Найестетичніший з українських митців 60 — 80-х років, він, однак, не
належав до породи таких собі «дистильованих естетів» (на радянських кухнях
із початку
70-х), котрі гребують брудною реальністю. У 50-ті Зарецький віддав данину
доблесним шахтарям (утім, окремі з них, за вказівкою тодішнього міністра
культури, вилучалися з виставок), у 60-ті — дояркам, але так, що сьогодні
ніхто і не заїкнеться про кон’юнктуру. Диво дивне, форма тут перероджує
мертвотний зміст: пологи «нового» завжди болючі.
З деяким острахом я беру в руки проілюстрований Віктором Зарецьким благенький
екземпляр «Портрета Леніна» М. Рильського 1963 року, добутий із глибин
книгосховища. Побоювання виявились марними: Зарецький переміг і цю тьму.
Передчуваючи лукавий цинізм сімдесятників, він використав кутастий силует
Ілліча, як привід до графічного арабеску. Малюнок виконаний із бездоганною
професійністю, як і інститутський диплом художника «До Мавзолею». Наводжу
ці приклади без будь-якого єхидства. Зарецький — такий автор, якого не
паплюжить, але збагачує будь-який штрих, будь-яка «родима пляма» минулого.
Ми багато втрачаємо, репродукуючи лише його зрілі твори. (Шкода, що поза
увагою лишається і його «Теща», яка свого часу набула широкого розголосу).
Відречення від канонів соцреалізму не було в Зарецького миттєвим. Умочивши
пензлі у води «розливного моря побутового несмаку, на берегах якого столиця
— Худфонд» (О. Довженко), Зарецький упевнено простував до «берега (своєї)
мрії». (З огляду на «урожайність» його творів, саме тут і стала б у пригоді
лексика «поетичного кіно»). Шлях до «мистецької оази» виявився довгим і
тернистим, не зірковим. Саме тому до зірок тягнувся, зірки з неба хапати
прагнув на відміну від свого ефемерного двійника Клімта, який свої творчі
поривання наче міряв мензуркою, ніколи не помилявся і не спотикався. Зарецький
же спіткнутись не боявся.
Час нарешті торкнутись і цієї, вельми заяложеної, аналогії. Попри окремі
риси схожості, між двома митцями — прірва, не тільки хронологічна, але
і внутрішньо-суттєва. В образах клімтівських жінок надибуєш на щось перепріле
і брезкле, через те одразу згадується його сучасник — співвітчизник Музіль:
«Її тіло здавалось передчасно зів’ялим... незважаючи на свою недозрілість».
Гарячковий ру-м’янець щік, нездорово-теплична блідість шкіри героїнь Клімта
дуже часто контрастують із модерновим тлом, де бешкетують різнобарвні квадрати,
спіралі, окаті ромби. У Зарецького ж неодмінні розани на щічках, а тло
—здебільшого квіти (спогад дитинства — уквітчана хата батьків). Геометрії
обмаль, передовсім — любов. Жодну із клімтівських дам не назвеш гарною,
але кожна модель Зарецького — таки красуня в повному значенні цього слова.
(Одна із жінок, яку обезсмертив його пензель, казала, що створюючи її портрет,
він признався: «Не знаю, що вибрати: жінку чи мистецтво...»)
На мою думку, більш цікавими є загально-ідеологічні паралелі з мистецтвом
Сецесії, що пояснюється насамперед спільністю образотворчих поривань. Це,
по-перше, жага творчих синтезів, розмаїття зацікавлень (у Зарецького, як
і в митця fin de siecle, — від книжкової ілюстрації до монументального
розпису). По-друге, сам принцип ставлення до навколишнього світу: не перекреслити
його, всотати краплини терпкої характерності (до чого були байдужі модерністи
наступних поколінь). По-третє, джерела візуальних мотивів: казкові істоти
(в Зарецького — Жар-птиця) і, звісно ж, метелик (з появи пістрявого метелика
на сірому пальті розпочався «Портрет Оксани»). Але в українського художника
менше умоглядності і, хоч як дивно, менше трагізму. Трагічність «узяло
на себе» саме життя — і наїжачувалось проти автора всіма голками. Багато
написано про смерть його дружини Алли Горської, про переслідування властей,
«внутрішню еміграцію» Зарецького. (Навіть у майстерні на нього тиснули
стоси сотень картин, не даючи змоги відсторонитись, відступити вбік, тож
працював, уткнувшись у полотно, згадують сучасники).
Модерністом він повернувся... з Полісся. «Довів реалізм... до істерики».
А на його руїнах (звісно, руйнація була суто індивідуальною, справою власних
рук; авангард в Україні 60-х — нечастий гість!) він побудував своє уявне,
безжурне, безгомінне містечко, де ніколи не зупиняється тихе свято життя,
а красу даровано всім, солодку, як мармелад.
Про красу кажуть: вона врятує світ. І ще: краса — страшна сила. До цих
банальностей додам ще одну: в полон краси потрапляють і застрягають в ньому
надовго. Зарецький — живописець краси і щастя саме тому, що мало спізнав
їх у звичайному житті. «Піти у красу» — суто українська «втеча», яку і
втечею назвати язик не повертається. Розчинитися в казці, аби не бачити
«свинцевих мерзот» довкілля. Живопис — не публіцистика, не література,
і «металева мова» настанов для неї не обов’язкова.
Нинішня експозиція, однак, більше репрезентує «творчу кухню» автора
— передусім 60-х років. Дізнаємося, що шістдесятники, окрім народно-ужиткового
мистецтва, не цуралися й інших захоплень. Наприклад, джазу («Дидл, Дудл
і Семенов»). Містицизм може здатись трохи наївним («Дух вийшов»), а орієнтальні
спокуси — запізнілими («Японка із Сахаліну»). Зате не такими вже наївними
і аж ніяк не вчорашніми виглядають перші прояви вільнодумства, рефлексії
над «проклятим минулим» («Нічний арешт»). Творчість Зарецького належить
не тільки царині прекрасного, але й — буттєвого, історії, з потоку якої
власна його позиція не виокремлювалася. На жаль — і на щастя.
У середині 80-х років, коли я був студентом Художнього інституту, до
мене в кімнату підселили «вічного абітурієнта» Славка-вірменина з Баку.
Майже весь час він проводив у майстерні Зарецького, про що із захопленням
розповідав вечорами. А якось повернувся розкошланий, з посірілим обличчям:
на вчителя влада «котила бочку»... Ішов рік Оруелла — 1984-й.. Де тепер
Славко-вірменин із Баку? Там, де й селяни-чорнобильці, герої портретів
Зарецького 60-х рр. (На місці їхнього села постала сумнозвісна АЕС). Хотів
того художник чи ні, але «силових ліній» сучасності він торкався не раз.
І останній спогад. Рідко побачиш, щоб сучасний студент годинами сидів
на виставці перед якоюсь роботою, тим паче — сучасного автора. Студенти,
знаєте, народ уїдливий, будь-які авторитети їм «до лампади». А на виставці
Зарецького в Могилянці я таке бачив минулого року. Тож і виставка сьогоднішня
не зайва?
