Ми планували поспілкуватися ще до гастролей у Севастополі, але часу в художнього керівника Національного театру ім. Івана Франка було мало й прийшлося поговорити по телефону, щоб написати анонс. Гастролі пройшли успішно — дійшла луна з Криму. Нині відпустка у творчого колективу, а Богдан Сильвестрович кожного дня все одно в театрі. Здавалось — тиша, поговоримо спокійно, та де там! — телефони розриваються, всім Ступка потрібен терміново...
Формально ми зустрілися, щоб поговорити про Севастопольські гастролі та про новинки нового сезону, але це лише привід, бо рік насичений подіями: 10-річчя, як Ступка став керманичем франківців, 40-річчя з дня виходу легендарної стрічки «Білий птах з чорною ознакою» — кінодебют актора, у серпні Богдан Сильвестрович відзначить 70-річчя (хоча офіційне святкування переніс на жовтень), а ще після більш як двох десятиліть нарешті відкриється Мала сцена.
«ПРИЄМНО, КОЛИ ПІСЛЯ ВИСТАВИ ВЕСЬ ЗАЛ ВСТАЄ Й КРИЧИТЬ «БРАВО!»
— Богдане Сильвестровичу, ви задоволені гастролями в Севастополі?
— Гастролі прекрасні. Я задоволений, гадаю, й вся трупа задоволена. Десять днів були аншлаги, й усі гастролі пройшли на ура! Ми щодва роки, починаючи з 2000-го, приїздимо в Севастополь і виступаємо на сцені Театру ім. Луначарського. Ми показуємо тільки нові постановки, які за цей час з’явилися в нашому репертуарі. Розпочали свої виступи з комедії «Весілля Фігаро», а закінчили гоголівським «Одруженням», а ще показали українську класику — «У неділю рано зілля копала», шекспірівську «Бурю» й виставу-експеримент «Романс. Ностальгія» (популярні українські романси та хіти ХХ століття виконували «наживо» драматичні актори). Нам дуже приємно, що на нас чекають севастопольці, що завжди є контакт із глядачем, — ніяких мовних бар’єрів! Погодьтесь, приємно, коли після вистави весь зал встає і кричить «браво!».
— Кажуть, що ви збираєтесь організовувати в Києві Міжнародний театральний фестиваль?
— Це наша спільна ідея з Іриною Ступкою.
— Сімейний підряд?
— Ірина не тільки моя невістка, а й хороший менеджер, організовувала гастролі в Києві провідних театральних колективів, зокрема, з Грузії та Росії. Ми хочемо зробити в нашій столиці класний фестиваль. Назви поки що немає. Немає й оргкомітету, немає нічого! Але думаю, що ідея хороша, а тому вона повинна обов’язково реалізуватися. Якщо знайдемо кошти, то проведемо Міжнародний театральний фестиваль вже наступною весною або восени. Конкретних дат не скажу, бо треба спонсорів знайти, щоб ця ідея набула конкретних рис. Якщо не встигнемо 2012-го, то проведемо у 2013—2015 роках. Мрію, що українська публіка побачить кращі вистави з Європи та Азії. І ці вистави можна демонструвати не тільки в Києві, а повезти їх великими містами України, де є хороші театри. Наша країна може пишатися, що має прекрасний кінофестиваль «Молодість», який має 40-річну історію та є кінобрендом нашої столиці. А театрального фестивалю такого масштабу в нас немає, і давно треба щось робити в цьому питанні.
ПРО МАЙБУТНІ ПРЕМ’ЄРИ
— До міжнародного форуму театралам доведеться ще почекати, а чим франківці дивуватимуть публіку наступного сезону?
— Треба спочатку зробити виставу, а потім вже дивувати. Вперше на нашій сцені звертаємося до творчості Сергія Жадана — «Гімн демократичної молоді» ставить режисер Юрій Одинокий. Готуємо виставу за п’єсою «Піаніно в траві» відомої французької письменниці Франсуази Саган. Режисер Ігор Грінберг свою виставу назвав «Рояль в траві». Раніше він ставив на нашій сцені «Камінь на камені» й працював разом із Сергієм Данченком над «Балом злодіїв». Мені дуже приємно, що прекрасна актриса Лариса Хоролець повертається в наш театр. Вона зіграє в цій виставі головну роль. Не забуваємо ми й про своїх маленьких глядачів — готуємо «Попелюшку», до якої музику пише молода естрадна співачка, композиторка й актриса нашої трупи Вікторія Васалатій (нагадаю — вона написала музику до мюзиклу Юрія Рибчинського «Едіт Піаф. Життя в кредит» і виконує головну роль — по черзі — з актрисою Тетяною Міхіною). Ще з’являться в нашому репертуарі водевіль «Жона є жона» за Антоном Чеховим, повість «Перехресні стежки» за Іваном Франком — інсценізація та постановка Дмитра Чирип’юка; до американської драматургії «Місяць для пасинків долі» Юджина О’Ніла звернеться режисер Андрій Приходько, а історичну драму Августа Стріндберга «Ерик ХІV» поставить режисер Молодого театру Станіслав Мойсеєв (наша остання спільна з ним робота — вистава «Лев і Левиця»).
— Досить розмаїте наповнення афіші, а в яких фільмах ви нині знімаєтесь?
— Активно знімався в кількох кінопроектах та серіалах ще до Нового року. Потім через хворобу довелося зробити паузу. Можливо, з жовтня почну знову зніматися. Я не люблю говорити про те, що не готово. Бо в кіно актор може зіграти кілька прекрасних, на його думку, дублів, а режисер, монтуючи стрічку, так поріже або взагалі все викине, що вийде зовсім не те, що відбувалося на зйомках... У театрі роль народжується поступово, і якщо щось ти не дограв сьогодні, то можна вдосконалити, переробити завтра, виходячи на сцену, а кіно — це мить...
«БУДЕ ЦІКАВО ПОБАЧИТИ, ЯК ПЕРЕПЛІТАЮТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ТА РОСІЙСЬКА ТЕАТРАЛЬНІ ШКОЛИ»
— Богдане Сильвестровичу, скоро будете відзначати ювілей. Ви щось готуєте до поважної дати?
— Це — секрет. Офіційне святкування вирішив перенести на 7 жовтня, коли вже розпочнеться новий театральний сезон.
— Я чула про дві версії: одна — що ви хочете зробити вечір джазу та капусник, а друга — це буде міжнародний проект з вахтанговцями...
— Міжнародний проект із Московськими театром ім. Вахтангова буде, але до ювілею немає жодного відношення. У мене є давня мрія — зіграти Фірса у «Вишневому саді» Чехова. Ставити буде Вадим Дубровицький (він поставив чимало вистав у різних театрах Росії, зняв фільм «Іванов», серіал «Весілля. Справа. Смерть». Робоча назва вистави «Фірс та інші». Гадаю, глядачам буде цікаво подивитись, як переплітаються українська та російська театральні школи.
— Але ж Фірс, хоча важлива, але невеличка роль, та й публіка звикла, що Богдан Ступка грає на сцені головні ролі, а не епізодичні. Чи, може, чеховський сюжет постановник перепише?
— Ну навіщо ми будемо про все докладно розказувати? Хай збережеться інтрига! Лише нагадаю, що наш міжнародний творчій проект називається «Фірс та інші».
— Раніше на день народження 27 серпня ви традиційно їздили до Львова...
— Зараз уже немає, до кого їздити, — мати померла... (Марія Григорівна теж народилася 27 серпня — тільки різницею з Богданом Сильвестровичем у 28 років. — Т. П.). Офіційно я буду святкувати 7 жовтня (до ювілею треба підготуватися, щоб самому дістати задоволення й щоб люди отримали задоволення від твого вечора), а неофіційно 27 серпня — на день народження — нікого спеціально не запрошую. Хто хоче — подзвонить або прийде й поздоровить. Мені пощастило народитися в такій добрій компанії, як Іван Франко, Фаїна Ранєвська, Джек Лондон.
ПАНТЕОН КОРИФЕЇВ
— Нещодавно в сквері біля Театру ім. І. Франка, відкрили пам’ятник Гнату Юрі (в образі легендарного Швейка), й це вже другий пам’ятник (після Миколи Яковченка) відомим франківцям. Можна сказати, що скоро буде зведено пантеон корифеям. Вже вирішили, який наступний пам’ятник встановите?
— Не знаю. Але пантеон, на мою думку, треба робити не в скверику, а на другому боці площі, за пам’ятником патрону нашого театру Іванові Франку. Там думаємо встановити монументи всім корифеям-франківцям. Треба продумати, як це зробити органічно, щоб вийшов цілий скульптурний ансамбль.
— Впродовж більш ніж двадцяти років «ремонтується» Мала сцена. Нинішня влада обіцяла, що це питання найближчим часом вирішить. Тож коли на новосілля запросите?
— Нагадаю, що наш так званий ремонт тягнеться вже 22 роки! Може, в жовтні запросимо глядачів на новосілля. Днями розмовляв по телефону з прем’єр-міністром Азаровим, і Микола Янович сказав, щоб я готувався в жовтні перерізати «стрічечку». Нині думаємо, як розставити в залі крісла (на 150—200 глядачів) бо хочемо, щоб сцена нагадувала трансформер, і ставити постановки, максимально використовуючи приміщення. Думаємо і про репертуар, але ще не вирішили, якою виставою відкриємо Малу сцену. Вона нам дуже потрібна, бо театр живий, коли актори активно працюють.
— Цей рік багатий на історичні події: сорок років фільму «Білий птах з чорною ознакою» — ваш кінодебют у кіно, і 70-річчя Івана Миколайчука. Що вам пригадується найперше?
— Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Вілен Калюта, Лариса Кадочникова, Микола Олійник, Наталя Наум, Олексій Бакштаєв... Згадується вся знімальна група стрічки. Сумно, що торік ми втратили видатного кінорежисера Юрія Герасимовича Іллєнка. А Івана Васильовича Миколайчука я вважаю своїм хрещеним у кіно — це дуже велика і цікава постать в українській кінематографії. Скільки ідей у нього було! І він ці ідеї роздавав, щедро ділився з друзями. Унікальний був чоловік! Фактично я забрав роль Ореста Дзвонаря, яку він спеціально в сценарії написав для себе. Миколайчук підняв заборонену за радянських часів тему — боротьбу загонів УПА. Тодішня влада не хотіла, щоб вояку Повстанської армії грав Іван Миколайчук (красень із блакитними очима, актор, який у той час зіграв роль молодого Шевченка у фільмі «Сон»). Мене затвердили на роль Ореста після театральної ролі Річарда III у Львівському театрі ім. М. Заньковецької (за мною закріпився негативний імідж)... Іван мені багато підказував щодо трактування образу Ореста Дзвонаря — воїна УПА, в якого закохалася головна героїня, красуня Дана (цю роль зіграла Лариса Кадочникова). Я йому дуже вдячний за все. Миколайчуківські кіноуніверситети запам’ятав на все життя й пишаюся, що доля подарувала мені такого друга...
«МОЖНА ПРОШЕПОТІТИ НА СЦЕНІ, Й ПУБЛІКА ВСЕ БУДЕ ЧУТИ»
— Заньківчани зробили за його сценарієм виставу «Небилиці про Івана». А на франківській сцені щось поставити за Миколайчуком думали?
— Поки що ні. Ви дивилися львівську виставу? І як вам головний герой — Іван (Юрій Хвостенко)? Я після вистави не полінувався, підійшов до актора, бо мав претензію до нього не по грі, а по вимовлянню тексту (не розумів 75 відсотків з того, що він говорив). Хіба таке може бути? Якби не було Богдана Козака, який фантастично виконував роль Тлумача, то вистава б пропала... Слово повинно летіти в зал. Якщо воно тільки біля тебе, то таке мистецтво нікому не потрібне. Я сиджу в залі й нічого не розумію, що актор говорить. Я підійшов після вистави, кажу: «Сину, що ти себе обкрадаєш, обкрадаєш спектакль, обкрадаєш театр».
— Деякі глядачі вирішили, що актори говорять на буковинському діалекті.
— Та який там діалект! Дурниці. Якщо ти виходиш до публіки, хочеш їм щось розказати, а тебе не розуміють, то це погано... Мені прикро за Львівський театр, де я починав працювати, й такі ж претензії я висуваю й франківцям. Ми повинні словом і грою донести глядачам суть вистави — це закон театру, і ніхто його не скасував. Якщо «каша» в роті у моїх колег, то я відверто про це говорю, підказую, як треба зробити так, щоб навіть твій шепіт глядач почув.
— Чи радують вас студенти?
— Вони тільки починають професійно працювати у театрі. Гарно дебютували Іван Залуський і Ренат Сєттаров в «Урус-Шайтані»; дівчатка дуже добре танцюють у постановках. Ще студентами вони виходили на сцену в масовці, а нині, потихеньку, кожен знаходить своє місце в колективі. Ми час не штурмуємо, гадаю, в них ще все попереду: різні ролі та популярність у публіки.
— Легендарна актриса Наталя Ужвій говорила, що Театр ім. І. Франка — це дім і сім’я. Зараз інші часи — всі крутяться, щоб заробити копійчину, і театр стає просто роботою?
— Наш театр — це й робота, це й сім’я, це й дім!
— А як ви ставитесь до того, що актори-франківці зайняті в інших проектах?
— Це їхня справа. Аби заздалегідь попереджали про свої плани й це не шкодило театру. Я вважаю, що акторам треба зніматися, експериментувати, робити проекти, не тільки в театрі, а й у кіно, ТБ. Якщо є цікава драматургія, цікавий режисер — чому б і ні. Я тільки «за». Кіно і телебачення надає популярності акторам, а глядачів завжди приваблює відоме ім’я. Хай знімаються!
«Я ВИРІШИВ НЕ ЕКСПЕРИМЕНТУВАТИ З РЕЖИСУРОЮ»
— У вас були ідеї, щоб Григорій Гладій і Роберт Стуруа ще попрацювали з франківцями. Чому в найближчих планах немає цих спільних проектів?
— По-перше, потрібні фінанси. По-друге, і Гладій, і Стуруа зайняті особистості. Ми не відмовилися, а трохи відклали плани. Нагадаю, хотіли зробити «Тіні забутих предків» у постановці Гладія. Але він зараз дуже зайнятий як актор і режисер, мотається з Канади до Росії. У Стуруа такий насичений творчий графік, що важко знайти «віконце», але він сам казав, що хоче поставити в нас українську класику. Гадаю, грузинський колорит на українському фундаменті може зробити цю ідею цікавою. 20 серпня буде вже десять років як пішов із життя Сергій Володимирович Данченко. Він мріяв поставити «Пер Гюнт», але так і не встиг. У пам’ять про цього майстра умовляю відомого литовського режисера Рімаса Тумінаса взятися за постановку. Він не відмовляється, думає.
— Театр — це завжди творчі особистості і амбіції. Як вам вдається цей вулкан тримати, щоб він не вибухав, а якщо вибухав, то тільки на сцені?
— Я не знаю... Всі хочуть ролі... Стараюся, щоб творча і моральна атмосфера були в колективі, щоб не переривалися традиції. Колись я запитав Ульянова: «Михайло Олександровичу, як ви вирішуєте проблеми театру?». Він сказав: «Театр — це така субстанція, де проблеми ніколи не вирішуються»! От запрацює активно Мала сцена — і стане легше, будемо робити експерименти на ній.
— Цього року виповниться ще одна дата — 10-річчя як ви очолюєте Театр ім. І. Франка, підхопивши прапор після смерті Сергія Данченка ( він був не лише художнім керівником, а й головним режисером, а зараз такої посади в театрі немає). Ви, слава Богу, не ставити вистави. Даєте можливість різним режисерам працювали з франківцями...
— Я вважаю, що головний режисер ніколи не запросить іншого, кращого за себе режисера в театр. Тому хай у нас працюють різні постановники. Це піде на користь усьому колективові. Художнім керівником може бути драматург, театральний критик, актор, тому що це посада стратегічна, яка формує репертуарну політику театру. Наведу ще один приклад із творчої долі Михайла Ульянова. Він поставив як режисер один фільм, у якому я знімався. Пам’ятаю як він сказав, що на цьому поставив крапку, бо не хоче поповнювати лави посередніх режисерів. Я вирішив не експериментувати. Я — актор, а режисер — це зовсім інша професія, а моє завдання як художнього керівника знайти такого майстра, який би оригінально поставив виставу саме на нашій сцені.
— Богдане Сильвестровичу, про вас уже написано кілька книжок, чи хотіли б ви написати мемуари?
— Може, колись і напишу. Роблю замітки, і, хтозна, вдасться й книжку спогадів написати, бо доля подарувала зустрічі з цікавими людьми.
— І от тоді знадобиться ваша професія — театральний критик (Ступка закінчив Київський театральний інститут ім. Карперка-Карого за фахом «театрознавство». — Т.П.)
— Так (сміється). Скоро ще одна книжка вийде в Москві. Називається просто: «Богдан Ступка». Її автор — Володимир Мельниченко (історик, можна сказати, мій біограф, бо написав про мене вже кілька книжок — «Театральний тандем», «Майстер» та інші). Ця книжка розкаже про нові вистави та кінороботи. Там буде десь 800 питань і відповідей на них. Опубліковані інтерв’ю різних років, а також акторів-колег, режисерів, з яким працював...
— Ваш син Остап Ступка нині — відомий актор, а зараз колегою є онук Дмитро. Вам подобається, як він займається акторською справою (не як дідові, а художньому керівникові театру)?
— Це повинні визначити глядачі й театральні критики, а не я, бо все одно буду суб’єктивний. Дмитрові ще треба рости, вчитися, вдосконалюватися, оволодівати професією. Авторство — це не така проста річ, як здається на перший погляд. І якщо вибрав цю професію, то тягни цього воза.
Нині біда в тому, що українське кіно ніяк не відродиться. Якщо в Києві й знімаються серіали іноземні, то на головні ролі вони запрошують своїх акторів, а наші українські можуть розраховувати лише на другорядні ролі. Нагадаю, раніше Київська кіностудія ім. Довженка випускала 25 фільмів, і українським акторам була робота. Нині якщо кіно знімають на російські гроші, то вони диктують свої умови. Подивіться, наприклад, у Росії за кілька останніх років виросли такі популярні актори, як Машков, Миронов, Хабенський, Пореченков та інш. А в нас тиша, й усі чекають, коли ж почне нормально працювати український кінематограф. Надіятись тільки на державні кошти не варто, треба шукати спонсорів та меценатів.
— Судячи з того, як багато чого ви намітили зробити, то відпочивати й хворіти у вас часу немає ?
— Скажу мудрими словами Тев’є —Тевеля з однойменної вистави: «Нема такої болячки на світі, яка б не загоїлась; такого нещастя, яке б не забулося. Тобто воно не забувається, але що поробиш? Отже, лихого, щоб не вийшло на добре»!
