Голівуд продовжує масивні ігрища зі світовими міфологіями. Цього разу стародавнім грекам дали перепочити — на екрани вийшов блокбастер «Тор», чиїм головним героєм є бог-герой, син Одіна.
Це не екранізація скандинавського епосу «Старша Едда»: адже сценарій (Ешлі Міллер, Зак Стенц) написано на основі коміксу, випущеного компанією «Марвел», яка сама собою є справжньою фабрикою «графічних романів».
Утім, навіть у спрощеному вигляді настільки багатошарова міфологія потребувала особливої якості режисерської роботи. Продюсери запросили на проект неодноразового номінанта на «Оскар» і «Золотий глобус», володаря БАФТИ — британця Кеннета Брану. Один із провідних режисерів Королівства, Брана прославився в першу чергу екранізаціями Шекспіра (славу йому приніс «Генріх V»); також вражає його інтерпретація «Чарівної флейти» Моцарта, перенесеної в часи Першої світової війни. Мислячи як режисер — по-європейськи, Брана дотримується легкого та видовищного стилю.
«Тор» — це історія боротьби за владу між синами короля Асгарда, Одіна (головний бог скандинавського пантеону) — Тором і Локі (бог-спритник, деякими рисами близький до античного Меркурія, але він був набагато більшим збоченцем і більш зловісним). Акторський склад можна назвати першокласним: Одіна з істинно британською величчю грає Ентоні Гопкінс, у ролі американського вченого астрофізика Джейн Фостер, яка опинилася в самому центрі божественної смути — Наталі Портман, на своєму місці і Том Гіддлстон (Локі), і данець Стеллан Скарсгард (старший колега Джейн, обережний і скептичний Ерік Селвіг). Що до Тора, то Кріс Гемсворт у цій партії одноманітний, як і всі позитивні герої-рубаки.
Одноманітності та передбачуваності вистачає також у тлумаченні перипетій «Едди». Нічого оригінальнішого, ніж показати стародавніх поганських богів як інопланетян, автори сценарію не придумали. Відповідно,країна богів Асгард і ворожих їм снігових велетнів Етунгейм тут просто інші планети, а світове древо Іггдрасиль — просторово-часова структура, яка сполучає дев’ять світів скандинавського всесвіту, такий собі ліфт на небеса. Власне, з належним гуркотом і димом з неба на землю по черзі падають героїчні прибульці.
З банальностями Брана справляється: врешті-решт, фільми про битви королів — його стихія. Спецефекти і побоїща на Землі, в Асгарді та в Етунгеймі зроблено якісно та досить захопливо. Вони не надмірні, не руйнують сюжет своєю загальною масою, а мелодраматичні моменти — ще одне джерело сюжетних дурничок — зведене до мінімуму.
Отже, ще один британський режисер завоював Голівуд — чи був ним завойований. Хто переміг у цьому далеко не магічному поєдинку — стане ясно з того, яким буде наступний фільм Брани.
