв’ю. В Будинку актора відбулася зустріч, ми провели прес-конференцію, було записано кілька телеперадач про наш театр. Побували в Інституті штучного інтелекту, зустрічалися з вченими — це так цікаво.
— А в шахту заньківчани не спускалися, щоб провести шефський концерт?
— Ні, до шахт ми в цей раз не добралися. Але вражень від поїздки заньківчани отримали вдосталь. Так, група молодих акторів побувала в «українському Діснейленді». Він знаходиться в 30 хвилинах їзди маршруткою від Донецька, в парку, який створило одне місцеве підприємство. Актори у захваті розповідали про чудові атракціони, феєрверки, гарні озера, квіти, лебедів...
Потім ми їздили в Святогорськ, у монастир. Дорога була далека. Виїхали рано, а повернулися вже ввечері. Побували у святих місцях. Спускалися у печери, заходили у церкву, яку монахи вирубали у скелі. Це було наче паломництво, наша проща. Тобто ми жили дуже активним життям. Не замикалися лише творчістю, роботою на сцені, а старалися пізнати Донецький край. Ці гастролі нам всім надовго запам’ятаються.
