Білоруси – це не Лукашенко.
Знищено Драмтеатр у Маріуполі. Це був єдиний державний репертуарний театр драми на звільненій Донеччині. У хвилини, коли я пишу цей текст, близько 1300 людей замуровано під його уламками, а 80% міста зруйновано. Півроку тому я десять днів жив у Маріуполі. Директор Донецького академічного обласного драматичного театру Володимир Кожевніков та режисер-постановник Людмила Колосович надали мені честь та довіру, запросивши працювати у журі ІІ Всеукраїнського фестивалю «Театральна брама». Чудова концепція цього фестивалю полягала у показі в зоні АТО найкращих вистав театрів з різних регіонів України. Там, де було повнокровне життя, сьогодні є смерть. Складно позбутися нав'язаних наративів, але облогу Маріуполя кремлівськими окупантами можна порівняти лише з блокадою Ленінграда 1941 – 1944 років.
З 2017 року в моєму житті була експертна робота у журі міжнародних та всеукраїнських фестивалів «Марія» (Київ), «Мельпомена Таврії» (Херсон), «Дніпро. Театр. UA» (Дніпро), «Театральна брама» (Маріуполь), «Струс» (Львів), а ще десятки статей про сучасний український театральний процес у виданнях Білорусі та України. Я вважаю себе людиною українського театру рівно так само, як і білоруського. 24 лютого, долаючи шок, я не розумів, кому мені потрібно написати та зателефонувати насамперед, і тому спробував скласти список, у якому опинилася сотня імен шанованих, близьких та улюблених українських друзів. І навіть це далеко не всі.
Сьогодні у Варшаві мов снігова куля зростає білорусофобія. Поляки та українці не завжди розуміють, що білоруси – це не Лукашенко. Що відповісти на це? Тільки невпинно, терпляче й мудро пояснювати… Ніхто з нас не вибирав цей час, сповнений гніву та болю, любові та істинного героїзму. Час сам вибрав нас. На боці України сьогодні воюють білоруські добровольці, а інститути білоруської еміграції всі сили кинули на допомогу українським біженцям у Польщі, хай навіть на шкоду розв’язанню проблем співвітчизників. Білоруські волонтери невпинно працюють на кордоні – не тому, що мають багато ресурсів, а тому, що вони вже знають, що таке вимушена еміграція, вони вже мають свій духовний імунітет до бездомності.
Я народився та 35 років прожив у Мінську. Але сьогодні я з Києва, Харкова, Маріуполя, Херсона, Ірпеня, Бучі, Мелітополя… Україна вже перемогла у цій війні, бо весь світ вклонився їй, бо всі ми молимося на неї, як на ікону, а коли закінчиться те пекло, що нам судилося, все людство має оберігати Її як дорогоцінний скарб. Росія вже програла. Путін позбавив сьогодні російську мову та культуру на десятиліття вперед міжнародного контексту та ізолював російське православ'я від світового християнства. Музика Чайковського та романи Достоєвського більше не будуть охоронною грамотою російської диктатури.
Боже, бережи Україну! Від її долі залежить сьогодні майбутнє європейської цивілізації.
Дмитро ЄРМОЛОВИЧ-ДАЩИНСЬКИЙ (Білорусь – Польща), поет, театральний критик, історик театру, член Національної спілки театральних діячів України
Ілюстрація: Михайло Скоп «Пам'ять»
