Цей мультфільм пам’ятають усі, хто дивився телевізор у 1970-ті та й пізніше — його показували здебільшого ввечері, в рубриці «Мультфільм для дорослих». Справжня мальована притча про владу слова. Яке може бути й крилами, й пострілом у ті крила; болючим тавром і найкращими ліками від цього; засобом війни й останньою спробою поновити мир... Фільм «Людина й слово» київського режисера-аніматора Євгена Сивоконя без перебільшень став сенсацією загальносоюзного масштабу, бо такої свободи слова, втіленої в образі, й свободи творчостi доти ще не бачили.
Ущипливі ранні «Пліткарки» й «Ліфт», смішна й зворушлива «Страна Считалия» за віршами Бориса Заходера, ліричний «Ненаписаний лист», меланхолійно-філософське «Вікно» й, нарешті, вишуканий, глибокий «Засипле сніг дороги...» Кожна зі стрічок Сивоконя є довершеною візуальною мініатюрою, виконаною в дібраній саме для неї техніці й стилістиці. І помітно, як із кожною роботою зростає талант режисера. Це дістало, нарешті, й гідну оцінку: фільм «Засипле сніг дороги...» вперше у вітчизняній історії здобув нагороду як найкраща анімація на найпрестижнішому у світі фестивалі короткого метру у французькому Клермон- Феррані.
Наша розмова з паном Євгеном відбулася в одній з авдиторій кінофакультету Університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
— Клермон-Ферран був для вас несподіванкою?
— До певної міри. Уже сама участь у тому фестивалі є почесною. Там чудова фахова публіка, на всі сеанси черги, приходять і старі, й малі. Власне були 12 фільмів анімації у міжнародному конкурсі й ще окремо французька стрiчка. А вже ближче до кінця фестивалю я відчував, що щось дадуть, бо бачив реакцію колег, які підходили, вітали з гарним фільмом...
— Нагорода — то проміжний підсумок; ви навряд чи думали про призи, коли входили в професію. А чому ви обрали саме анімацію?
— Це було трохи випадково. Після Київської худшколи імені Т. Шевченка я поступав до Художнього інституту, але одного балу не вистачило, й пішов до армії...
— Де служили?
— У Новомосковську. У важкій артилерії. І коли вже закінчував службу, друзі надіслали листа, мовляв, відкривається цех художньої мультиплікації, це, мабуть, тобі цікаво. Адже я в школі мав потяг до гострого малюнка, карикатури, шаржу... Після армії кілька місяців пропрацював на ТБ художником, а потім прийшов у цей цех на студії «Київнаукфільм», приніс малюнки, мене одразу взяли. Зі мною там працювали Давид Черкаський, Володя Дахно... такі першопрохідці.
— І який це рік був приблизно?
— Точно скажу: 1960-й, 29 лютого мене наказом на студію зарахували, тобто раз на чотири роки можу дату відзначати... Потім я поступив-таки до Художнього на вечірнє навчання, фактично напівстаціонар, і коли випустився, працював як художник-фазувальник, потім як аніматор, художник- постановник, а як режисер дебютував 1966 року.
— Перший фільм?
— Називався «Уламки». Сатиричний. Про те, як сценарист, що живе ще в кам’яному віці, приносить сценарій, викарбуваний на кам’яній брилі, й намагається його пронести в печеру, над якою написано «Печерфільм». Не проходить — бо багато на брилі гострих кутів. І тоді він починає відбивати. Відбиває куточок — і пішов якийсь сатиричний сюжетик. Знову не проходить, тоді він ще один, ще, — доки брила не перетворилася на таке кам’яне яйце, яке вже можна протиснути. А сюжет, що лишився — про хулігана, котрий іде по пляжу й усіх відлякує транзисторним приймачем, в якому ми хотіли, щоб грали «Бітлз». Вони ж тоді були в розквіті. Але музичний редактор сказав: «Ні-ні, це західна музика!» Почав я шукати іншу музику. Коли той наступного дня прибігає — можна. А що ж сталося? Виявилося, він дізнався, що ця група відраховує частку своїх гонорарів у фонд компартії Великої Британії. Зараз вам смішно, а тоді було не до сміху...
— А чи був у вас учитель?
— Не один, і всім я вдячний. Перший — мій колега Борис Хранєвич, уже покійний, на жаль. Я прийшов на студію, він одразу намалював кілька фаз руху черепахи такої дiснеївської, каже, домалюй ще проміжні, ми знімемо — й вона йтиме. Я думаю: як це може малюнок рухатись? Добре, намалював. І коли зняли на плівку, показали на екрані, це просто був шок: я намалював те, що рухається! Інший учитель — Іполіт Лазарчук — людина, яка створювала анімацію ще в 1930-ті. Довкола нього, власне, й згуртувалися всі ми — й Черкаський, і Дахно, й Алла Грачова... Він режисував перший український телевізійний мультфільм «Пригоди Перця». 20- хвилинний фільм два роки робили, бо багато чого ще не вміли. Нам тоді колеги з Москви, з «Союзмультфільму» допомагали. А ще вчитель — Федір Хитрук. Приїздив, консультував, привозив фільми, свої сцени, дуже багато зробив для української анімації, дай Бог йому здоров’я... Учився я й у того ж таки Діснея, переглядав по кадриках, як воно зроблено. Закордонна анімація мала на нас великий вплив, дещо доходило тоді з Польщі, Румунії, Югославії...
— Знаменита загребська школа?
— Так, я досі її дуже люблю. І один в одного теж училися. Юрій Норштейн колись сказав про «Союзмультфільм»: «Ми прикурювали одне в одного». Так само було в нас. Я працював у фільмах Черкаського, він — у моїх, ми разом — у Дахна... Дуже цікаві часи були.
— Ваші перші фільми здаються досить сердитими, принаймні ущипливими...
— Було таке. Перебували ми під впливом загребської школи, а там теж притчі, анекдоти. Мене вабила сатира, оскільки я вважав, що в анімації можна багато чого сказати. Але не все доходило, існувало багато редакторських бар’єрів. Декілька фільмів не були прийняті на загальносоюзний екран із досі не зрозумілих причин, і не тільки в мене — роботи моїх колег теж лишалися на полиці. Якось я порахував: десь до 20 разів мусили здавати фільм різним інстанціям, починаючи від заявки й аж до готової стрічки! Аж до Москви! І кожний редактор мусив там щось побачити — це можна, а це не можна... Зараз, коли все можна, сатира мені нецікава. Усе, що міг, я там зробив.
— Але ж я чув ваше визначення, що аніматор — це поєднання карикатуриста й актора...
— Тому що зображення руху й має бути карикатурою. Нецікаво, коли аніматор просто копіює рух людини. Анімація — це ж перебільшення, гротеск. Тут можна дуже сконцентрувати й форму, й думку, за 8 — 10 хвилин розповісти те, на що в ігровій стрічці з акторами піде півтори години. Маяковський казав, що театр — не дзеркало, а збільшувальне скло, так і анімація — це навіть не збільшувальне скло, це електронний мікроскоп. Вона ще більше підкреслює певні речі. Ми якось подивилися покадрово ходу гномів із «Білосніжки» Діснея — це неймовірно, що вони там виробляють тими ногами. Людина не може так ходити, це можливе тільки в анімації. Й мене це досі приваблює...
— Але ж є різна анімація — й дуже лірична, й філософська, й навіть страшна. У таких випадках карикатурність, про яку ви говорите, спрацьовує?
— Мені здається, вона має спрацьовувати скрізь. Бо коли мова йде про художній образ — я проти натуралізму, проти суто реалістичного зображення, яке нічого не додає. Знов-таки процитую французького живописця Енгра, який стверджував, що якщо ви просто намалюєте собаку з фотографічною точністю, то у світі буде більше на одного собаку, а не на одну картину. В образі надто анімаційному завжди має бути відбір, загострення, а не просто копіювання. Ось у сучасній анімації, де є комп’ютерні технології, чомусь тяжіють до копіювання. Це глухий кут, як на мене. Навіщо створювати віртуальний світ, якщо можна просто взяти відеокамеру й зняти все те ж саме?
— Давайте зануримось у ваш світ. Нещодавно передивився ваше знамените «Слово» — анітрохи не застаріло, й так усе просто! Звідкіля такий задум?
— Якщо чесно, мені його подарував Борис Хранєвич, за що йому велике спасибі. Він прийшов і сказав: ось є думка про слово, що складається з п’ятьох літер, але нічого не виходить... У мене вийшло близько 20 варіантів, де це слово перетворюється на різні речі — на бомбу, на прапор... На жаль, дуже багато викинула редактура. Лишилися тільки п’ять сюжетів. До речі, мене досі дивує, чому лишили сюжет, де людина — контур, наповнений словами, вона їх випускає, мов мильні бульбашки, врешті-решт порожніє й нічого від неї не лишається. Бо вона була дуже схожа на Брежнєва. Чомусь залишили... А на всесоюзному фестивалі в Баку 1973 року цей фільм розділив приз, чим я пишаюся й досі, з фільмом Хитрука «Острів», який до того ще «Пальмову гілку» в Каннах отримав.
— А ви повністю ним задоволені?
— Ні. Деякі мініатюри я зробив би зовсім інакше. Ну немає в мене жодного фільму, про який я міг би сказати, що зробив те, що хотів, на сто відсотків. Тільки останній, «Засипле сніг дороги...», поки що мій найулюбленіший, оскільки я робив його без тиску, в ідеальних умовах: сценарій прийнятий, кімната для роботи, знімальна камера й усе. Тут я реалізувався процентів на 80...
— До речі, я помітив, що в певний період для вас тема слова, сказаного чи написаного, була дуже важлива.
— Ви мені першим про це сказали... Розумієте, коли я переглядав свої фільми, спіймав себе на тому, що десь повторював якісь знахідки... А може, й була там тема слова. Бо для мене важлива ця спроба перевести літературу в анімацію, в іншу мову. Але я зрозумів, що набагато легше робити не класичну літературу, а те, що написано саме для анімації. Якийсь напівфабрикат, з якого можна щось виліпити. А коли береш того ж Гоголя — незручно його переробляти, бо класик, він якось сковує. Досі мені здається, що треба спеціально писати для анімації, інакше може вийти в кращому випадку ілюстрація, а вона нецікава.
— Може, саме це й скувало Норштейна з його «Шинеллю»?..
— Наскільки я знаю Норштейна — не це. Він не екранізує буквально Гоголя. Я, до речі, дав би йому орден за те, що він 18 років уже над цим працює. Для мене це неможливо. Бо дуже важко зберігати себе в тому стані, в якому починав фільм... А змінився час, змінився сам Норштейн. Він би по-іншому зробив, а не можна, бо там уже 20 — 25 хвилин фільму... Процес дуже тяжкий, він не любить розмовляти на цю тему. У нього помер оператор чудовий... Там така підводна частина айсберга, що дай нам Боже. Він же все вивчав, збирав якісь гравюри, їздив до Петербурга й розмовляв із тими людьми, які могли б знати, де саме могла б знаходитися контора, в якій міг працювати Акакій Акаієвич, де він міг жити, скільки сплачував би за кімнату, скільки коштів він міг на їжу витрачати тощо. І, більше того, він розповідав, що, коли Башмачкін почав рухатись, то просто потягнув його за собою, став диктувати, що ось тут треба зробити трохи більше — не 15, а 20 секунд, тобто вже жива істота... Це ж геніально...
— Якщо повернутися до проблеми сценарію — що в ньому повинно вас «зачепити», щоб ви взялися за його втілення?
— Інколи сама ідея. Інколи — форма. Тобто думка, яка мене хвилює, або форма цікава, де щось можна повернути. Скажімо, живопис на склі, або порошкова анімація. Два останні фільми я порошками робив, і було дуже цікаво, бо мав супротив матеріалу, й це було вперше, тим більше, ще й збігалося з якоюсь ідеєю. Iдея — не обов’язково література. Це може бути якийсь малюнок, жарт, щось випадково почуте чи побачене — все, що завгодно.
— Загалом, якій техніці ви віддаєте перевагу?
— Кожна ідея вимагає своєї техніки. «Засипле сніг дороги...» потребував саме такої технології. Щоб можна було нашаровувати цей сніг... Інший матеріал не був таким цікавим, саме цей спрацював. Важливо точно обрати матеріал. Воно спонтанно виходить. Коли з’являється ідея, то я як людина з художньою освітою маю взяти олівець і спробувати — намалюється чи ні? Тобто література вже на третьому плані. Якщо не малюється — відкидаю.
— А що застосували саме для «Доріг»?
— Звичайну сіль, кілограми два пішло, потім — карболонг — вугільний абсорбент, добре допомагає, при сп’янінні, я коли його пачками купував, на мене навіть із підозрою дивилися. І ще була манка... Яку — це я видаю фаховий секрет — треба трохи підсмажити на пательні, й вона набуває більш інтенсивного кольору. І по різних баночках була та манка розфасована, коли треба — золотавого, коли треба — брунатного. І, якщо підсвітити, виходять фактура й колір, яких по-іншому неможливо досягти. Ще кава... Усе можна використовувати.
— Настільки несподівані матеріали...
— Але майже все відпрацьовано. Нема вже такого матеріалу, який би не застосовувався в анімації. Нитки, голки, дроти, камінці, пряники, сірники, мережива... Хитрук ще років 20 тому сказав, що аніматори — ніби ті люди, які шукають золото: з поверхні все взяли, й зараз уже жилу треба розробляти. Дійсно, в кожному матеріалі є ще своя золота жила.
— Яку жилу розробляєте зараз?
— Я людина забобонна, але вже розповідав... Орієнтовна назва — «Порятуй і збережи». Там персонажі — янгол-охоронець і той, кого він охороняє ще з дитинства. Мабуть, спробую малюнок пастеллю. Крейдою на целулоїді.
— Тепер, наприкінці розмови, чи можете ви сказати, що таке власне анімація?
— Як то кажуть, дуже добре питання... Для мене це дуже концентрований вид мистецтва. З граничною концентрацією образу й думки. Або, наприклад: анімація — це не професія, а діагноз. Тому що люди, які займаються анімацією, з погляду загалу не дуже нормальні. У них свій світогляд. Нарешті, для мене — це дві третини мого життя, засіб сказати щось таке, чого не можу сказати в жоден інший спосіб... Це вид мистецтва, який існує не в кінематографі, а між ним і пластичними видами, такими, як живопис, графіка, скульптура. З кіно його об’єднує те, що він знімається на плівку або відео й проектується на телевізійний або на великий екран. Усе інше робиться за зовсім іншими законами.
— Чи є анімаційний фільм, який ви вважаєте ідеальним?
— Знятий 46 років тому «Сурогат» хорвата Душана Вукотича, який першим з європейських фільмів отримав «Оскара». Дуже цікаво зроблений, дуже смішний. Там персонаж, який увесь світ надуває. Надув одну кульку — вийшла машина, надув другу — жінка, третю — човен. І живе в такому світі. І коли він їде додому, його машина натикається на справжній іржавий гвіздок, раз — і лускається. Це суто анімаційна ідея, це неможливо зробити ані в театрі, ані в кіні, й, крім того, вона актуальна досі, бо ми зараз існуємо у світі сурогатів... От у цьому для мене привабливість анімації.
— Інші ваші захоплення теж пов’язані з анімацією?
— Це, мабуть, досить смішно, але я захоплююся великим тенісом. Є компанія, кожної неділі й узимку, й улітку граємо в теніс. Може, коли б узяв ракетку в п’ять років, то змагався би вже в Уїмблдоні, але ж почав, коли вже було за 50. Досі граю й гратиму, доки триматиму ракетку. І в професії допомагає, до речі. Я б не зробив «Сніг», якби не грав у теніс. Це фізична витримка, бо треба весь час стояти на ногах, і ще велика концентрація уваги, бо в тенісі втратиш концентрацію — і все, програв... Так само тут: потрібна постійна зосередженість, щоб пам’ятати, який персонаж, де він рухається. Крім того, коли я не робив фільми, то робив колажі. Причому з того, що валяється на смітнику — якісь папери, жерсть, бляшанки, виставка навіть була. І купили дві мої роботи. Буду продовжувати. Ну це не те, щоб інше, це поряд, бо допомагає працювати.
— Ось балакаю з вами й думаю, що аніматори мають спільну рису такої дитинності, чи що... Усі як діти незалежно від віку...
— Ви не перший це кажете. Мабуть, ви праві. Мені судити важко, але це закономірно, адже художник має лишатися дитиною все життя. Голова мудреця, очі дитини. Я дуже люблю Піросмані, Жан-Жака Руссо, Марію Примаченко — великих дилетантів, які не намагалися виглядати професіоналами, просто жили так. Приваблює таке наївне світовідчуття, бо воно справжнє. І це усвідомлюєш, коли доживаєш до такого віку, коли вже треба бути відвертим. У мистецтві треба бути відвертим, бо інакше нічого не вийде. Але це дуже важко. Я намагатимуся робити це в останньому фільмі. Ми з Норштейном про це говорили, й він погодився — так, це дуже важко, треба відкрити шлюзи в собі, тоді щось вийде...
